Інститут спадкового права в усіх правових системах, як стародавніх, так і сучасних, є одним із найважливіших. Його значимість обумовлюється також тим, що об’єктом спадкування переважно є право власності. Що залишається після смерті власника, кому має перейти майно, в якому порядку та обсязі – всі ці проблеми спадкового права з найдавніших часів і до нашого часу залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавців та дослідників, кожної людини, оскільки в тій чи іншій мірі торкається його інтересів. Важливим є також питання охорони інтересів спадкодавця, виконання його волі, якщо вона була заявлена у заповіті, оскільки останнім часом цьому питанню приділяються незначна увага. З прийняттям Конституції України відбулась переорієнтація суспільних відносин на охорону і захист громадян, побудову демократичної, правової держави, що зумовлює необхідність дослідження та аналізу на науковому рівні сучасного стану забезпечення прав суб’єктів спадкових правовідносин . Як стверджує С.Я. Фурса, складання заповіту немає смислу, якщо спадкодавця влаштовує спадкування за законом, а саме: коло осіб, які будуть спадкувати його майно за законом; величини часток спадщини, які їм належить за законом. На сьогоднішній день виникає багато проблем щодо спадкування за заповітом. К. Сойєр, зокрема, зазначає, що в заповіті з умовою, проблеми створює не лише визначення правомірності чи неправомірності тієї чи іншої умови, що міститься у тексті заповіту, але й встановлення того, чи є обставини, щодо яких висловив свою волю померлий, умовою, в залежності від якої ставиться прийняття спадщини спадкоємцем, або простим побажанням заповідача. Саме такий нюанс може кардинально змінити долю спадкоємців, як в кращу так і в гіршу сторону. Тому в даному випадку потрібно, щоб заповідач не лише вказував свою волю в заповіті, а й обґрунтовував її та чітко зазначав своє побажання і те, що він хоче щоб це чітко було реалізовано, а не сприймалиося як побажання на майбутнє. У чинному законодавстві ст. 1241 ЦК передбачено перелік осіб, які підлягають обов’язковій частці у спадкуванні, з цього випливає, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні батьки та один з подружжя, що залишився після смерті іншого, незалежно від змісту заповіту мають право на отримання в порядку спадкування обов’язкової частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом. У даному випадку можна зазначити, що законодавець нехтує волею заповідача, оскільки спадкодавець за своєю волею обирає своїх спадкоємців і якщо він не наділяє в своєму посмертному розпорядженні вище зазначених осіб, то для цього можуть існувати певні підстави. На мою думку, в даній ситуації слід запровадити вичерпний перелік осіб, які не могли б успадковувати обов’язкову частку. Ще однією новелою ЦК є закріплення правового регулювання заповіту подружжя, особливість якого полягає в тому, що подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя , який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. Отже, з вище зазначеного, можна зробити висновок, що інститут спадкування за заповітом не є досконалим та потребує багато змін і доповнень для усунення його недоліків не лише в теоретичних аспектах, а й в практичних. Оскільки, від цього залежить не лише реалізація волі заповідача, а й доля спадкоємців.
Література:
1. Заіка Ю.О. Становлення і розвиток спадкового права в Україні: Монографія / МВС України НАВСУ.- К., 2014.- 279 с.
2. Фурса С.Я, Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія та практика. Навчальний посібник. – К: Атіка, 2014 – 496 с
___________________________
Науковий керівник: Голобородько Наталія Володимирівна, викладач II категорії, Таращанський державний технічний та економіко-правовий коледж
|