Постановка проблеми. У сучасних політичних реаліях український інформаційний віртуальний простір є мало захищеним. Існує реальна загроза у встановленні тоталітарних фізичних методів так званого безпекового контролю – від цензури до репресій. Ось чому так важливо знати та розуміти сутність організаційних процесів становлення тоталітарного пропагандистського комплексу, адже він є основним інструментом злочинного маніпулювання.
Організація пропагандистської кампанії на східних окупованих територіях стала предметом спеціальних досліджень як зарубіжних науковців (Р. Герцштейна, В. Віппермана, А. Юденкова, А. Окорокова), так і вітчизняних (роботи М. Михайлюк, О. Салати, О. Яшан та ін.).
Метою даної статті є характеристика організаційно-правової структури спецвідділу «Вінета» Імперського міністерства народної просвіти і пропаганди на території Райхскомісаріату «Україна».
Виклад основного матеріалу. Перед самим нападом на Радянський Союз у Міністерстві народної просвіти і пропаганди Райху був організований «генеральний реферат Східний простір» (Generalreferat Ostraum) на чолі з доктором Е. Таубертом. Ще з 1931 року Е. Тауберт працював у головному управлінні НСДАП, займаючись розробкою пропагандистської риторики партії. У вищих нацистських колах він став відомий під прізвиськом «Доктор Анти» за свою нетерпимість до євреїв. У міністерстві Й. Геббельса з 1933 року по 1945 рік займав посаду «експерта з питань ворожого арійцям світогляду», тобто більшовизму, іудаїзму, масонства та демократії. Апогеєм його кар'єри став цикл створених ним сценаріїв до фільмів «Вічний жид» та «Тріумф волі» [1, с.117].
У кінці 1941 року «генеральний реферат Східний простір» (Generalreferat Ostraum) було реорганізовано у Східний відділ «Abteilung Ost». Відтепер, основною ідеологічною лінією діяльності даної структури стає формування так званого об'єднаного слов'янсько-німецького фронту для боротьби з більшовизмом та «жидомасонством» [2, с.51].
У перші роки німецько-радянської війни (до 1942 року) Східний відділ займався аналітичною обробкою отриманих матеріалів із СРСР (книг, грамплатівок, фотографій, фільмів, досьє на політичних діячів, радянських газет, журналів та ін.) й виготовленням, вже адаптованих до народів СРСР, пронацистських матеріалів. Його пріоритетним завданням було створення ефективної риторики, методів та форм реалізації пропаганди у друкованих засобах, зокрема у періодичній пресі. Планувались підготовка військових кореспондентів, агітаторів та журналістів для роботи серед окупованого цивільного населення.
Відповідно до директив Міністерства народної просвіти і пропаганди Райху, з перших днів окупації України нацисти вербували агентів з місцевих жителів для подальшого спеціального навчання у пропагандистських школах Східного відділу. Після проходження підготовки та спеціальної перевірки агенти направлялись на подальшу службу до «Вінети».
Спецвідділ Імперського міністерства народної просвіти і пропаганди «Вінета» (Dienststelle Vineta Propagandadienst Ostraume.V.) формально був зареєстрований як технічний відділ пропаганди та перекладу з мов народів СРСР. Де-факто ж, це була багатофункціональна спеціальна організація. До її компетенції входило: відбір та підготовка пропагандистів для роботи зі слов'янськими народами, виготовлення друкованих засобів пропаганди для розповсюдження та передруку в цивільних зонах окупації, збір інформації про настрої місцевого населення, а також розвідувальна діяльність. Звичайно, спецвідділ займався і суто технічними питаннями – перекладом на слов'янські мови та адаптацією нацистських пропагандистських матеріалів, написанням статей для газет, виготовленням листівок тощо. У червні 1942 року спектр діяльності спецслужби був значно розширений - створені 12 секторів із різних напрямків пропагандистської роботи, зокрема з активної пропаганди, перекладацької діяльності, журналістики, прослуховування та ін. У середині 1942 року спецслужба розпочала активне здійснення радіопропаганди на теренах СРСР [5, арк..12].
Система територіального управління пропагандистською мережею «Вінети» була централізованою. Тобто, існував єдиний управлінський центр, що базувався у Берліні. Перевагами такої централізованої системи були: концентрація усієї інформації про стан пропагандистської мережі в одному вузлі управління; цілісна видимість побудови та діяльності сітки; мінімальна довжина циклу управління; пряма координація вузлових пропагандистських центрів; відносна самостійність та самодостатність центрів.
На окупованій українській території такими найбільшими самодостатніми центрами діяльності «Вінети» були генеральні округи «Київ» та «Дніпропетровськ». Установчі вказівки агенти «Вінети» отримували не з м. Рівне – столиці Райхскомісаріату «Україна», а безпосередньо з Берліну. Ключовими пропагандистськими осередками спецслужби «Вінети» у Райхскомісаріаті були: Київ, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Нікополь [5, с.4]. Чисельність співробітників «Вінети» у найбільших центрах становила: Києві – 115 чоловік, Дніпропетровську та Кривому Розі - 138 чоловік [3, с.2].
На території Райхскомісаріату «Україна» спецвідділ «Вінета» почав повноцінно функціонувати з травня-червня 1942 року. На чолі управління стояли Айсвальд (сектор української кореспонденції), Геннер (сектор брошурування), Еддігер (цензурний сектор) [4, с.3]. Проте взаємодія з цивільними пропагандистськими органами здійснювалась через український персонал, адже нацисти чітко керувались принципами «національної політики відсторонення» на окупованих територіях.
