Проблема оцінки збройної боротьби Української повстанської армії (далі - УПА) в 1940-1950 роках XX століття продовжує перебувати в політичному дискурсі й використовуватись представниками політичних еліт, незалежно від їх політичного забарвлення, для мобілізації власного виборчого електорату [1, с. 42]. Як зазначає київська дослідниця Я. Примаченко: «Створений радянської пропагандою негативний образ фашистів-бандерівців, перетворився на ідеологічний жупел, який прислужився пострадянським елітам в нових політичних умовах» [2, с. 335].
Тривалий бездержавний статус України, зазначає Я. Примаченко, залишив по собі потужні регіональні ідентичності спричинені імперськими культурними впливами. Необхідне подолання в сучасній вітчизняній історіографії «традиційного висвітлення подій історії українського визвольного руху в формі бінарної опозиції «звинувачення - виправдання» [3]. Відомі ідеологічні кліше радянської пропаганди цілеспрямовано нівелювали визвольну та антиколоніальну складову діяльності націоналістичного підпілля та Української повстанської армії. Відповідно репресований за радянських часів дискурс ОУН, УПА так і не був реабілітований, залишаючись заручником стійких ідеологем [2, с. 329].
Історіографія утворення УПА достатньо повно представлена у працях Д. Вєдєнєєва, В. В’тровича, Я. Грицака, А. Демидова, І. Ільюшина, В. Ільницького, А. Кентія, О. Лисенка, І. Патриляка, Г. Стародубець, В. Ухача та ін. [4].
Сучасна українська історіографія УПА пройшла шлях від системного нагромадження джерельних матеріалів до спроб об’єктивного, системного осмислення боротьби повстанської армії [5]. Розширено тематичний та регіональний аспект досліджень [6]. За роки незалежності українськими дослідниками проведена ґрунтовна джерелознавча та археографічна робота. «Історія УПА є найбільш ретельно та прискіпливо документованою історією нашого народу» [7, с. 5].
Метою наукової розвідки є сучасний історіографічний дискурс питання мотиваційних чинників формування Української повстанської армії під політичним проводом ОУН(б).
Аналіз сучасних історичних праць останній 10-15 років дозволяє стверджувати про вагомий поступ науковців у з’ясуванні мотиваційних чинників створення Української повстанської армії під крилом бандерівської організації. У сучасній історіографії зроблено висновок про надзвичайну важливість зламу 1942-1943 років для всіх суб’єктів українського національно-визвольного руху. Активна внутрішня дискусія в середовищі націоналістичних організацій, спроба аналітичного, тверезого, без попередньої ейфорії аналізу практичних реалій співпраці з братами зі східних частин України на ґрунті націоналістичної ідеології; розкриття нацистами людиноненависницького обличчя в Україні (в контексті формування нацистського окупаційного режиму «нового порядку»); кардинальні зміни на фронтах німецько-радянської війни; перемовини в середовищі західних союзників щодо відкриття другого фронту і спроби обговорення післявоєнного політико-правового порядку в Європі – фактори, у переліку ключових в історичних працях сучасних науковців, які змусили політичні проводи українських самостійницьких сил, ОУН(б) зокрема, обговорити і внести зміни в стратегію і тактику боротьби, зробити перші практичні військово-підготовчі кроки до збройного чину в боротьбі з окупаційними режимами.
У новітніх дослідженнях (праці В. В’ятровича, В. Дзьобака, Р. Забілого, А. Кентія, І. Патриляка, Г. Стародубець та інших [8]), науковці стверджують, що зміни, які відбулися у визвольному русі у 1943 році, було закладено у рішеннях керівництва ОУН(б) у другій половині 1942 року. В. В’ятрович наголошує, що пріоритетним питанням для самостійницьких сил, в умовах відвертої антиукраїнської політики нацистів, став «пошук формули оптимального поєднання опору брутальній окупаційній політиці Німеччини […]» [9, с. 202], при цьому тактика і реалізація боротьби у різних суб’єктів самостійницького руху була різною. Історик акцентує увагу на тому, що активні збройні дії ОУН(б) на зламі весни-літа 1942 року (зрозуміло на території Волині і Полісся. - В.У.) вносять корективу в усталену в українській історіографії позицію, що активна збройна боротьба бандерівської ОУН розпочалася з весни 1943 року з остаточним формуванням повстанської армії [9, с. 221].
