Парламент є вагомим надбанням світової цивілізації та політично-культурним феноменом, який розвивається у взаємодії та взаємозв'язку з соціальними явищами, дійсністю та соціальними інститутами.
Набуттю практичного досвіду парламентаризму в Україні сприяли визначальні віхи українського державотворення, приміром, доба Гетьманщини та Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. [1, с. 30].
Перше десятиліття розвитку української державності в роки незалежності засвідчило наявність чітко вираженої тенденції до позитивної еволюції вищого законодавчого органу влади, що перегукувалась із загальноєвропейським цивілізаційним підходом [3, с. 577].
Вже з перших днів незалежності Україна обрала модель парламентаризму, в основу якої були закладені демократичні засади та принцип верховенства законодавчої гілки влади в системі органів державної влади [2, с. 204].
Сама трансформація вищої законодавчої гілки влади в Україні у постійно діючий цивілізований європейський парламент розпочинається в 1990 р. До цього позитивного суспільно-політичного процесу слід віднести перетворення парламенту з колись парадного радянського органу, що мав формально необмежені повноваження та відзначався монополією однієї партії, на орган законодавчої влади з високим рівнем професіоналізму, розвитком аналогічних європейським законодавчих, бюджетних та інших парламентських процедур [3, с. 579].
Діяльність Верховної Ради України в 90-ті рр. ХХ ст. можна поділити на три етапи, по числу скликань. Особливої уваги заслуговує початковий етап роботи Верховної Ради України першого скликання (1990–1994). За ці роки відбулось: закріплення за парламентом статусу постійно діючого органу влади, обрання депутатів до Верховної Ради шляхом прямих виборів, утвердження правового статусу народного депутата України, вдосконалення засад і форм організації парламентської діяльності, оптимізація роботи комісій та комітетів Верховної Ради, вдосконалення порядку здійснення повноважень останніх, а також запровадження парламентського контролю [2, с. 209].
Наступне, на чому варто зупинитись, так це досягненнях Верховної Ради України третього скликання (1998–2002). До прогресивних кроків у третьому етапі розвитку українського парламентаризму в 90-ті рр. ХХ ст. потрібно віднести: перехід до змішаної виборчої системи, на основі якої відбувалось формування половини складу депутатських місць у Верховній Раді в 1998 р.; зміна політичних координат і поглядів на статус народного депутата й правову природу депутатського мандата; право виборців на дострокове відкликання народного депутата, який не виправдав їх довір’я; надання народному депутату широких прав при прийнятті законодавчих актів і т. п. [3, с. 580].
За досліджуваний період в Україні сформувалась досить стала модель взаємовідносин парламенту з іншими гілками влади. Насамперед, відбулось встановлення важелів стримувань і противаг, які створювали баланс між всіма гілками влади, тим самим запобігаючи неконтрольованому перерозподілу повноважень та унеможливлюючи узурпацію влади в Україні [2, с. 211].
Таким чином, до прогресивних здобутків українського парламентаризму 90-х рр. ХХ ст. потрібно віднести: демократичні засади його формування; удосконалення функцій законодавчої гілки влади, що призвело до переформатування її з номінальної у постійно діючий цивілізований європейський парламент; унормування взаємовідносин парламенту з іншими вищими державними органами та перетворення його в гарант забезпечення збереження владного балансу між ними.
Література:
1. Гончар, В. (2016). Передумови становлення парламентаризму в незалежній Україні. Державне управління та місцеве самоврядування. (2), 27–32.
2. Гнатенко, Н. (2010). Парламентаризм в Україні: сучасний стан і тенденції розвитку Збірник наукових праць Національної академії державного управління при Президентові України, (2), 203–214.
3. Звірковська, В. А. (2001). Особливості становлення парламентаризму в Україні (90-ті рр. ХХ ст.). Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні й політичні науки. (11), 574–581.
|