Пріоритетними напрямками роботи київського та дніпропетровського спецвідділів «Вінета» стали координація та контроль проведення пропагандистських кампаній в окупаційній пресі, налагодження радіопропаганди. З метою оперативного інформування населення у ряді віддалених від центральної округи міст, «вінетівцями» було організовано читальні, обладнано дошки з газетами та плакатами. Саме у публічних місцях читання газет агенти мали змогу збирали інформацію про настрій місцевого населення, про якість сприйняття пропаганди, про кількісні показники ефективності проведення тієї чи іншої пропагандистської акції.
Структура спецвідділу на території Райхскомісаріату «Україна» була типовою з широким бюрократичним апаратом. Розглянемо організацію апарату спецвідділу на прикладі дніпропетровської «Вінети». Було сформовано 11 спецвідділів, які займались забезпеченням ефективної пропагандистської діяльності та взаємодії агентів з будь-якими адміністративними органами чи структурами пропагандистського комплексу Райху. Зокрема, відділ кадрів (очолював майор Штунде); відділ активної пропаганди (очолював білоемігрант Маттефель); відділ радіопропаганди та прослуховування (цим відділом безпосередньо керували Хельман та д-р Хумпф); відділ матеріального забезпечення (очолював німець Менке); технічний відділ «Вінети», або відділ канцелярії (очолював мешканець Дніпропетровська А. Соколов). Також існували цензурний відділ преси, відділ театральної пропаганди; відділ координації пропагандистів націоналістичних груп (членів ОУН та РОА), відділ СД (служба безпеки) та 2-й відділ абверу (відділ розвідки) [3, с.22]. Очільники зазначених відділів на даний момент не встановлені.
Періодом найінтенсивнішої та найефективнішої діяльності спецвідділу «Вінета» на території окупованої України були кінець 1942- початок 1944 років. У цей період спецслужбу очолював доктор Г. Хумпф. Бюджет спецвідділу досяг 5 мільйонів райхсмарок, а штат нараховував близько 400 німецьких співробітників та 1,5 тисячі агентів з числа жителів окупованих територій [8, с.201].
У 1943 році, після наступальної операції радянських військ на р. Одер, розпочалась евакуація співробітників спецвідділу «Вінети» з радянських територій, зокрема Райхскомісаріату «Україна». Протягом травня-липня 1943 року українська та російська групи були таємно вивезені та перебазовані в Альпи [3, 48]. Що стосується подальшої долі агентів спецвідділу генеральних округів «Київ» та «Дніпропетровськ», то їх усіх, таємно та в організованому порядку, було евакуйовано на Вінниччину до м. Нова-Українка. Тут із співробітників була сформована бойова рота пропагандистів на чолі з Ф. фон Кляузем. Так, узимку 1944 року українська рота була передислокована у Німеччину [6, с.49]. Слід зазначити, що до кінця війни геббельсівський апарат і безпосередньо спецвідділ «Вінета» залишився активно діючими. Остаточно спецвідділ «Вінета» втратив будь-який вплив на ситуацію тільки з падінням нацистського режиму.
Висновки. Отже, встановлено, що характерними рисами організації спеціального апарату пропаганди Імперського міністерства народної просвіти і пропаганди на східних окупованих територіях були централізованість, системність та уніфікованість. Звідси, структура спецвідділу «Вінета» базувалась на таких взаємопов’язаних і взаємообумовлених елементах: територіальна централізація розміщення спецвідділів (взаємозв’язок розташування відділів спецслужби у Берліні та на території Райхскомісаріату «Україна»); уніфікованість службових обов’язків, функцій та компетенцій, прав та повноважень кожного структурного елементу спецвідділу; системність управлінських взаємозв’язків спецвідділу у структурі міністерства просвіти і пропаганди Райху. Таким чином, апарат спецвідділу «Вінети» був вдалим поєднанням нацистських відомчих структур та місцевих окупаційних пропагандистських органів, що діяли в єдиній системі управління та контролю. Така специфіка організації пропагандистського спецвідділу і зумовила ефективність її роботи на території Райхскомісаріату «Україна».
Джерела та література:
1. Кормилицына Е. Йозеф Геббельс. Особенности нацистского пиара / Елена Кормилицына. – М., 2011. – 248 с.;
2. Окороков А. Особый фронт. Немецкая пропаганда на Восточном фронте в годы Второй мировой войны / Александр Окороков. – М., 2007. – 275 с.;
3. ЦДАВО України. – Ф.КМФ-8. – Оп.2. – Спр.149. – Арк.135;
4. ДДА СБУ. – Літерна справа № 13. – Т.1. – Арк.122;
5. ДДА СБУ. – Літерна справа № 22. – Т.4. – Арк.48;
6. Жуков Д. Антисемитская пропаганда на оккупированных территориях РСФСР, 1941 – 1944 гг. / Д.Жуков, И.Ковтун. – Ростов н/Д: Феникс, 2015. – 283 с.;
7. ДДА СБУ. - Контрольно-спостережна справа №27866. – арк..68.
8. Кеворкян К. Опасная книга: феномен нацистской пропаганды / Константин Кеворкян. – Х., 2009. – 507 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
