Судова система – це одна із гілок влади, яка має вагомий вплив на суспільство. Для нормальної діяльності цієї гілки влади потрібна єдина система нормативно-правових актів, які би встановлювали структурував судову систему, співвідношення «правопорушення – покарання», процесуальну діяльність суду, і т.д. Не став виключенням із цього універсального правила і період нацистської окупації нашої країни. Але, якщо в Райхскомісаріаті «Україна» існувала така уніфікована система нормативно-правових актів, то ситуація у військовій зоні окупації є не дослідженою. Отже, у даному дослідженні ми спробуємо встановити чи існувала єдина система нормативно-правових актів, що регулювала би діяльність судової системи. До того ж ця проблема є недостатньо вивченою. Відомі лише окремі розвідки вітчизняних дослідників, зокрема, О. Гончаренка, Ю. Левченка та М. Куницького.
19 листопада 1941 р. був виданий «Судовий статут до укладання конфліктів у громадах » від 19 листопада 1941 р., за яким врегулювання громадських суперечок надавалось конфліктно-примирливим камерам. На основі даного Статуту улагодження даних конфліктів було передано Українському управлінню, а у певних випадках передбачалась додаткова перевірка польовою комендатурою. При чому у передмові до даного документу зазначалось, що «на підставі ґрунтовно зважених причин правові норми ще не подані». Даний документ складався із 14 параграфів, регулював процес створення конфліктно-примирливих камер та їх основні принципи діяльності, але нормативно-правова база, на основі якої мали би виноситись рішення, на той момент ще не була створена [3, арк. 1 – 1 зв.].
Конфліктно-примирлива камера створювалась у міських та сільських громадах та складалась із бургомістра (як голови), замісника голови та засідателів. На посаду замісника голови призначались виключно благонадійні особи (чоловіки або жінки), старші 30-річного віку, освіта мала відповідати їх посаді, та вони повинні були проживати на території бургомістрату не менше двох років. Призначення на посаду замісника та засідателів проводилось з дозволу належної місцевої комендатури. Голова, замісник і засідателі не могли бути родичами чи свояками. Посада замісника і засідателів вважалась почесною, за яку вони могли отримувати від управи «відповідну винагороду за збитки, що утворюються під час виконання своїх обов’язків» [3, арк. 60 зв.]. Натомість, засідателі, які без поважних причин не з’являлись або несвоєчасно з’являлись на засідання суду підлягали грошовому дисциплінарному покаранню, що накладалось головою камери. У разі, якщо будь хто зі складу камери не відповідав покладеним функціям – місцева комендатура мала право усунути дану особу з посади [3, арк. 1 зв.].
У документах зазначалося, що через відсутність чіткого законодавчого регулювання сфери цивільно-правових відносин, що складались із різного виду договорів, особливо із договорів купівлі, найму, оренди чи позики, особистих та майнових справ, сімейних відносинах та справам спадщини, конфліктно-примирлива камера «повинна на власний розсуд, відповідно до здорового народного почуття, виносити справедливі рішення», тобто установа мала певну свободу у винесенні рішень [3, арк. 60].
Голова, замісник та засідателі не мали права розглядати справи своїх родичів, якщо вже до камери поступали такі справи, то комендатура дозволяла зробити заміну учасника судового процесу. Конфліктно-примирлива камера мала усі допити, що вважали судді за доцільне, проводити самостійно. Перед проведенням допиту свідків чи експертів їх попереджали про відповідальність перед комендантом місцевої або польової комендатури за дачу неправдивих свідчень.
Голова мав призначити час розгляду справи і у писемній чи усній формі попереджав про це сторони. Натомість, сторони були зобов’язані з’явитись для розгляду особисто або через уповноважену особу із письмовим дорученням. У разі, якщо одна зі сторін не з’явилася без поважних причин, то справу розглядали заочним порядком. На початку обговорення голова повинен був спробувати схилити сторони до примирення. Про «полюбовну згоду сторін» мав бути складений протокол, підписаний головою і сторонами. Протокол мав бути зачитаний сторонам [3, арк. 59 зв.]. Конфліктно-примирлива камера виносила рішення колегіально, за більшістю голосів у формі «посередницького рішення заснованого на здоровій оцінці загального стану справи, за принципом права та правдивості» [3, арк. 1].
Конфліктно-примирлива камера на основі вище згаданого Статуту була створена у Козелецькому районі Чернігівської області. Ця камера розглядала справи майнові справи про повернення майна та виплату грошової компенсації [3, арк. 109], про власність на нерухоме майно [3, арк. 90, 108], про нанесення тілесних ушкоджень [3, арк. 9, 86, 88]. Зазначимо, що згадки про діяльність даної конфліктно-примирливої камери в архівних документах зустрічаються до кінця серпня 1943 р.
