Концепція захисту приватного життя була визнана як у соціальних, так і правових нормах більшості культур світу з незапам'ятних часів. Сьогодні право на приватність визнається одним із фундаментальних прав людини, яке заслуговує правового регулювання та захисту державою. У зв'язку із постійним розвитком суспільства та запровадженням нових технологій, зміст правового регулювання права на приватність змінюється та досі не є остаточно врегульованим.
У цьому контексті варто звернути увагу на основні підходи до визначення поняття приватності. У науковій літературі приватність визначається як вибір, функція, бажання, право, умова та/або потреба [A Bartzis, 'Escaping the Panopticon', LLM thesis, Monash University, 1997, стор. 26]. Термін також широко інтерпретується як "право залишатися наодинці" і як право контролювати інформацію про себе [J Michael, 'Privacy', in D Harris and S Joseph, The International Covenant on Civil and Political Rights and United Kingdom Law (Clarendon Press, 1995), стор. 333]. На мою думку, доречним є включення до права на приватність свободу від необґрунтованого втручання зі сторони держави та інших осіб, а також можливість користуватися індивідуальною автономією [C Fried 'Privacy', (1968) 77 Yale Law Journal, p. 483].
Відповідно до статті 8 Європейської конвенції про права людини ("Конвенція") "Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
Таким чином, положення Конвенції встановлюють, що право на приватність не є абсолютним, проте можливості його обмеження чітко регламентовані і не можуть бути змінені на шкоду особі. Умови обмеження права на приватність та процедуру перевірки наявності порушення державою статті 8 Конвенції визначив Європейський суд з прав людини ("ЄСПЛ") у своїй практиці.
При вирішенні такої категорії справ ЄСПЛ перш за все визначає, чи дійсно було втручання у приватне життя особи зі сторони держави. У разі підтвердження такого втручання, застосовується стаття 8 Конвенції. Далі ЄСПЛ має визначити, чи є таке втручання виправданим. Для цього він повинен дотримуватися вимог пункту 2 статті 8 ЄКПЛ.
По-перше, будь-яке втручання має бути здійсненим "відповідно до закону", тобто повинна існувати чітка правова база для втручання, а закон, який її встановлює, повинен бути легкодоступним і повинен відповідати стандартам передбачуваності. По-друге, втручання будь-якого державного органу в приватну сферу особи має переслідувати легітимну мету. Це означає, що втручання повинно переслідувати інтереси національної, суспільної безпеки, або економічного благополуччя країни, запобігати безладдям або злочинам, захищати здоров'я або мораль, або захищати права і свободи інших осіб. По-третє, втручання має бути "необхідним в демократичному суспільстві", тобто втручання має бути пропорційним. Особливого інтересу заслуговують погляди ЄСПЛ на "якість права" і "розумне очікування приватності", які випливають з вимоги здійснення втручання виключно відповідно до закону.
Часто держави виправдовують втручання в особисте життя необхідністю забезпечення національної безпеки, та для моніторингу терористичних настроїв громадян. У справі Szabó and Vissy v. Hungary заявники скаржилися, зокрема, на те, що вони можуть бути піддані необґрунтованим та непропорційно нав'язливим заходам у рамках угорського секретного нагляду з метою національної безпеки. ЄСПЛ вказав, що у цьому випадку було порушення статті 8 Конвенції, оскільки ці заходи дозволяли уряду перехоплювати дані щодо всіх осіб, а не лише тих, щодо яких проводяться відповідні оперативні дії. Крім того, впровадження таких заходів відбувалося виключно у сфері виконавчої влади. Суди, відтак, не мали змоги оцінювати необхідність та ефективність перехоплення повідомлень в кожному конкретному випадку [Szabó and Vissy v. Hungary: Рішення ЄСПЛ у справі 12.01.2016. Заява № 37138/14].
