Українське село було колискою національної культури, скринею, яка зберігала в собі народну пам’ять про козацьке минуле. Саме селяни-власники були носіями ідеї відродження української держави. Після того, як українські землі були окуповані радянською владою, розгорнулася боротьба з куркулями. Оскільки власників землі на селі було багато, то радянська влада спрямовувала свою політику на розкол села, нацьковування сільської бідноти на селянина-власника. Ефективним механізмом реалізації цих задумів стали місцеві класові організації – комітети бідноти та комітети незаможних селян (КНС).
КНС в УСРР були створені в 1920 р. Їх організацією займалися відряджені з українських і російських міст комуністи. На комнезамівців покладалося завдання «ліквідації куркульства як класу», позбавлення селян-власників можливості впливати на сільське життя. Комнезами стали одними з головних виконавців політично-господарчих кампаній: контролювали хід хлібозаготівлі, створювали «буксирні бригади» і спеціальні загони активістів із вилучення хліба й усуспільнення селянського майна, розповсюджували лотереї, займалися мобілізацією коштів, реалізацією позик, доведенням плану до двору, вербуванням робсили тощо.
За твердженням Джеймса Мейса, до складу КНС входили здебільшого маргінальні елементи села, яким новий режим надав необмежену владу. Окрім того, серед активістів КНС було багато «червоних» партизан та демобілізованих червоноармійців. Під час НЕПу роль комнезамів на селі помітно ослабла. Багато селян залишили організацію, або не пройшли чистки. Державна підтримка осередків була непослідовною [1].
У 1929 р. розпочалася суцільна колективізація. Наступного року КНС повторно були оголошені «бойовими органами керівництва класовою боротьбою». Основною метою їх «реінкарнації» визначалась допомога в колективізації, а їх новою складовою мали стати наймитсько-незаможницькі групи при колгоспах. Комнезами брали активну участь у репресіях щодо селян-власників, нерідко через можливість поживитися «чужим добром».
Масштабний спротив колективізації призвів до тимчасового призупинення тотального усуспільнення майна на селі. Проте вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) надіслав до керівництва національних республік директивного циркулярного листа «Про колективізацію». Відповідно до документа, УСРР мала подвоїти темпи колективізації та завершити її на півдні республіки (у зернових районах) вже у 1931 р.
З метою пропаганди колгоспного будівництва, радянська влада вирішила першими загнати до колгоспів всіх комнезамівців. До них була найбільша довіра, а отже і робилася основна ставка. Для показової демократії було потрібно, щоб делегати від сільських КНС власноруч проголосували за загальний вступ незаможників до колгоспів.
Обслідування діяльності КНС щодо колективізації районів виявило недієздатність організацій через «опортунізм керівництва». Ситуацію мали змінити заплановані на кінець 1930 р. перевибори керівних органів і голів РайКНС та СільКНС. У призначений термін вони не відбулися, а затягнулися на кілька місяців [2]. Цей випадок чітко дав зрозуміти, що участь комнезамів у радянських кампаніях на селі до того часу була зумовлена більше споживчими мотивами, ніж ідеологічними. Це підірвало авторитет КНС.
На 6-му з’їзді рад СРСР було визначено всеохоплюючий вступ активістів КНС до колгоспів протягом 1931 р.: «Лише той бідняк і середняк – одноосібник продовжує лишатися спільником робітничої кляси, хто разом з робітничою клясою допомагає провадити рішучу боротьбу з куркулем… Бідняка й середняка-одноосібника, який допомагає куркулеві боротися з колгоспами і підриває колгоспне будівництво не можна назвати спільником і тим більше підпорою робітничої кляси, – він на ділі спільник куркуля… Для того, щоб стати справжньою підпорою радянської влади, перед бідняком і середняком одноосібником один шлях – шлях допомоги колгоспам, а потім і вступу до колгоспів» [3].
Результат був передбачуваний – заплановане не було втілене в життя. Значна кількість комнезамівців, які отримали хоча і невелику, але свою ділянку землі, завели господарство та час від часу «збагачувалися» майном розкуркулених, не хотіли віддавати набуте до загального користування. Тож вони перетворилися на непередбачувану та не зовсім контрольовану групу.
Фіаско з показовою всеохоплюючою колективізацією активістів КНС у селі повторно підірвало довіру до них з боку влади. Проте тотальних репресій щодо цієї верстви одразу не послідувало – їх ніким було швидко замінити. Ставку зробили на МТС, мережа яких від того часу активно почала розбудовуватися. Їм і делегувалася частина повноважень комнезамів.
Попри «втрачену» довіру до комнезамів, їх активно використовували під час жорсткої хлібозаготівельної кампанії 1931–1932 рр. [4]. Тоді через штучно створений дефіцит харчів селяни, котрі голодували, вимушено ставали колгоспниками і робітниками промисловості. Цей голод активісти КНС пережили за рахунок частки відібраного в інших селян.
Постанова ЦК ВКП(б) від 2 серпня 1931 р. зазначала, що «суцільна колективізація» це колективізація не 100 % домогосподарств, а не менш 68-70 %. Вже на початку 1932 р. влада оголосила про завершення цього процесу в УСРР. Не дивлячись на виконання основної мети і логічного розпуску або нових завдань для КНС, вони продовжили «класову боротьбу» надалі.
Хлібозаготівля та вилучення харчів 1932–1933 рр. стали останнім завданням активістів КНС, які не вступили до колгоспів. Задля власного порятунку від голодної смерті ціною нівелювання моральних і загальнолюдських цінностей, незаможники виконали всю «чорну роботу» Голодомору-геноциду забезпечуючи тотальну конфіскацію харчів. Одразу після цього – 8 березня 1933 р., в розпал Голодомору, КНС були ліквідовані постановою ВУЦВК [5]. Частина вчорашніх виконавців стала жертвами. Їх роль у «класовій боротьбі» перебрали політвідділи МТС, які були організовані в січні 1933 р.
Штучно створена більшовиками для впровадження радянської політики у селі класова організація КНС відіграла одну з провідних ролей руйнування усталеного способу життя українського села. Мережа КНС дала змогу охопити репресіями кожен сільський населений пункт УСРР. Зрештою, прерогатива власного збагачення перед виконанням партійних ухвал, перевела незаможників у табір «супротивника». Залучених до активної фази винищення українців голодом, активістів КНС було також кинуто під репресивний маховик геноциду.
Література:
1. James E. Mace The Komitety Nezamozhnykh Selian and the Structure of Soviet Rule in the Ukrainian Countryside, 1920-1933 // Soviet Studies, Vol. 35, № 4 (Oct., 1983). р. 4; Левандовська Е. Роль Комітетів незаможних селян у реалізації радянської політики в українському селі // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2013. № XXXVII. С. 122.
2. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Ф. 251. On. 1. Спр. 1085. Арк. 70.
3. ЦДАВО України Ф. 251. On. 1. Спр. 1114. Арк. 75.
4. ЦДАВО України Ф. 251. On. 1. Спр. 1085. Арк. 231.
5. Комітети незаможних селян України (1920-1933). Зб. Документів і матеріалів / Під ред. І. К. Рибалка. Київ : Наукова думка, 1968. С. 589.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
