Насамперед слід наголосити, що судова система на Запоріжжі не розрізняла кримінального процесу від цивільного. Проте кількість кримінальних справ, розглянутих січовими судами, значно перевищувала цивільні. Цілком очевидно, що основою формування козацького права стало звичаєве право, пристосоване до умов життя січового лицарства. Оскільки запорожці були насамперед воїнами, норми військового права проявлялись у формі звичаїв - проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація військових походів. Так, наприклад, новому козакові, що вступав до війська, на зібранні інших козаків - майбутніх товаришів - курінний отаман відводив місце у 3 аршини завдовжки і 2 завширшки, пояснюючи: «Ось тобі й домовина, а як умреш, то «зробимо ще коротшу». Запорожець одержував нове ім'я, котре мало відверто брутальний характер, чим висловлювалося повне презирство до світу, який він покидав [1, c. 27]. Звичаєве право Запорозької Січі у частині правових інститутів не знало різниці між кримінальними й цивільними правопорушеннями; урегульовувало відносини кримінального (злочини, покарання) і цивільного (право власності, угоди) характеру. Найбільшого розвитку набула сфера кримінально-правового регулювання, особливо норми, що встановлювали відповідальність за злочини. Злочином уважалася будь-яка шкода, заподіяна життю, здоров'ю, майну, честі особи або всьому запорозькому товариству. Кримінально відповідальною вважали особу, що досягла 16-річного віку. Цікаво, що не звільнялися від кримінальної відповідальності й психічно хворі, однак у суді враховувався їхній стан як пом'якшувальна обставина, а скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка навпаки обтяжувала вину. Kозацьке право передбачало досить широкий перелік злочинів, які, залежно від об'єкта злочину, умовно поділяють декілька видів: військові (порушення правил несення служби, дезертирство, ухиляння від служби); службові (розкрадання скарбниці, перевищення службових повноважень і зловживання службовим становищем); проти порядку управління і суду (непокора адміністрації, фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, кривоприсяга і кривосвідчення в суді); проти особи (убивство, завдання каліцтва, ран чи побоїв, образа); проти власності (крадіжка, пограбування, приховування краденої речі, знищення чужого майна); проти моралі («зганьблення жінки не по пристойності», перелюбство чи зв'язок із жінкою (на Січі). Характерними рисами звичаєвого права були: корпоративність, переважання публічного права, усна форма вираження, відсутність поділу на галузі, консерватизм, обрядовість, досить суворі (переважно тілесні) покарання, широке застосування смертної кари тощо [2].
А. Скальковський зазначає, що «запорожці не мали ніяких письмових законів; військові суди вирішували справи, керуючись здоровим глуздом і давніми звичаями, а у важких випадках судді радилися з кошовим та з іншими старшинами» [3]. Мета покарання полягала у відплаті й відшкодуванні збитків та в залякуванні. Широко застосовувалися публічні види покарань. Вироки виносилися й виконувалися на площі привселюдно. Це робилося з двох причин: по-перше, вважалося, що публічне покарання було пересторогою для інших козаків утриматися від злочинних дій; по-друге, велика роль у справі винесення вироку та його виконання належала козацькій громаді. Для звичаєвого права запорозьких козаків було характерним установлення виду покарання без визначення його міри. Воно відзначалося значною суворістю. Широко застосовувалася смертна кара, сфера застосування якої (за І. Грозовським) була досить близькою до визначеної Литовськими статутами. Щоправда, з часом і застосування смертної кари звузилося. Смертну кару, що поділялася на просту й кваліфіковану, здійснювали закопуванням у землю (за вбивство товариша), утопленням і забиванням біля ганебного стовпа киями. Зокрема, останньому покаранню, яке виконувалося найчастіше, піддавали злодіїв, переховувачів краденого, боржників, осіб, що дозволяли собі перелюбство, вчинили бійку або насильство. На Січі страчували також тих осіб, що не підкорялися рішенню більшості при вирішенні будь-яких питань на загальновійськовій раді, а також тих, хто відмовлявся від запропонованої їм посади кошового отамана. На думку деяких авторів, у цих випадках страта непокірних мала характер народної розправи, що було смертною карою в юридичному розумінні цього слова. Стратою каралося також приведення на Січ жінок, знімання з шибениці чи палі трупа страченого злочинця. Найпоширенішим видом страти на Запорожжі було повішання. Така кара призначалася за крадіжку коней і худоби, крадіжки речей незначних за вартістю, але кваліфікованих за якістю. Цей вид смертної кари зберігався до останніх років існування Січі. Ним також карали і за злочини проти моралі. За козацьким звичаєм смертної кари за згвалтування можна було уникнути лише у тому разі, якщо котрась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.
До злочинів проти православної віри належали: богохульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо. Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби. Серед службових злочинів особливо небезпечними вважалися казнокрадство та хабарництво. До злочинів проти порядку управління та суду належали фальшивомонетництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо [5].
Досить суворими були тілесні покарання, які залежно від мети поділялися на болючі (побиття киями) і калічницькі (відсіканні носа, вух, кінцівок, таврування). За крадіжку, заподіяння тілесних ушкоджень часто карали покаліченням - ламали руку або ногу. Ув'язнення як вид покарання застосовувалося тільки як тимчасовий захід, до остаточного розслідування справи або ж до виконання смертного вироку. За дрібні провини застосовувалось прив'язування чи приковування до ганебного стовпа. Особливістю козацького права було утвердження свободи від феодальних повинностей та податків. Його матеріальною основою стали специфічні суспільно-економічні відносини, що склалися в Запорізькій Січі, а юридичним джерелом - норми давньоруського права, пристосовані до конкретно-історичних умов, норми звичаєвого права українського народу та запозичення з правових норм і традицій інших народів [6]. Інтереси самої общини головували над особистими інтересами. Це випливало із усвідомлення її членами того, що твердість і цілісність общини прямо залежать від обмеження особистого свавілля й егоїстичних поглядів кожного. Саме тому, визначаючи вид покарання, в першу чергу звертали увагу на цінність порушеного права і спричинену шкоду. На Запоріжжі існувало таке покарання, як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстроково, без права надання йому притулку та захисту а вже у другій половині XVIІ ст. частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. Термін ув'язнення - від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: «до покори». Широко використовувалися ганебні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу [7].
Отже, можемо дійти до висновку, що покарання на Запорізькій Січі мало на меті більше підтримання військової дисципліни в козацькому середовищі, вони переважно служили своєрідною профілактикою для тих, хто бажав стати лицарем і оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб товариство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кримінальне минуле або був під загрозою страти. Таким чином, уся процедура, від розслідування злочину до винесення вироку, у тому числі й вибір покарання, у Запорізькій Січі базувалася винятково на засадах звичаєвого права і хоч покарання і були достатньо суворими, але справедливим, яке давало змогу виховувати в своїх лавах справжніх бійців.
Література:
1. Ухач В.З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2018. С. 96-106.
2. Скальковский А. История Новой Сечи, или последнего коша. Одеса, 1846. Ч. 1. 243 с.
3. Косенко Л.О. Козаки: Лицарський орден України: Факти. Міфи. Легенди. Коментарі. Вид. 2-ге, доопр. Харків: ВД «Школа», 2016. 608 с.
4. Музиченко П.П. Історія держави і права України [Текст]: навч. посіб. 5-те вид., випр. і допов. Київ: Т-во «Знання», КОО, 2006. 437 с.
5. Голобуцький О.В. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775 рр.). Київ, 1961.
6. Страхов М. Методологічні основи періодизації історії держави і права // Вісник Академії правових наук України. 2003. № 2-3 (33-34). С. 170-179.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