Заяви у справі Big Brother Watch and Others v. the United Kingdom були подані після розкриття "файлів Сноудена" (колишнього підрядника з Агентства національної безпеки США) про програми таємного спостереження за громадянами та обміну інформацією між США та Сполученим Королівством. ЄСПЛ вирішив, що режим масового перехоплення даних громадян порушив статтю 8 Конвенції, оскільки державою недостатньо контролювався відбір об'єктів в Інтернеті для перехоплення, а також не здійснювалася фільтрація всіх перехоплених даних. ЄСПЛ також вказав, що одержання комунікаційних даних від провайдерів послуг зв'язку порушив статтю 8, оскільки він не відповідав закону [Big Brother Watch and Others v. the United Kingdom: Рішення ЄСПЛ у справі 13.09.2018. Заяви № 58170/13, 62322/14 і 24960/15].
Варто також звернути увагу і на практику Європейського суду з прав людини щодо захисту права на приватність в Україні. Для прикладу, рішення суду у справі "Пантелеєнко проти України" стосується права на доступ до інформації, пов’язаної з особою. ЄСПЛ зазначив, що зберігання державними органами інформації про особисте життя людини і її використання є порушенням права на повагу до особистого життя, гарантованого пунктом 1 статті 8 Конвенції [Пантелеєнко проти України: Рішення ЄСПЛ у справі від 29.06. 2006 р. Заява № 11901/02]. Також у справі "Заїченко проти України" Суд визнав порушення статті 8 Конвенції у зв’язку із незаконністю збирання органами внутрішніх справ відомостей про заявника без його згоди [Заїченко проти України (№ 2): Рішення ЄСПЛ у справі від 26.02.2015. Заява № 45797/09].
На мою думку, з урахуванням практики ЄСПЛ шляхи вдосконалення ситуації в Україні щодо дотримання права на приватність зосереджені в трьох гілках влади:
1. Прийняття (реформування) законів, що регулюють доступ органів виконавчої влади до електронних комунікацій українців та контроль за дотриманням пропорційного та виправданого втручання у приватне життя громадян. Законодавство повинно бути чітким у забороні органам виконавчої влади збирати комунікації громадян без належного обґрунтування та дозволу суду, а за порушення таких норм повинна бути передбачена відповідальність.
2. Виконавча влада, в свою чергу, повинна заборонити спецслужбам збирати внутрішні та міжнародні комунікації українців без дозволу суду, і повинна обмежувати та регулювати всі види розвідувальної діяльності з метою повного захисту приватності та громадянських свобод українців. Громадськість повинна мати достатньо інформації про розвідувальну діяльність органів влади, щоб оцінити їхню доцільність, ефективність і законність.
3. Суди повинні приймати безпосередню роль у нагляді за здійсненням втручання в особисте життя громадян. При прийнятті рішенні про надання дозволу на здійснення таких дій суди повинні оцінювати легітимність мети втручання, його необхідність та пропорційність обмежуваним правам відповідно до критеріїв, визначених ЄСПЛ.
Висновок. В умовах сьогодення право на приватність зазнає постійних обмежень зі сторони держави. Надзвичайно важливим завданням є визначення меж, в яких держава зобов'язана діяти для забезпечення прав та свобод громадян, тому кожен випадок втручання в право на приватність повинен відповідати всім критеріям, визначених, в тому числі, практикою ЄСПЛ.
Література
1. A Bartzis, 'Escaping the Panopticon', LLM thesis, Monash University, 1997
2. J Michael, 'Privacy', in D Harris and S Joseph, The International Covenant on Civil and Political Rights and United Kingdom Law (Clarendon Press, 1995)
3. C Fried 'Privacy', (1968) 77 Yale Law Journal
4. Szabó and Vissy v. Hungary: Рішення ЄСПЛ у справі 12.01.2016. Заява № 37138/14
5. Big Brother Watch and Others v. the United Kingdom: Рішення ЄСПЛ у справі 13.09.2018. Заяви № 58170/13, 62322/14 і 24960/15
6. Пантелеєнко проти України: Рішення ЄСПЛ у справі від 29.06. 2006 р. Заява № 11901/02
7. Заїченко проти України (№ 2): Рішення ЄСПЛ у справі від 26.02.2015. Заява № 45797/09
________________________
Науковий керівник: Ромащенко Іван Олегович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права юридичного факультету, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