Історики В. Дзьобак, А. Кентій у власних дослідженнях подають ґрунтовний аналіз концепцій, варіантів подальшої боротьби, які політичним проводом бандерівської ОУН необхідно було обговорити і унормувати. Так, А. Кентій вказує на існування трьох концепцій подальшої боротьби, висунутих Крайовим Проводом ОУН (б) на Північно-західних українських землях (далі – ПЗУЗ), який фактично виступав своєрідним генератором змін в організації.
Суть «мілітарної» концепції полягала у конституюванні того, що більшовики повернуться в Україну ослаблені і тому необхідно створювати власні збройні сили (не менше 300 тис. чол.) та акцентувати увагу на «роздмухуванні в СРСР революції поневолених народів» [10, с. 161-162]. «Еміграційна» концепція передбачала вихід більшовиків із війни ще міцнішими, а з врахуванням відсутності в Наддніпрянській Україні антибільшовицьких настроїв, створювати збройні формування є безглуздям, а тому необхідно сконцентруватися на пропагандивній роботі, «вивести кадри в еміграцію і чекати втручання зовнішніх сил» [10, с. 161-162]. «Визвольна» передбачала зосередити зусилля на створенні армії і нефорсованій продуманій збройній боротьбі з метою впливу на події в Східній Європі і захисті українського народу [10, с. 162].
На думку В. Дзьобака на початок 1943 року керівництво націоналістичного руху прогнозувало два основних підходи до можливого розвитку ситуації. Суть першого полягала у можливості появи на південно-західних рубежах України західних альянтів (англо-американців – В.У.), а це зумовлювало необхідність напрацювання програми стосунків із можливими новими союзниками. Суть другого – повернення комуністичного режиму в Україну, що актуалізовувало потребу системної підготовки до зустрічі з традиційним і споконвічним ворогом української незалежності [11, с. 6-7]. Поділяємо думку В. Дзьобака, що обидва можливі сценарії стимулювали національні самостійницькі сили в стислі терміни зайнятися розбудовою власної армії, яка за планами мала бути ключовим чинником в обороні власного народу, так і в боротьбі з радянськими партизанами, поляками та Німеччиною. Останнє (організація збройного опору нацистам), на думку історика, дозволило б «включитися за право голосу в післявоєнному світі» [11, с. 7].
У працях вітчизняних істориків належна увага приділена військовим конференціям, зокрема бандерівської ОУН, яка дозволяє пролити світло на гострі дискусії щодо процесу розгортання підпільної армії. Слід наголосити, що тривалий час ні в зарубіжній діаспорній, а ні в сучасній вітчизняній історіографії рішення жовтневої і грудневої 1942 року військових конференцій бандерівської ОУН не згадувались. Українські історики І. Патриляк, О. Пагіря одними з перших дослідили їх рішення [12, с. 15]. Каталізатором гострих дискусій, на думку науковців виступав у значній мірі нацистський терор, економічний визиск українського населення Волині та Полісся, що в свою чергу радикалізувало настрої місцевих оунівців, до яких місцевий люд апелював про захист, цілком справедливо критикуючи їх за пасивну поведінку. І. Патриляк висловлює припущення про проведення в період жовтня-грудня 1942 року двох військових конференцій, де обговорювалися проекти формування армії [13, с. 117]. На думку історика, проект розроблений оновленою комісією (грудень 1942 р.) ліг, після суттєвого доопрацювання, в основу військових рішень Третьої конференції ОУН в лютому 1943 року. І. Патриляк висловлює припущення, що «саме в січні 1943 року керівництвом Головного Проводу ОУН(б) було прийнято остаточне (курсив наш – Авт.) рішення про планову організацію партизанської армії» [13, с. 118-119].
