Виступаючи в Комісії ООН х прав людини, Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй Кофі Аннан, зазначив, що права людини – це те, що забезпечує гідність та людську цінність кожного чоловіка, жінки та дитини; є універсальними та невід’ємними правами людини висловлюватись, діяти, зростати, вчитись і жити відповідно до свого світосприйняття[1]. Відповідно до ст. 21 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними [2] і мають охоронятись законом з огляду на те, що саме права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави ( ст. 3 Конституції України).
Ефективний і досконалий механізм реалізації та захисту прав і основних свобод людини є ознакою правової держави. Особа, права якої порушуються, має право щодо їх захисту в суді, в т.ч. ( відповідно до ст. 55 Конституції України ) в міжнародній судовій установі – Європейському суді з прав людини ( далі – Європейський суд ), уповноваженому розглядати заяви відповідно до ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
Права і свободи передбачені Конвенцією, зачіпають найважливіші сторони життя особи і мають громадянську,політичну, економічну і соціальну спрямованість.
Захист власності є однією з найважливіших засад правової держави. Стаття 17 Загальної декларації прав людини проголошує, що «кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими» і «ніхто не може безпідставно позбавлений свого майна»[3]. Конституції демократичних держав містять положення щодо непорушності права власності як одного з ґрунтовних цивільних прав(зокрема, ст. 41 Конституції України).
До невід’ємних, невідчужуваних громадянських прав, визначених Конвенцією про захист прав і основних свобод людини ( далі – Конвенції ) належить і право захисту власності. Хоча єдиним положенням Конвенції, яке захищає економічні права, є стаття 1 Першого протоколу. Стаття 1 «Право на вільне володіння майном» прямо захищає права не лише фізичних, а й юридичних осіб ( на відміну від більшості положень Конвенції), встановивши, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і не може бути позбавлена свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, хоча держава може запроваджувати закони, що є необхідними для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів [4].
Зазначена стаття Конвенції складається з трьох норм: перша норма. зафіксована першим реченням першого абзацу, має загальний характер і встановлює принцип безперешкодного користування своїм майном (в англ.. тексті « мирне користування майном» включає в себе право володіння, користування, розпорядження, зокрема, матеріальними та нематеріальними активами, акціїями (Bramelid and Malmstrom v. Sveden №8588/79, 29 DR 64 (1982), патентами (Smith Klein and French Laboratories v. Netherlands №12633/87 66DR 70 (1990) тощо); друга норма, виражена у другому реченні першого абзацу, і встановлює можливість позбавлення особи майна на передбачених законодавством умовах; третя норма, що зафіксована в другому абзаці, за державами-учасницями Конвенції визнається право регламентувати використання особами власності відповідно до загальних інтересів ( досить широка сфера дії «на власний розсуд»).
Отже, як зазначено Європейським судом у справі Broniowski v. Poland (2004) [5], основним завданням статті 1 Першого протоколу Конвенції є захист особи від необґрунтованого втручання держави у її право безперешкодно користуватись власним майном.
Європейський суд зазначає, що зазначені три норми не є автономними, а,отже, втручання в право безперешкодного ( вільного) користування особою своїм майном передбачає пошук «справедливої рівноваги» між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини ( Sporrong and Lonnroth v. Sweden A 52 (1982)).
Слід зазначити, що крім спеціальних норм другої частини статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що стосуються обмеження права власності, необхідно також враховувати положення статті 15 Конвенції «Відступ від дотримання зобов’язань в надзвичайних ситуаціях», яка передбачає можливість для держав-учасниць відступу щодо дотримання взятих на себе зобов’язань за наявності надзвичайних ситуацій, статті 17 Конвенції «Заборона зловживання правилами» та статті 18 Конвенції «Межі використання обмежень відносно прав».
З огляду на зміст положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та прецедентної практики Європейського суду (Cursus curiae est Lexcuriae (лат.) – практика суду – закон для суду), втручання держави у право власності може бути визнано правомірним лише за умови, що відповідає таким принципам: законності; захист інтересів суспільства; « справедливої рівноваги»(fair balance test).
Законність втручання та справедливий баланс інтересів є центральними вимогами щодо позбавлення власності. Так, у справі Potomska and Potomski v. Poland (2014) Європейським судом було зазначено, що за втручання у право власності будь-якої особи державні органи зобов’язані дотримуватись балансу між засобами, що використовуються, та переслідуваною метою, а також має бути дотриманий баланс між вимогами суспільного інтересу та вимогами щодо захисту права власності особи.
Європейським судом буде застосовуватись критерій « справедливої рівноваги» як у випадках, коли йдеться про порушення принципу «безперешкодного користування власністю», так і у випадках «позбавлення власності», «контролю».
Отже, зважаючи на те, що норми європейського права допускають можливість втручання у здійснення особою права власності, держава (згідно з вимогами принципу належного управління) повинна здійснювати всі заходи , що є необхідними для забезпечення інтересів суспільства, і є,водночас, такими, що відповідають принципам: законності; захист інтересів суспільства; « справедливої рівноваги»(fair balance test).
Література:
1.Кофи Аннан. Выступление в Комиссии ООН по правам человека// Проблемы вмешательства. Выступление Генерального секретаря Организации объединенных Наций. ООН, 1999. – с. 20-21.
2.Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 18 серпня 2011 р.: ( Офіційний текст ).- К.: Паливода А.В., 2011. – 56 c.
3.Загальна декларація прав людини. – www.irs.in.ua
4. Огляд практики Європейського суду з прав людини: Норми та стандарти Конвенції про захист прав і основних свобод людини/ Міністерство юстиції України. – К.: Видавничий Дім “ Ін Юре “, 2001. – 64.
5.Case of Broniowski v. Poland (application no. 31443/96). Judgment. Strasbourg. 22 june 2004.50
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
