У статті 264 ЦКУ, яка називається «Переривання перебігу позовної давності», вказується, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, а також давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. У даній статті передбачено підстави для перерви строку позовної давності. На відміну від зупинення переривання позовної давності пов'язане з наявністю не об’єктивних та незалежних від волі носія права обставин, а з волею боржника чи кредитора за наявності передбачених у законі підстав. У таких випадках давностний термін припиняє свою течію, а після відпадання зазначених підстав починає текти знову. Цим переривання строку істотно відрізняється від його зупинення. Закон встановлює специфічні підстави для перерви, до числа яких закон відносить пред'явлення позову, а також визнання боргу.
Наразі предметом дослідження є окремі сутнісні аспекти такого правового явища, як переривання давності при пред’явленні до суду позовного домагання. В практичній площині юрисдикційний орган може встановити факт припинення первинного перебігу строку та початок нового, як і будь-які обставини, пов’язані із застосуванням позовної давності, лише за наявності заяви сторони у спорі. За відсутності подібної заяви ніякі питання щодо застосування правил давнісного матеріально-правового інституту не розглядаються в процесі. Отже, оцінюючи подібну заяву, суд при розгляді справи розглядає обставини, що посвідчують належність пред’явлення позову та аналізує відповідність фактичних даних, зокрема, змісту та направленості позовних вимог, і на цій підставі відповідно до чинного законодавства вирішує питання стосовно можливого переривання позовної давності із пред’явленням позову.
На перший погляд, то неважко зробити, бо в коментованій нормі матеріального закону чітко встановлено, коли з поданням позовного домагання до правозастосовного органу переривається давність: у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Просте логічне осмислення даного правила призводить до висновку, що законодавець вказав виключний перелік необхідних чинників, які тягнуть вказаний наслідок для темпорального опосередкування права на позов. Але, насправді, то чомусь не так. У науковій літературі та національному правозастосуванні продовжує мати місце неадекватне законові сприйняття факту пред’явлення позову, як явища, що зумовлює переривання давності за вимогами кредитора до того ж боржника із тим же змістом (предметом та підставою). Така інертність мислення дослідників та суддів пояснюється неабиякою «повагою» до застарілих та таких, що не відповідають реальним змінам у суспільстві та їхній правовій регламентації, постулатам, які мали місце ще близько 100 років тому. Наразі вони вже не можуть пояснити фактичний стан конкретних матеріальних взаємозв’язків між суб’єктами, а розроблений раніше правовий інструментарій втратив ефективність та доцільність застосування. До прикладу, відверто невдалою є концепція М.А. Гурвича, який вважає, що при пред’явленні позову відбувається переривання та одночасний початок нового перебігу позовної давності, і лише після винесення судового рішення цей перебіг припиняється [1, c. 38]. Питання щодо темпоральних наслідків для права на позов у разі його здійснення (пред’явлення судового домагання) досліджувалися науковцями. Але, як попередні, так і сучасні доктринальні дослідження питання замість того, аби ретельно вивчити реальність впливу позовного домагання на строк суб’єктивного матеріального права на позов, яке своєчасно реалізоване і у такий спосіб припинило своє існування в зв’язку з повним вичерпанням, переважно обмежується простою констатацією факту: позовна давність переривається пред’явленням позову, не вдаючись до аналізу наслідків такого переривання для подальшого давнісного перебігу [2, c. 180]. Теза про переривання давнісного перебігу із пред’явленням позову за тими ж вимогами набула поширення не лише в юридичній доктрині, вона має місце і в правозастосовній практиці [3].
Нагадаємо декілька безспірних сентенцій. Переривання відбувається лише тоді, коли позовна давність ще не закінчилася. Це логічно: перервати можна лише триваючий строк. Переривання позовної давності відбувається у разі належного пред’явлення позову. До цього слід добавити, що позов як форма реалізації матеріально-правової вимоги про захист порушеного права може бути пред’явлений тільки до суду. Відтак, звернення правоволодільця до інших юрисдикційних органів, наприклад, повноважних здійснювати правовий захист у адміністративному порядку, чи до порушника не впливає на перебіг давнісного строку. При буквальному тлумаченні ст. 264 ЦКУ важко зрозуміти, відразу після моменту переривання починається новий перебіг давності, чи все ж існує певний проміжок часу між ними. В літературі щодо цього виказані різні точки зору. Тож чи існує перерва між моментом переривання давності та початком нового перебігу? Більшість вчених вважає, що ні. Так, Г.Ф. Шершенєвич наголошував, що переривання давності знищує попередню, не затримуючи її подальшого спливу [4, c. 137]. Але є й інші точки зору. Наприклад, І.М. Болотников вважав, що переривання позовної давності складає сукупність обставин: це сам факт припинення перебігу плюс строк перерви до початку нового перебігу. Причому прикметно, що новий строк взагалі не починається, якщо суд виніс рішення за даним спором [5, c. 4]. Фактично подібну тезу поділяють всі дослідники, котрі обстоюють концепцію про переривання давнісного строку в результаті певних особливостей руху цивільного процесу. В наукових працях вже було зроблено детальний аналіз відповідної аргументації і доведено правову безпідставність такого підходу. В тому числі і з огляду на відсутність прийнятної відповіді на питання щодо юридичного значення запропонованої перерви: коли відбувається така перерва і які обставини тягнуть її закінчення та початок нового давнісного строку [6, c. 318-319].
