З метою забезпечення стабільності, сталого розвитку та гарантування безпеки на Європейському континенті, в зовнішній політиці Європейського Союзу (надалі – ЄС) щораз більше значення приділяється відносинам з сусідніми державами, побудованих на спільних цінностях і стандартах. Яскравим прикладом цього являється Європейська політика сусідства (надалі – ЄПС).
Перша згадка про ЄПС з’явилася у березні 2003 року в зверненні Європейської Комісії «Ширша Європа – Сусідство: нові рами відносин з східними та південними сусідами», а остаточна концепція - в травні 2004 року в зверненні «ЄПС – Стратегія». Сутність ЄПС полягає у поглибленню взаємовідносин між ЄС і чого членами, з однієї сторони, та низкою держав Східної Європи, Північної Африки та Близького Сходу, з другої сторони. Ці відносини, передусім, охоплювали політичну та господарську сфери, правосуддя, соціальну політику, транспорт та сектор енергетики [1].
З часом у межах ЄПС виокремилося кілька різних керунків, серед яких особливо важливе місце посіло Східне партнерство. Східне партнерство – це політика ЄС, що має на меті зміцнення політичних та господарських стосунків зі східними сусідами міжнародної організації. Воно охоплює ЄС та 28 держав-членів ЄС, а також 6 держав Східної Європи, а саме Україну, Білорусь, Молдову, Грузію, Азербайджан та Вірменію. Ініціаторами «східного напряму» ЄПС є Польща та Швеція, які у 2008 р. представили спільну концепцію Східного партнерства, котра заклала підвалини майбутнього керунку. Своє існування Східне партнерство виводить з прийняття 7 травня 2009 року Спільної декларації країн-учасниць Празького саміту з питань Східного партнерства, яка передбачала, що його метою є створення необхідних умов для прискорення процесу політичного об'єднання, а також економічної інтеграції між ЄС і країнами-партнерами. З цією метою в рамках Східного партнерства планується надавати підтримку політичним і соціально-економічним реформам у країнах-партнерах, сприяючи їхньому зближенню з ЄС [3].
Співпраця в рамах Східного партнерства будується на основі двосторонньої та багатосторонньої співпраці. Варто зазначити, що в основу такої співпраці закладено 2 принципи: принцип диверсифікації (зміст, форма і темп співпраці залежать від здатності країни-учасника Східного партнерства) та принцип обумовленості (залежність рівня розвитку співпраці від реалізації державою-партнером внутрішніх реформ) [2].
Таким чином, з вище наведеного вбачається, що Східне партнерство належить до пріоритетних напрямків зовнішньої політики ЄС. Воно спрямоване на забезпечення стабільності та гарантування безпеки як держав-членів ЄС, так і безпеки та сталого розвитку 6 держав-партнерів Східного партнерства.
Література:
1. Fiszer J. M. (red.) (2012), Europejska polityka sąsiedztwa Unii Europejskiej: geneza, doświadczenia, perspektywy, Dom Wydawniczy Elipsa, Warszawa
2. Mizerska-Wrotkowska M., Geneza i instytucjonalizacja Partnerstwa Wschodniego, Elipsa, Warszawa 2011
3. Спільна декларація країн-учасниць Празького саміту з питань Східного партнерства прийнята 7 травня 2009 року
|