Міжвоєнна ідеологічна криза демократичних устоїв, гострі кути правового укладу міжвоєнної Європи, зростання популярності праворадикальних політичних течій та їх організаційне оформлення, все голосніше звучання реваншистських гасел з поміж країн, інтересами яких Версаль знехтував, «запах» війни у Європі, тощо – вкотре вселяв надію в ті українські політичні сили та організації в еміграції та західноукраїнському краї, які стояли на самостійницькій стезі, - у можливість чергового історичного шансу підняти і зреалізувати ідею самостійної Української Держави.
Утворена у 1929 році Організація українських націоналістів (далі - ОУН), з її незмінною стратегічною метою – Українською Самостійною Соборною Державою, нелегальним характером функціонування в західноукраїнському регіоні, «брендовими» для галицької молоді ідеями Д. Донцова («Націоналізм», 1926 р.), радикальними, революційними методами боротьби в осягненні стратегічної цілі, молодечим запалом праці в т. зв. легальному секторі, на початок Другої світової війни стала однією із тих політичних одиниць організованого українства, що понесла знамено самостійної України не тільки в програмних постулатах, але й в повсякденному чині.
Прикметною особливістю останніх 15 років стала поява публікацій, які безпосередньо присвячувалися антирадянському повстанню – дослідження І. Андрухіва, Т. Гривула, І. Дерев’яного, В. Мороза, І. Патриляка, Т. Самсонюка та ін. [1].
Метою наукової розвідки є стислий історіографічний огляд праць сучасних науковців щодо окремих аспектів організації та проведення ОУН антирадянського повстання в період жовтня 1939 – липня 1941 років.
В історіописанні питання підготовки антирадянського повстання на західноукраїнських землях впродовж жовтня 1939 – червня-липня 1941 років доцільно виокремити ряд характерних особливостей. По-перше, наукова проблематика антирадянського збройного повстання ОУН (листопад 1939 – червень-липень 1941 рр.) увійшла у перелік питань з історії українського визвольного руху, які викликали і викликають найбільш гострі дискусії в українському суспільстві. Наукова тема, у розрізі вивчення проблематики тактики і стратегії українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни, знайшла своє висвітлення у підсумковій книзі робочої групи істориків, створеної при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія». Публікація авторитетного видання, що стала науковим «плодом», без перебільшення титанічної праці як істориків академічних наукових установ, так і тих, хто розробляв проблематику українського визвольного руху, базувалася на дослідженнях І. Патриляка.
По-друге, у наукових дослідженнях фахівці наголошують на кардинальних змінах у геополітичній конфігурації у Центрально-Східній Європі у зв’язку з німецько-польською війною, що з одного боку, здетонували необхідність внесення політичним проводом націоналістичного руху змін у стратегію і тактичні кроки боротьби [2, с. 16], а з іншого перед українськими націоналістами відкривався практично невідомий раніше фронт антирадянської боротьби [3, с. 23]. В історичних працях переважна більшість науковців зайняла позицію, що зустріч із комуністичним режимом та реаліями підрадянської дійсності (у контексті реалізації складових «першої» радянизації – В.У.) не стала для ОУН смертельною [4, с 306], незважаючи на вже грудневу 1939 року першу хвилю серйозних організаційних втрат, завданих карально-силовими органами сталінського режиму [1, с. 84]. Органам НКВС стала у «добрій» нагоді залишена значна частина архівів польської поліції, судові рішення, які містили дані про членську мережу націоналістичного підпілля на західноукраїнських землях. Історики підкреслюють, що незважаючи на вагомі втрати понесені оунівською організацією [5, с. 192-193], завдяки системі глибокого підпілля, ОУН(б) залишалася єдиною силою, яка незважаючи на реалізацію комуністичним режимом практики жорсткої уніфікації політичної системи та маховик масових репресій [6, 113], продовжувала діяти і вести антирадянську боротьбу, а після кожної нової хвилі ударів по організації, доволі швидко відбудовувала організаційні структури і поповнювала членські кадри, що свідчило про вагому електоральну підтримку націоналістичного руху на Західній Україні.
По-третє, вітчизняними істориками взято в наукове опрацювання і складні процеси внутрішньо-організаційних протиріч в середині націоналістичного руху особливо з питань стратегії і тактичних завдань боротьби за відновлення Української самостійної соборної держави. Відрадно, що сучасні науковці намагаються розкрити конфліктне тло внутріорганізаційних дискусій не тільки щодо завдань і тактики націоналістичного руху, але й у «… площині – молодь-старші, крайовики-емігранти» [4, с. 305-306], показати вплив і життєво-побутових складових, «вміле» підігрівання вікового та територіального конфлікту в лавах ОУН радянською та німецькою агентурами [4, с. 305].
Вітчизняні історики вказують на основні чотири напрями розгортання роботи на території західних областей УРСР, які планувалися КЕ ОУН: 1) підготовка і проведення повстання в радянській Україні; 2) організація націоналістичних військових частин за кордоном; 3) загальний вишкіл націоналістичних кадрів на теренах Генерального Губернаторства; 4) «забезпечення повстанців в Україні кадрами, планами, інструкціями, картами, посібниками» [6, с. 114].
