Корупція є тим негативним соціальним та правовим явищем, що впливає на розвиток держави та її основних сфер діяльності і, як наслідок, заважає реалізації потенціалу кожного громадянина, не дає йому правового та соціального захисту. Особливо актуальною є проблема запобігання корупції в органах державної влади, оскільки протягом довгого періоду становлення української державності у населенні сформувався низький рівень довіри до органів державної виконавчої влади, правоохоронної та судової систем.
У ст. 1 ЗУ «Про запобігання корупції» зазначається, що корупція - використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині першій статті 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей [1]. Отже, законодавець у такому визначенні виокремлює осіб, які перебувають чи виконують державні службові обов’язки, для яких існує висока ймовірність настання корупційного ризику. Ч. 1 ст. 3 вище наведеного закону наводить перелік суб’єктів, на яких поширюється дія цього Закону, зокрема до них відносять осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування [1].
В Україні розроблений достатній рівень нормативно-правового забезпечення запобігання та протидії корупції не лише в органах державної влади, але й у всіх сферах суспільного життя. Так, передбачено цілий комплекс кримінально-, адміністративно-, цивільно-правових, дисциплінарних та інших заходів, що дозволяє притягнути до того чи іншого виду відповідальності будь-яку посадову особу органів державної влади, що здійснила корупційне правопорушення.
Кожна країна обирає власний перелік заходів протидії корупції в органах державної влади. Вони переважно залежать від рівня корупції в державі, розвитку правових та соціальних інститутів, соціального середовища і ставлення до неї. Тому, при обрані таких заходів, не можна «сліпо» наслідувати практику певних країн.
Наприклад, Молдован Е. С. пропонує такі заходи з запобігання та протидії корупції на державній службі: адаптаційний (тобто приведення структури державної служби України у відповідність з рекомендаціями та стандартами країн-членів ЄС, забезпечення прозорості та гласності); каральний (створення системи ефективної протидії корупції, за якої вчинення корупційних діянь тягне неминучу відповідальність осіб, винних у їх вчиненні, з настанням негативних соціальних та службових наслідків (втрати пенсійного забезпечення; обмеження кар’єрного зростання, зайняття політичною діяльністю); організаційно-управлінський (чітке законодавче визначення процедур прийняття управлінських рішень. Оптимізація чисельності державних структур з метою уникнення паралелізму в роботі, зменшення кількості контрольних та наглядових інстанцій); правовий (уніфікація нормативно-правових актів у сфері державної служби України, удосконалення правового механізму проведення атестації державних службовців); превентивний (запобігання соціальним передумовам корупції та усунення причин, що спричинюють вчинення корупційних діянь); соціально-економічний (створення системи суспільних відносин, за якої правомірна поведінка службовців публічної служби є соціально престижною і вигідною. Забезпечення справедливої та адекватної оплати праці, завдяки чому можна було б уникнути негативних проявів протегування, клановості та сімейності) [2].
Власну позицію, яка є досить прогресивною, щодо заходів боротьби з корупцією в органах публічної влади пропонує Сорокіна Н. До них вона відносить: визначення корупції як національного злочину (занесення у чорний список корпорацій, що беруть участь у корупційних угодах під час укладення міжнародних договорів); припинення монопольної влади посадових осіб в органах публічної влади (розмежування повноважень, випадковий розподіл посадових осіб за регіонами, інтенсивний моніторинг і аудит надання державних послуг), децентралізацію і прозорість діяльності уряду; побудову раціонального та спрощеного законодавства; посилення відповідальності співробітників органів публічної влади, розробку схем заохочення і матеріального стимулювання за підвищення показників ефективності роботи; мінімізацію особистої взаємодії службовців органів публічної влади з клієнтами – отримувачами державних послуг (автоматизація процедур); невідворотність покарання посадових осіб, залучених до корупційних операцій; створення антикорупційних комісій; інформування населення про їхні права і под. [3]. Таким чином, автор наводить узагальненні заходи протидії корупції в органах державної влади.
В антикорупційному законодавстві, зокрема у ЗУ «Про запобігання корупції» та ЗУ «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки» [4], теж наведені заходи, які використовуються для запобігання та протидії корупції в органах державної влади. Перш за все, це встановлення певних видів обмежень (обмеження щодо використання службових повноважень чи свого становища; обмеження щодо одержання подарунків; обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності; обмеження після припинення діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування; обмеження спільної роботи близьких осіб. По-друге, для запобігання конфліктів інтересів передбачено заходи зовнішнього та самостійного врегулювання конфлікту інтересу. По-третє, передбачено встановлення правил етичної поведінки. По-четверте, проведення спеціальної перевірки з метою підвищення якості відбору кандидатів на зайняття посад, пов’язаних з виконанням функцій органів державної влади. По-п’яте, посилена відповідальність за корупційні правопорушення, яка передбачає цілий комплекс заходів.
Отже, в Україні існують теоретичні та законодавчі напрацювання заходів протидії корупції. Однак, і досі існує високий рівень спротиву їх застосування у діяльності органів державної влади. Для успішної реалізації таких заходів, з метою зменшення рівня корупції та збільшення рівня довіри населення до органів державної влади, необхідно ініціатива з боку як самих посадових осіб та і з боку громадськості.
Література:
1. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII. Дата оновлення: 31.08.2018. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18 (дата звернення: 01.05.2019).
2. Молдован Е. С. Напрями запобігання та протидії корупції на державній службі: морально-ідеологічний аспект. Державне управління: теорія та практика. 2010. №2. URL: http://www.nbuv.gov.ua/ejournals/dutp/2010_2/txts/10mesmia.pdf.
3. Сорокіна Н. Напрями запобігання корупції в органах публічної влади на сучасному етапі державотворення. URL: http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2015/2015_02(25)/28.pdf (дата звернення: 01.05.2019).
4. Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки: Закон України; Стратегія від 14.10.2014 № 1699-VII. Дата оновлення: 08.08.2015. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1699-18. (дата звернення 07.04.2019).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