У самій нормі Цивільного кодексу використовується поняття “переривання”. Доцільно розглядати це визначення як певне явище, що відбувається в чітко обумовлений момент часу – пред’явлення позову. Разом з тим, в правовій літературі має місце застосування терміну “перерва” при аналізі вказаних відносин [7, c. 170]. Власне кажучи, перервою є певний строк, який має визначені початковий і кінцевий терміни, що не співпадають в часі. Детальне вивчення даного питання дозволяє зробити висновок, що при пред’явленні позову за обставин, зазначених у ч.2 ст. 264 ЦКУ, відбувається переривання перебігу давності та одночасний початок перебігу на весь строк, встановлений для цього домагання. Отже, мова в законі йде про одноразовий процес переривання-початку перебігу, а термін “перерва” повинен вживатися лише в даному сенсі.
Варто зазначити, що сучасне законодавство набагато дієвіше, ніж попередні, що стосувалися переривання перебігу позовної давності при пред’явленні позову. І сьогодні вже як безспірне виглядає правило, що переривання давнісного перебігу як виключення із загального правила відбувається лише в частині вимог до боржника, які не охоплені змістом домагання, або стосовно боржників, що не є відповідачами за позовом. Втім, в діючому законі також присутні певні протиріччя та неточності, що створює проблему при практичному застосуванні. Зокрема, це дозволяє окремим дослідникам, всупереч логіці, коментувати частину 2 ст. 264 нового Цивільного кодексу таким чином, що з учиненням позову до одного з кількох боржників переривається перебіг давності за вимогами до боржника який є відповідачем, а, якщо пред’явлено позов щодо частини вимоги, право на яку має позивач, перебіг позовної давності щодо саме цієї частини вимоги переривається і починає спливати заново. Відтак, стосовно вимог до інших боржників або частини боргу, яка не охоплюється пред’явленим позовом, позовна давність не переривається [8, c. 110-111]. Таке тлумачення є очевидно помилковим, але, не в останню чергу, воно спричинене недостатньою чіткістю самого нормативного правила, про що вже вказувалося в літературі. Пред’явлення позову також не перериває давності за можливими зустрічними вимогами, незалежно від того, об’єднані судові розгляди цих вимог та первинних, чи ні. Те ж саме можемо сказати про можливість переривання позовної давності при наявності у кредитора декількох вимог до боржника, що виникли з однієї підстави. Так, невиконання грошового зобов’язання призводить до виникнення у позивача вимог про стягнення коштів, застосування неустойки, інфляційних нарахувань, відшкодування збитків тощо. Це самостійні вимоги. І, хоча вони пов’язані єдністю підстави, подання позову за однією з них за сенсом коментованої статті не перериває перебіг давності за іншими вимогами.
Переривання позовної давності пред’явленням позову стосується лише іншої (непред’явленої) частини вимог, право на які має позивач, та до інших, ніж вказані у позові, боржників. Тільки дане охоронне право продовжує існувати, і лише в цьому випадку існує сенс нового перебігу давності після пред’явлення позову. Відтак, не викликає сумнівів той факт, що: 1. Новий давнісний строк починає свій перебіг відразу після моменту переривання. 2. При пред’явленні в установленому порядку позову переривається лише позовна давність за вимогами даного кредитора до інших солідарних боржників або за іншою частиною тієї ж самої (пред’явленої) вимоги. Матеріальне право на позов в реалізованому обсязі (а отже, і строк існування даного права – позовна давність) припиняється.
Література:
1. Гурвич М.А. Пресекательные сроки в советском гражданском праве. М.: ВЮЗИ, 1961. 80 с.
2. Лебедева К.Ю. Исковая давность в системе гражданско-правовых сроков: дис. … канд.. юрид. наук. Томск, 2003. 243 с.
3. Ухвала ВСУ від 12 вересня 2002 року по справі №6-8992кс01 за позовом Тагун Н.І. до Білозерової С.Д. Архів Мінського районного суду м. Києва, 2002 р.
4. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. М.: СПАРК, 1995. 556 с.
5. Болотников И.М. Проблемы исковой давности в советском гражданском праве: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Л., 1964. 16 с.
6. Гуйван П.Д. Позовна давність. Монографія. Харків: право, 2012. 448 с.
7. Харитонов О.Є., Калітенко О.М. Цивільний кодекс України. Коментар. Х.: Одісей, 2003. 856 с.
8. Горовець С. Переривання позовної давності: сутність і призначення. Юридичний журнал. 2005. №12(42). С. 102-111.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
