Суттєві зміни, що зазнає суспільно-політичне життя в Україні постсталінського періоду, торкнулись й пенітенціарної системи. Перш за все, відбувається оновлення плану державних дій у напрямку гуманізації умов утримання засуджених і законодавчого регулювання процесу позбавлення волі. Все це стало можливим завдяки відмові партійно-радянського керівництва від репресивної політики сталінського режиму та його прагненню викорінити злочинність у державі.
Сплеск інтересу щодо останнього підігрівала проблема, яка виникла внаслідок різкого зростання рецидивних злочинів у зв’язку зі звільненням за умов амністії в 1953–1956 рр. значної кількості засуджених. Дана обставина послугувала каталізатором розробки та впровадження більш ефективних, відповідно результативніших заходів протидії вчиненню повторного злочину. Так, за неповні два десятиліття суспільні відносини у сфері виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі в Україні зазнають кардинальних перетворень, які призводять до появи на початку 1970-х рр. нової моделі розвитку виправно-трудової справи [3, с. 132].
Однак, і на цьому потрібно наголосити, пенітенціарній системі України в 1970–1980-х рр. була властива й певна частка консерватизму, який проявлявся у такому державному завданні як перевиховання засуджених на основі залучення їх до суспільно-корисної праці шляхом навчання трудовій професії, необхідної для забезпечення успішної ресоціалізації після відбуття терміну покарання. Теж саме стосувалось й основного напрямку працевикористання засуджених – будівництва, оскільки практично у всіх регіонах України відчувався брак будівельників [1, с. 192].
Залучення засуджених до праці у досліджуємий період відбувалось у поєднанні з проведенням виховної роботи серед них. Влада повернулася до цієї ідеї ще в добу пізнього сталінізму. Зокрема, про це йшлось у наказі Міністерства внутрішніх справ № 0433 від 26 лютого 1952 р., в якому досить докладно визначалась позиція держави щодо виправного впливу на засуджених і розкривався зміст культурно-виховної роботи з останніми, спрямованого на перевиховання їх завдяки «високопродуктивній праці в народному господарстві» [2, с. 253].
Проте, партійно-радянське керівництво чітко усвідомлювало, що знизити рівень рецидиву злочинів серед звільнених засуджених, лише на основі вищевказаного тандему, не можливо без створення для них сприятливого соціального середовища під час відбування покарання. Зокрема, 2 березня 1954 р. була прийнята постанова ЦК КПРС «Про основні завдання Міністерства внутрішніх справ СРСР», у якій підіймалось питання шкідливого впливу суспільного утримання вперше засуджених за незначні злочини разом з неодноразово засудженими й особами засудженими за тяжкі злочини [3, с. 134].
В основі моделі розвитку виправно-трудового права в Україні у 1970–1980-х рр. були серйозні та об’єктивні наукові дослідження. Починаючи з доби хрущовської «відлиги», вчені були допущені до обговорення проблеми та розробки відповідних рішень. Наприклад, це організація та проведення конференцій, написання наукових статей і дисертаційних робіт присвячених сучасним, для того часу, формам залучення засуджених до праці [1, с. 194].
Аргументи останніх були враховані при закріплені на законодавчому рівні, у Виправно-трудовому кодексі України 1970 р. як певних традиційних форм залучення засуджених до праці, так і новизни, у цьому плані, – інститутів умовного звільнення та умовного засудження з обов’язковим залученням до праці [3, с. 136].
Відповідні правові одиниці були включені до системи Міністерства внутрішніх справ України, знаходячись у безпосередній підпорядкованості п’ятого відділу. Останній для виконання умовного засудження та умовного звільнення з обов’язковим залученням до праці створив спецкомендатури, які, у свою чергу, поєднали в собі всі три необхідні, на думку влади й громадянського суспільства, складові, а саме: навернення засуджених до чесного трудового життя, більш сприятливий соціальний клімат, ніж у виправних закладах закритого типу та покриття недостачі робочої сили на будівництві народного господарства. І хоча умовне засудження та умовне звільнення з обов’язковим залученням до праці, яке застосовувалось у 1970–1980-х рр., вважалося мірою покарання, воно все ж мало заохочувальний характер, адже умови перебування засудженого у спецкомендатурі були набагато комфортнішими, насамперед щодо оточення, ніж у колонії [2, с. 255].
Отже, досліджуючи проблему становлення та розвитку правових інститутів умовного засудження та умовного звільнення в 1970–1980-х рр., авторка наукової розвідки дійшла висновків, що наявність у сфері виконання кримінальних покарань такого типу виправно-трудового закладу як спецкомендатура, для свого історичного періоду, було конструктивним рішенням, не просто логічним продовженням законодавчої ініціативи стосовно гуманізації пенітенціарної системи та успішного перевиховання й ресоціалізації засудженого, а основою ідентифікації тогочасних суспільних відносин у даному правовому напрямку.
Література:
1. Звенигородський, О. М. (2016). Історико-правовий аналіз становлення інституту контролю та нагляду за особами, звільненими від відбування покарання з випробуванням в Україні. Юридичний науковий електронний журнал, 6. C. 191–194.
2. Олійник, О. І., Звенигородський О. М. (2018). Правові аспекти формування та трансформації інституту умовного засудження в Україні. Право і суспільство, 1. С. 252–257.
3. Пономаренко, О. (2014). Обмеження волі як вид покарання в Україні: історичний аспект (ХХ–ХХІ ст.). Науковий часопис Національної академії Прокуратури України, 1. С. 132–138.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