21 липня 1943 р. даний нормативно-правовий акт передавався до бургомістра м. Чернігова як «Розпорядження про інститут мирових суддів» та «Положення про мирових суддів», де конфліктно-примирлива камера ідентифікувалась як «мировий суд», а увесь зміст документу був повністю повторений [1; 5]. Виходячи з того, що документи ідентичні у параграфах 1 – 14, а у Положенні датованому 1943 р. всього 23 параграфи, то можна припустити, що параграфи 15 – 23 у Статуті 1941 р. не збереглися в архівних справах до нашого часу. У параграфах 15 – 23 було зазначено, що рішення мирового суду не підлягає запереченню, але вирок підлягає перевірці наслідком якого, є його зміна або затвердження. Дану перевірку виконував відповідний районний голова, який корегував, за потреби, вирок і направляв його на перегляд фельдкомендатурі. У випадку, коли справа стосувалась важливих, принципових питань щодо прав або вартість спору перевищувала 2000 крб., то цю перевірку мала виконувати фельдкомендатура із зазначенням власної думки. Вирок набував чинності після рішення районного голови або фельдкомендатури та передавався сторонам та суду [5, 3 зв. – 4, 6 зв.]. Примусове виконання провадилось лише у тому випадку, коли сторона, яка перемогла у процесі змогла довести, що друга сторона не виконала зобов’язань вироку [1; 5, арк.4 зв., 7]. Голова міг стягувати судовий збір, який не міг перевищувати 50 крб. При обчисленні даного збору брались до уваги вартість судового спору та майнове становище сторін. Витрати на процес покривала сторона, яка брала їх на себе за мировою угодою (якщо така була складена). У разі винесення вироку – «переможена сторона». Якщо вирок був винесений не однозначно на чиюсь користь, то витрати розподілялись у відповідній вироку пропорції [1; 5, арк. 5, 7].
У березні 1942 р. Польовою комендатурою № 194 було видано розпорядження бургомістрам м. Бахмач, м. Батурин, м. Борзна та м. Короп «Відносно створення українських судів». Про виконання даного розпорядження керівники органів місцевого управління зобов’язувалися прозвітуватись до 1 квітня 1942 р.
У цьому розпорядженні вказувалось, що для «забезпечення прав» мали бути створені українські суди, які би складались із голови та двох заступників. Голова мав бути за можливістю юристом та мати досвід роботи адвокатом. За відсутності такої кандидатури – виконувати обов’язки судді мав місцевий районний бургомістр [4, арк. 3].
Судовий процес мав виконуватись за «руським правом», «по скольку с ним не связаны какие либо коммунистические тенденции». Суд вважався повноважним, якщо він мав повний склад, збирався у цьому ж складі та був присутнім протягом всього процесу. Кожен вирок мав бути направлений на затвердження польовій комендатурі із законодавчим обґрунтуванням. До затвердження комендатурою, вирок не виконувався. Також суд не мав права виносити смертні вироки [4, арк. 8]. Суддя і засідателі не мали права судити осіб, з якими вони «родственно связаны», при чому не було різниці це кровне споріднення або ні. Обвинуваченому також надавалось право суддю чи засідателів змінити через упереджене ставлення [4, арк. 8 зв.].
Зазначимо, що згадки про діяльність Козелецької конфліктно-примирливої камери в архівних документах зустрічаються до кінця серпня 1943 р. Як видно із постанов камери звітувалась вона за свою діяльність перед ортскомендатурою 1(V)738 [3, арк. 9, 86, 88]. Хоча вже на той момент, в липні 1943 р. в Чернігові діяла Постанова «Про інститут мирових суддів», які у свою чергу, звітувались перед фельдкомендатурою № 197 [1]. На території управління польової комендатури № 194 діяли також мирові суди, як приклад Понорницький мировий суд [2].
Отже, із вищезазначеного можна зробити висновок про відносну самостійність польових комендатур у прийнятті нормативних рішень, які врегульовували діяльність судової системи на території військової зони окупації.
Література:
1. ДАЧО Ф. Р-3001, Оп.1, Спр. 30, 1 арк.;
2. ДАЧО, Ф. Р-3067, Оп. 1, Спр. 115, 68 арк
3. ДАЧО, Ф. Р-3071, Оп. 1, Спр. 1, 133 арк
4. ДАЧО, Ф. Р-3120, Оп. 1, Спр. 7, арк. 3
5. ДАЧО, Ф. Р-3465, Оп.1, Спр. 13, 7 арк.
6. Куницький М. П. Функціонування установ шліфенів та шефенів на теренах Райхскомісаріату «Україна»: аналіз судової практики (1941 – 1944 рр.) Часопис української історії. Київ, 2014. Вип. 29. 110 с.
7. Лисенко О.Є., Гончаренко О.М., Куницький М.П., Система органів місцевого управління на території райхскомісаріату «Україна» та «військової зони». 1941 – 1944 рр. / НАН України. – Ін-т історії України. – К., 2014. – 151 с.
8. Левченко Ю. І. Судовий апарат німецьких адміністративно-територіальних одиниць України за роки окупації: 1941 –1944 рр. Вісник академії праці і соціальних відносин федерації профспілок україни. Науковий збірник. Серія: Політика, історія, культура. 4 (60), 2011. С. 115-120.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
