Сімейні правовідносини - це врегульовані нормами сімейного характеру відносини, засновані на фактах шлюбу, споріднення, усиновлення (удочеріння) або інших форм прийняття дітей на виховання, суб'єкти яких пов'язані між собою взаємними правами і обов'язками, спрямованими на виконання сім'єю своїх основних соціальних функцій. Сім’я - це соціум, в якому протікає життя людини. Тому сімейні правовідносини завжди мають деяку протяжність в часі (місяці, роки, десятиліття) на відміну від цивільних правовідносин, які можуть тривати дні, години, хвилини і навіть секунди.
Метою наукової роботи є порівняльно-правовий аналіз сімейних правовідносини за «Руською правдою» та римським правом. Отже, для того, щоб глибше ознайомитись з характерними рисами сімейних правовідносин ми розглянемо два важливих джерела у світовому праві, а саме найвизначніший збірник стародавнього руського права - «Руську правду» та правову систему Стародавнього Риму - римське право.
«Руська правда» мала величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків «Руської правди», які прийнято поділяти на три редакції-коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють п'ять і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин. Основним джерелом «Руської правди» були норми звичаєвого права.
Римське право - правова система Стародавнього Риму, що діяла в Римській державі та Візантії. Розвиток римського права охоплює понад тисячу років юриспруденції, від Законів Дванадцяти таблиць до лат. Corpus Iuris Civilis імператора Юстиніана І. Важливим джерелом римського права як і «Руської правди» були звичаї, проте були ще закони, едикти магістратів, сенатуконсульти, діяльність юристів, імператорські конституції.
«Руська правда» не містила спеціальних статей, які регулювали би сімейно-шлюбні відносини, за винятком ст. 1 (Коротка редакція), де йшлося про родичів, пов'язаних правом та обов'язком кровної помсти. З прийняттям християнства сімейно-шлюбне право було багато в чому запозичено від Візантії. Формування норм шлюбно-сімейного права на Русі відбувалося внаслідок поєднання місцевих правових звичаїв і привнесених від кінця X ст. християнських. На відміну від візантійських церковних норм, якими за певні правопорушення передбачалися смертна кара чи покалічення, руська система покарань була набагато ліберальнішою. Нею передбачалися епітимійні санкції, тобто покаяння, а також грошові штрафи на користь єпископа. Шлюб, як і розлучення, монопольно здійснювалися церквою. «Без вінчання одруження є незаконним і неблагословенним», - свідчили церковні настанови. Шлюбний вік для нареченого наставав із 15 років, а для нареченої - з 13-річного віку. Цих норм часто не дотримувалися. Шлюби між 10-річними були звичним явищем. Більше двох разів одружуватися не дозволялося. Священикам заборонялося благословляти такий союз, адже за порушення цієї норми їм загрожувало відлучення від церковного сану. Приводом для розлучення були в переважній більшості провини жінки. Хоча інколи вона також могла бути ініціатором розлучення. Це могло статися, коли чоловік мав великі борги, будучи неплатоспроможним, або зловживав спиртними напоями [1]. Розірванню шлюбного союзу і створенню нової сім'ї Церква чинила всілякі перешкоди. Своїй першій дружині чоловік мав виплатити велику матеріальну компенсацію, а також повинен був сплатити штраф на користь церковної влади. Його розмір залежав від соціального статусу чоловіка.
Церковними канонами на Русі заборонялися двоєженство, одруження кровних родичів, а також шлюби християн із представниками нехристиянських віросповідань [2].
У Київській Русі взаємини між чоловіком і дружиною здійснювалися на принципах рівноправності, духовності, гуманізму і справедливості. Правове становище жінки в сім’ї було, як для того часу, на високому рівні, її права охороняла держава. Матір за руським правом мала набагато вищий правовий статус ніж за римським правом, за яким дочка, дружина, матір завжди потребували опікуна та визнавалися все життя не «правосильними». У Київській Русі жінка була наділена цивільною дієздатністю і за життя чоловіка зберігала своє окреме майно, яке й після його смерті не входило до спільної спадщини, а вона ставала повноправним головою сім’ї. Жінка самостійно вела господарство, розпоряджалася власністю і від неї залежало відділення синів для ведення власного господарства. Жінка могла укладати різноманітні договори купівлі-продажу, позики, застави, дарування, успадкування [3].
На жаль, наші літописи зовсім не згадують про жінок, які не належали до панівних класів. Тому з’ясувати, на яких правових засадах будувалися майнові відносини між чоловіком та дружиною у сім’ях селян та міщан, важко. У народі міцно жила ідея приналежності дружини чоловікові, тому представниці нижчих соціальних груп, ймовірно, не мали права розпоряджатися своєю власністю [4].