Таким чином, ключовими мотиваційними чинниками до створення УПА сучасні українські науковці називають: по-перше, загроза можливої втрати контролю на території ПЗУЗ (Волинь і Полісся), де активізували свою діяльність військові структури поліського отамана Т. Боровця та червоних партизанів. По-друге, нацистський терор та економічний визиск українського населення, що актуалізовувало потребу його захисту та збереження від анархічних та злочинних дій. По-третє, чинники морального характеру, що проявлялися у наріканні, звинуваченні населенням бездіяльності Проводу ОУН(б).
Література:
1. Адамович С. Феномен української повстанської армії як засіб політичних маніпуляцій у суспільному житті України / С. Адамович // Галичина. – 2013. – Ч. 24. – С. – 42-45.
2. Примаченко Я. Антиколоніальний дискурс ОУН/УПА в сучасному українському контексті боротьби за європейську ідентичність / Я. Примаченко // Український історичний збірник. – 2014. – Вип. 17. – С. 329.
3. Примаченко Я. ОУН і УПА в сучасному європейському дискурсі пам’яті про другу світову війну: політико-правовий аспект / Я. Примаченко. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/politika/ouniupavsucasnomuevropejskomudiskursipamatiavtorprimacenkoana.
4. Ухач В. З. Державотворча діяльність УПА: інституційний та джерелознавчий аспекти / В. З. Ухач. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1782%3A280218-18&catid=203%3A1-0218&Itemid=252&lang=ru та ін.
5. Сухий О. Сучасна українська історіографія національно-визвольного руху періоду Другої світової війни та післявоєнного часу: візії, напрями, школи / О. Сухий. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://esnuir.eenu.edu.ua/handle/123456789/9008.
6. Лисенко О. Є. Дослідження історії Другої світової війни в сучасній Україні: основні тенденції та перспективи / О. Є. Лисенко // УІЖ. – 2011. – № 4. – С. 194 та ін.
7. Яневський Д. Б. Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича. / Художник-оформоювач А.П. Езрова. – Харків: Фоліо, 2012. – С. 5.
8. В’ятрович В., Забілий Р. Дерев’яний І., Содоль П. Українська Повстанська Армія. Історія нескорених / Відп. ред. та упоряд. В. В’ятрович. – 3-тє вид. – Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2011. – 352 с; Патриляк І. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960 роках / І. Патриляк. Центр досліджень визвольного руху. – Львів: Часопис, 2012. – 512 с.
9. Патриляк І. Український визвольний рух у 1942 році / І. Патриляк // Український визвольний рух: Науковий збірник. – Львів: Видавництво «Мс», 2007. – № 7. – С. 208–231.
10. Кентій А. Військово-підготовча діяльність бандерівських організацій на початку 1943 р. В кн.: Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси / Дзьобак В. В., Ільюшин І. І., Касьянов Г. В. та ін. Відп. ред. Кульчицький С. В. НАН України; Інститут історії України. – Київ: Наукова думка, 2005. – С. 161–162.
11. ОУН і УПА в 1943 році: Документи. Упорядник: О. Веселова, В. Дзьобак, М. Дубик, В. Сергійчик. Відповідальний редактор С. Кульчицький – Київ: Інститут історії України НАН України, 2008. – С. 6–7.
12. Трофимович В. Створення Української повстанської армії / В. Трофимович // Наукові записки нац-го у-ту «Острозька академія»: Історичні науки. – Острог: Нац-ний у-тет «Острозька академія». – 2013. – Вип. 20. – С. 15.
13. Патриляк І. Створення Української повстанської армії під проводом ОУН(б): малодосліджені аспекти проблеми / І. Патриляк // Наукові записки національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки». – 2010. – Вип. 16. – С. 117.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
