Заповідач має право на легат. Чи може даний правочин охоплювати собою вказівку про довічне утримання відказоодержувача?
Чинним законодавством не передбачено таке заповідальне розпорядження. Зокрема в ЦК України відсутня юридична норма про те, що заповідач володіє правом на вчинення заповідального відказу, зміст якого в свою чергу охоплює довічне утримання відказоодержувача [1].
Аналогічним чином вказане питання вирішує вітчизняна судова практика. Скажімо постановою Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 р. № 7 не закріплено юридичної норми про те, що заповідач, складаючи свій заповіт, водночас має можливість охопити вказаним правочином заповідальний відказ, що в свою чергу передбачає довічне утримання відказоодержувача [2].
Станом на сьогоднішній день, офіційна доктрина спадкового права охоплює велику кількість малодосліджених питань. Зокрема нині в науковій літературі наявні два протилежні підходи про з’ясування можливості охоплення легатом розпорядження про здійснюване спадкоємцем довічного утримання легатарія. В даній розвідці ми спробуємо хоча б частково заповнити наведену прогалину, водночас заклавши міцний фундамент для подальших ґрунтовних досліджень даної проблеми, а також пов’язаних з нею спірних питань.
Як наголошує М. Гордон, предмет заповідального відказу може охоплювати розпорядження, суть якого полягає в довічному утриманні відказоодержувача. Доцільність вказаної наукової концепції згаданий вчений намагається довести, скористовуючись такими судженнями.
Ніщо не в силах перешкодити заповідачу покласти на спадкоємця обов’язок здійснювати довічне утримання іншої особи. Вказана думка пояснюється тим, що названа дія, будучи таким самим зобов’язанням, як і всі інші зобов’язання, водночас повинна виконуватися за рахунок спадкового майна [3, с. 59].
Крім М. Гордона, з науковим підходом про те, що заповіт може охоплювати заповідальний відказ, сутністю якого є довічне утримання відказоодержувача, погоджуються інші дослідники. Когорту таких вчених, наприклад, утворюють: В. Дроніков [4, с. 92], В. Серебровський [5, с. 134] та інші дослідники.
Але треба вказати про те, що згадана думка не отримала загальне визнання в офіційній доктрині спадкового права. Що це означає?
Як вказує В. Деревнін, предмет заповідального відказу не може охоплювати розпорядження, суть якого полягає в довічному утриманні відказоодержувача. Доцільність вказаної наукової концепції згаданий вчений норовиться довести, послуговуючись такими судженнями.
Тривалість життя відказоодержувача не є відомою. Зважаючи на цей факт, можлива ситуація, коли пожиттєве утримання вищезгаданої особи перевищить вартість спадкового майна [6, с. 368].
Крім В. Деревніна, з науковим підходом про те, що заповіт не може охоплювати заповідальний відказ, сутністю якого є довічне утримання відказоодержувача, погоджуються інші дослідники. Когорту таких вчених, наприклад, утворюють: М. Барщевський [7, с. 84], С. Фурса [8, с. 602] та інші дослідники.
На нашу думку, варто погодитися з тими вченими, що стверджують про те, що заповідальний відказ не може охоплювати розпорядження про покладення на спадкоємця обов’язку здійснювати довічне утримання відказоодержувача. Доцільність так точки зору ми спробуємо підтвердити такими доводами.
Національним законодавством не закріплено окремі юридичні можливості, якими могли б скористатися відповідні учасники цивільно-правових відносин. Зокрема в ЦК України та інших нормативних актах відсутні положення про те, що заповідач має можливість охопити своїм заповітом заповідальний відказ, предметом якого в свою чергу є надання відказоодержувачу майнової вигоди у вигляді адресованого останньому довічного утримання.
Здавалося, що у вказаному випадку можна застосувати юридичну формулу, чіткий та недвозначний зміст якої звучить наступним чином: дозволеним є те, що не визнано забороненим. Але така думка є хибною.
Чинне законодавство гарантує тим чи іншим учасникам правових відносин різні юридичні можливості. Зокрема згідно з ч. 1 ст. 48 Конституції України будь-хто володіє правом на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло [9].
Одначе в окремих випадках добросовісна реалізація зазначеними особами даної юридичної можливості деколи унеможливлюють відповідні обставини. Одним з наведених фактів є здійснюване даним учасником правових відносин довічне утримання відказоодержувача. Що це означає?
Наведеній юридичній дії притаманні відповідні ознаки. Зокрема вона триває до настання смерті відказоодержувача чи оголошення його померлим.
Одначе за жодних обставин не потрібно забувати про один важливий факт. Зокрема, враховуючи те, що тривалість людського життя є істотною таїною, ніхто, крім всемогутнього та вселюблячого Бога, не спроможний назвати день, в який воно з тих чи інших причин буде припинено.
Таким чином, з огляду на згадані судження, існує велика ймовірність того, що довічне утримання відказоодержувача, який не є членом сім’ї спадкоємця, не обмежене в астрономічному часі. Наприклад, вказаний догляд може тривати п'ятнадцять календарних років.
Вищезазначена ознака є невигідною окремим учасникам цивільних відносин. Вказане судження пояснюється тим, спадкоємець, який тривалий час здійснює довічне утримання відказоодержувача, що не є близьким родичем спадкоємця, всупереч юридичним нормам, які передбачені національним законодавством, та моральним імперативам, що загальновизнані демократичним суспільством, не зможе сповна забезпечити фінансове благополуччя всіх членів своєї сім’ї.
Звісно, наведений факт обумовить неминуче настання відповідних наслідків. Така думка пояснюється тим, що окремі учасники цивільних правовідносин, одними з яких, наприклад, є члени сім’ї спадкоємця, не зможуть реалізувати гарантоване їм право на достатній життєвий рівень.
Література:
1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
2. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008р. // Вісник Верховного суду України. – 2008. – № 6 (94). – С. 17-24.
3. Гордон М. В. Наследование по закону и по завещанию. – М.: Юрид. лит., 1967. – 120 с.
4. Дроников В. К. Наследственное право Украинской ССР. – К., Вища шк., 1974. – 160 с.
5. Серебровский В. И. Очерки советского наследственного права. – М.: Изд.-во АН СССР, 1953. – 237 с.
6. Деревнин В. С. Завещательный отказ (легат) по законодательству Украины и некоторых европейских стран // Молодий вчений. – 2017. - № 7. – С. 367-370.
7. Барщевский М. Ю. Если открылось наследство. – М.: Юрид. лит., 1989. – 182 с.
8. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. Кн. 2. – 640 с.
9. Конституція України від 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
