В Україні тривають процеси соціально-економічних та судово-правових реформ, особливе місце в яких займає законодавче оновлення процедур неплатоспроможності.
Як зазначав американський юрист Гарольд Ласк, “після кожної серйозної депресії сенат Сполучених Штатів знову вивчав законодавство про неспроможність” [1; 750]. Цією короткою фразою можна пояснити глибоку взаємопов’язаність та актуальність питання реформування галузі неплатоспроможності не лише для вітчизняної правової системи, а й економіки України, яка, переживши кілька хвиль фінансових криз, потребує правового фундаменту для відновлення та розвитку.
Реформу системи банкрутства визначено в Україні серед пріоритетних, зокрема, Стратегією сталого розвитку «Україна-2020», Коаліційною угодою, Програмою діяльності Кабінету Міністрів України та Планом законодавчого забезпечення реформ в Україні .
Саме в рамках реалізації цих заходів 18 жовтня 2018 року Верховною Радою України було прийнято Кодекс України з процедур банкрутства (далі – КУПБ або Кодекс). Кодекс опубліковано 20 квітня 2019 року, тож 21 жовтня 2019 року він має має стати повноцінною законодавчою основою оновленої процедури банкрутства в Україні.
Задекларованою в пояснювальній записці до проекту Кодексу метою його прийняття було підвищення ефективності процедур банкрутства, рівня захищеності прав кредиторів, вдосконалення процедури продажу майна боржника на аукціоні, підвищення рівня виконання контрактів та судових рішень, врегулювання відносин щодо відновлення платоспроможності фізичних осіб, які опинилися в скрутній фінансовій ситуації та потребують допомоги з боку Держави.
На тлі вищевказаних цілей, які мають надто загальний та декларативний характер, винятково конкретним виглядає задеклароване розробниками прагнення підвищити ефективність процедур банкрутства та піднятися в рейтингу Doing Business на 68 місце за компонентом вирішення неплатоспроможності. Згідно щорічного дослідження Світового Банку “Doing Business 2018” Україна у сфері вирішення неплатоспроможності посідає 145 із 168 місце у світовому рейтингу. Низькі показники завий раз свідчать про неефективність інституту банкрутства юридичних осіб в України, про необхідність їх змін, залишаючи при цьому питання на скільки закладена в Кодексі концепція неплатоспроможності юридичної особи виявиться ефективною та забезпечуватиме досягненню таких цілей.
Попри те, що вперше у вітчизняній історії законодавче регулювання питань неплатоспроможності отримало кодифіковану форму, його загальна частина не містить завдань, цілей та принципів законодавчого регулювання, що є не лише важливим атрибутом кодифікованого акту, а й необхідне для цілісного розуміння закладеної в Кодексі концепції.
За роздумами одного з основоположників вітчизняної науки конкурсного права, Шершеневича Г.Ф. завданням конкурсного процесу та відповідно процедур банкрутства є захист інтересів одночасно як кредиторів, так і боржника, що виявляється у: 1) попередженні переваг одного з кредиторів, який перший приступив до стягнення, встановлення загальновідомого порядку найбільш рівного та справедливого розподілу майна боржника між усіма його кредиторами; 2) звільненні боржника від тягаря покладених на нього боргів та наданні можливості продовжувати діяльність приватного господарства (особливо в тих випадках, коли розлад справ боржника відбувся якоїсь його вини) [2; 77].
На думку А.С. Комарова, сучасне законодавство про банкрутство, використовуючи в різних країнах різноманітні юридично-технічні прийоми, вирішує низку практично важливих питань (задач), зокрема: 1) охорона інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника; 2) охорона інтересів одних кредиторів від недобросовісних дій інших кредиторів; 3) охорона інтересів боржника від недобросовісних дій його кредиторів [3; 400]. З наведених вище доктринальних визначень, вбачається можливим зробити загальний висновок про те, що завданням процедур банкрутства (неспроможності) не може бути обслуговування інтересів виключно кредиторів чи навпаки - боржника, законодавство повинно закріплювати справедливий баланс між інтересами кредиторів щодо задоволення їх грошових вимог та боржника щодо надання можливостей для відновлення платоспроможності.
Говорячи про найпершу редакцію закону “Про банкрутство” від 14.05.1992 року, то завданням закону було “визначення умов і порядку визнання юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності - банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів.
Редакція закону, що прийнята 30.06.1999 року та набула чинності з 01.01.2000 року, якою одночасно змінювалася і його назва (замість “Про банкрутство” на “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”) в якості своїх завдань визначила “встановлення умов та порядку відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
Мету та завдання оновленого законодавства про банкрутство юридичних осіб визначено в преамбулі до Кодексу як встановлення умов та порядку відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою “задоволення вимог кредиторів” (на відміну від банкрутства фізичних осіб, метою якого є “відновлення платоспроможності фізичної особи”). Варто зазначити, що “повне або часткове задоволення вимог кредиторів” було метою процедур банкрутства й згідно преамбули поки чинного Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Виключення із назви Кодексу словосполучення «відновлення платоспроможності» досить чітко характеризує пріоритети законодавчого регулювання та закладені законодавцем завдання процедур.
На жаль, санація як інститут, спрямований саме на відновлення платоспроможності боржника відійшов на другорядний план.
Кодекс не лише містить у собі нових ідей або додаткових механізмів для відновлення платоспроможності боржника, навпаки звужує існуючі механізми. Так, Кодекс нівелює самостійність мирової угоди, включаючи його до переліку заходів процедури санації.
Відстрочення, розстрочення або прощення боргу чи його частини відтепер є одним із заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які містить план санації.
Такий підхід не може вважатися доктринально вірним, оскільки за своєю суттю мирова угода є формою врегулювання спору між кредиторами, хоча за своїми наслідками – припинення провадження у справі про банкрутство і подібна заходам санації.
Література:
1. Ласк Г. Гражданское право США (Право торгового оборота) / Г. Ласк; Под редакцией и с вступительной статьей доктора юридических наук проф. Е.А. Флейшиц. – М.: Издательство иностранной литературы, 1961. – 774 с
2. Шершеневич Г.Ф. Конкурсное право / [Сочинение] Профессора Казанского Университета Г.Ф. Шершеневича. – Второе издание. – Казань: Типография Императорского Университета, 1898. – [4], VI, 498, [1] с.
3. Гражданское и торговое право зарубежных государств: учебник / Отв. Ред. Е.А. Васильев, А.С.Комаров,. – 4-е изд., перераб. и доп. В 2-х т. – Т II. – М.: Международные отношения. 2006. – 640 с.
_____________________________
Науковий керівник: Радзивілюк Валерія Вікторівна, доктор юридичних наук, професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