Науковці зазначають, що оунівцями, у системі заходів підготовки до антирадянського збройного повстання, у період вересня-грудня 1939 року було проведено цілий ряд збройних акцій. Наймасштабніші з них відбулися у Збаразькому, Кременецькому. Вишнівецькому, Бережанському, Чортківському, Стрийському та Жидачівському повітах [7].
Окреслюючи військово-підготовчі заходи краківського проводу ОУН, І. Патриляк вказує на створення з січня 1940 року так званих «ударних» («пробоєвих») груп у кількості від 5 до 20 осіб, на які керівництво покладало завдання посилення та очолення оунівських організаційних структур у краї, створення партизансько-повстанських та диверсійних груп. По-друге, дослідники приділяють увагу висвітленню неодноразових спроб краківського політичного проводу ОУН, з метою посилення координації роботи по підготовці до збройного повстання, направляти на західноукраїнські землі як очільних діячів оунівської організації, так і спецкур’єрів з інструкціями та наказами для КЕ ОУН [3, с. 24].
І. Патриляк вказує на діаметрально протилежні оцінки у вітчизняній та зарубіжних історіографіях збройних акцій зорганізованих ОУН(б), особливо після 22 червня 1941 року. У сучасній вітчизняній історіографії усталеною є позиція, що українські націоналісти не спромоглися підняти загальне повстання [8], «... збройні виступи мали ознаки партизанської війни» [2, с. 32]. І. Патриляк вказує на зміну характеру повстансько-партизанського руху, який у червні – перших числах липня 1941 року мав наступальні тенденції, то пізніше поступово еволюціонував до структур народної самооборони, ключовим завданням яких став захист українського населення від мародерства, протизаконних дій відступаючих деморалізованих червоноармійців та дезертирів [2, с. 41-42]. На думку І. Патриляка «влітку 1941 року наймасштабніші виступи оунівців відбулися в тих самих районах, де згодом найбільшого розмаху й сили набула діяльність УПА» [2, с. 43].
Вченими акцентується увага на далекосяжних наслідках антирадянських виступів на західноукраїнських землях. Збройні антирадянські виступи проти радянської влади на теренах Західної України у червні-липні 1941 року засвідчили про доволі вагому підтримку націоналістичного руху західноукраїнським населенням, особливо молоддю, що давало підстави керівництву визвольного руху сподіватися і в майбутньому на серйозний військово-політичний потенціал. Немарні сподівання очільників самостійницького руху на народну підтримку, підживлювалися форсованою реалізацією безальтернативних складових «першої» радянизації західноукраїнського краю та розгортанням, небачених досі для місцевої людності, масштабів масових репресій [2, с. 118]. Збройні антирадянські виступи дозволили націоналістам здобути перший бойовий досвід, заволодіти значним арсеналом зброї, боєприпасів, військового спорядження, що в недалекому майбутньому дозволить забезпечити відділи самооборони та перші сотні УПА.
Таким чином, в сучасній українській історіографії усталеною є позиція, що українським націоналістам не вдалося ні у вересні 1939 року, ні у червні-липні 1941 року підняти повномасштабне повстання, оскільки на заваді цьому стало переплетіння як внутрішньо організаційних проблем: переоцінка націоналістичним проводом власних можливостей та часто нереалістична оцінка дійсного стану речей в Україні та в світі, надмірність сподівань на революційну готовність українського населення до виступу, так і несприятлива для українців політика європейських держав, в планах яких українська нація виступала не як потенційний суб’єкт, а лишень як об’єкт у їхніх геополітичних планах.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Андрухів І. Спроби збройного повстання ОУН на західноукраїнських землях (грудень 1939 – грудень 1940 рр.) // Галичина. 2001. № 7. С. 84-87 та ін.
2. Патриляк І.К. Антирадянське збройне повстання ОУН (жовтень 1939 – липень 1941 рр.). В кн.: Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси / Дзьобак В.В., Ільюшин І.І., Касьянов Г.В. та ін. Відп. ред. Кульчицький С.В. НАН України; Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2005. С. 16.
3. Патриляк І.К. Діяльність ОУН, спрямована на підготовку збройного повстання в західних областях УРСР (жовтень 1939 – червень 1941) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2004. № 74/76. С. 23.
4. Патриляк І.К., Боровик М.А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2010. С. 306.
5. Баран В.К., Токарський В.В. «Зачистка»: політичні репресії в західних областях України у 1939-1941 рр. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2014. С. 192-193.
6. Патриляк І. Націоналістичний партизанський рух на території Західної України влітку 1941 р. // УІЖ. 2004. № 4. С. 113.
7. Патриляк І. Українське націоналістичне підпілля та повстанський рух в 1939-1944 рр.: структура, чисельність, діяльність. URL: http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/dopovid_ivana_patrilyaka.pdf (дата звернення 21.11.2018 р.).
8. Протистояння українських націоналістів і радянської влади в 1939-1941 рр. Проблема ОУН-УПА. Звіт робочої груп істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Основні тези з проблеми ОУН-УПА (історичний висновок). URL: http:// www.poshuk-lviv.org.ua/press/oun-upa.htm#zmist (дата звернення 24.11.2018 р.).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