Римські юристи більше приділяли увагу сімейним відносинам, ніж законодавці давньоруського права. На відміну від «Руської правди» у римському праві існував поділ сім’ї на два види. Первісно існувала агнатична сім’я. Агнатами називалися особи, які були підвладними одному домовладиці, а саме: дружина і діти (законні, узаконені, усиновлені), онуки, онучки і правнуки домовладики, але тільки по чоловічій лінії. Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, яке стало основою когнатичної сім’ї. Деякий час ці два види сім’ї існували паралельно, але когнатична сім’я, заснована на природному, кровному спорідненні (cognatio), витісняє агнатичну [5].
Також римське право відрізняється від давньоруського права тим, що римські юристи виділяли види шлюбу. Римляни розрізняли (аж до часів Юстиніана): 1) законний римський шлюб, тобто шлюб між особами, які володіли правом jusconnubii- між громадянами; 2) шлюб між особами, які цим правом не володіли – між перегринами. Оскільки шлюб – це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається виконання таких умов: а) згода на шлюб нареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат; б) важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступати в шлюб jusconnubіі. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське громадянство; в) додержання шлюбного віку для жінок 12, а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим пов’язувалася здатність народжувати дітей: не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого; недопущення близького споріднення між нареченими [6].
Також у римському праві чітко описувалися правові відносини між батьками і дітьми. За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у римлян, не знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже зазначалось, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця всієї сім’ї. У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько за зобов’язання дітей не відповідав. Тільки за делікт (правопорушення) він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні втрати, або видати винного потерпілому. В особистому відношенні викидати новонароджених дітей було заборонено вже імператором Ромулом, хоч продаж дітей допускалася. втратила майже всю свою патріархальну гостроту. Щодо майнової самостійності, то на перших порах вона йде тими ж шляхами, які були визначені стосовно рабів. Як рабам, батьки часто виділяли своїм повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання – пекулій. Проте згодом становище дітей домовладики чимраз більше віддаляється від становища рабів. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів Цезаря або Августа, за якою все те майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджатись. Нові обмеження майнової сторони влади батька встановив наказ імператора Костянтина, за яким все те, що одержано дітьми (не тільки сином) у спадщину від матері, вважалося їхньою власністю.Врешті-решт була визнана майже повна майнова самостійність дітей, а разом з тим зруйнована початкова юридична єдність сім’ї: тепер сім’я з юридичного боку не була єдністю, а союзом осіб, кожна з яких була самостійним суб’єктом прав, котрий може мати майно, виступати стороною в судовому процесі і укладати юридичні угоди. Батьківська влада виникає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі. Закононародженими вважалися діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу. Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконення з’являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для lіberіnaturales – так званих природних дітей. Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatіo, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) [7].
Таким чином, порівнюючи сімейні правовідносини за «Руською правдою» та за римським правом варто відзначити, що не зважаючи на відмінності цих джерел права, спільним є те, що у будь-який час та у будь-якій державі роль шлюбно-сімейних відносин заключалася у таких аспектах як: народження дітей, їхнє виховання, передавання наступним поколінням культури, традицій, мови, досвіду попередніх поколінь, а також окреслюється роль сім'ї як визначальної ланки у збереженні етносу.
Література:
1. Захарченко П. П. Історія держави та права України: Навч. посіб. для дист. навч. - К.: Університет «Україна», 2005. - С. 30-31.
2. Ухач В. З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). – Тернопіль: Вектор, 2017. – С. 50.
3. Бойко І. Й. Правове регулювання цивільних відносин в Україні (ІХ – ХХ) : навч. посіб. / І. Й. Бойко ; Львів. нац. ун-т. ім. Франка – К. : Атіка, 2013. – 347 с.
4. Омельянчук С. В. Майнові відносини подружжя за давньоруським правом / С. В. Омельянчук // Вісник Нац. ун-ту внутр. справ. – Вип. 29. – Х. : Нац. ун-т внутр. справ. ; відп. ред. О. М. Бандурка, 2005. – С. 208–213.
5. Агафонов С. А. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. - К.: КНЕУ, 2005. - С 42-57.
6. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003.- ст. 277-292.
7. Основи римського приватного права: Підручник / В. І. Борисова, Л. М. Баранова, М. В. Домашенко та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та Л. М. Баранової. - Х.: Право, 2008. - С. 43-56.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
