Поняття продовжуваного злочину вперше знайшло відображення на рівні постанов Пленумів Верховних Судів СРСР та союзних республік у Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР «Про умови застосування давності та амністії до триваючих і продовжуваних злочинів» від 4 березня 1929 р. (у редакції Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 14 березня 1963 р. № 1). У п. 2 зазначеної постанови продовжуваними злочинами визнавалися «злочини, що складаються з ряду тотожних злочинних дій, спрямованих на спільну мету та таких, що складають у своїй сукупності єдиний злочин». На сьогодні поняття продовжуваного злочину відображено й у постановах Пленуму Верховного Суду України. Зокрема, відповідно до абз. 4 п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти приватної власності» від 6 листопада 2009 р. № 10 неодноразове вилучення майна чи заволодіння ним, що складається із тотожних діянь, які мають загальну мету та із самого початку охоплюється єдиним злочинним наміром на заволодіння конкретним майном, слід розглядати як один продовжуваний злочин, а також абз. 1 п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» від 4 червня 2010 р. №7 об'єднання тотожних діянь єдиним злочинним наміром, що до вчинення першого з низки тотожних діянь особа усвідомлює, що для реалізації її злочинного наміру необхідно вчинити декілька таких діянь, кожне з яких спрямоване на реалізацію цього наміру [9]. Такі діяння не утворюють повторності, оскільки кожне з них стає елементом одиничного (єдиного) злочину і окремим (самостійним) злочином щодо будь-якого іншого з цих діянь бути не може, а при повторності тотожних злочинів кожен із них має свою суб'єктивну сторону, зокрема самостійний умисел, який виникає щоразу перед вчиненням окремого злочину.
Традиційною проблемою, яка “супроводжує“ інститут повторності злочинів, є проблема відмежування повторності злочинів від продовжуваного злочину. Зазначена проблема знайшла відображення ще у працях дореволюційних вчених-криміналістів. Зокрема, М.С. Таганцев у якості прикладів продовжуваних злочинів наводив випадки, “в яких із зовнішнього боку діяння складається з кількох частин, кожна з яких містить склад злочинного діяння і навіть відокремлених одна від одної більш або менш значним проміжком часу, але пов'язаних одним спільним злочинним наміром; такою є, наприклад, крадіжка з горища білизни у кілька прийомів, жорстоке поводження, що виявилось у мордуванні, яке продовжувалось кілька тижнів, місяців” [15, с. 531]. У теорії радянського та пострадянського кримінального права продовжуваним злочином традиційно визнавався злочин, який складається з двох або більше злочинних дій, кожна з яких містить ознаки одного й того самого складу злочину (приблизно такого визначення притримуються В.М. Кудрявцев, Б.М. Лєонтьєв, І.М. Тяжкова, Л.В. Іногамова-Хегай, Є.В. Фесенко, С.Д. Шапченко) [10, с. 261; 4, с. 514; 3 с. 327; 2, с. 134; 1, с. 72; 12, с. 47].
Так, відповідно до ч. 2 ст. 32 КК України 2001 р. продовжуваним є злочин, “який складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним злочинним наміром” [8]. У літературі також наводяться й більш розгорнути характеристики продовжуваного злочину. Зокрема, Е.В. Георгієвський виділяє такі його риси: 1) продовжуваний злочин повинен складатися з ряду (тобто не менш ніж двох однорідних або тотожних) діянь; 2) усі діяння, що складають продовжуваний злочин, повинні бути поєднані єдиним умислом; 3) злочинні епізоди (діяння) продовжуваного злочину повинні бути поєднані єдиною формою вини; 4) між злочинними епізодами, як правило, невеликий проміжок часу; 5) діяння вчиняється, як правило, в одній та тій самій обстановці (з одного джерела), триваючи в часі; 6) епізоди, що складають продовжуваний злочин, можуть бути як злочинними у своїй основі, так й іншими видами деліктів [14, с. 15]. А.П. Козлов виокремлює наступні характеристики продовжуваного злочину: 1) він являє собою одиничний злочин із загальним результатом; 2) продовжуваний злочин складається з ряду окремих частин, як правило, з самостійними діями та наслідками кожна; 3) кожна частина є мінізлочином; 4) з самого початку вчинення продовжуваного злочину умисел винного спрямований на загальний результат; 5) від самого початку вчинення даного злочину винний усвідомлює, що для досягнення загального результату йому необхідно вчинити кілька окремих мінізлочинів; 6) окрім умислу на загальний результат у винного існують окремо умисли на вчинення кожної частини продовжуваного злочину; 7) умисел на загальний результат називається єдиним, оскільки він поєднує в дещо ціле умисли стосовно окремих частин; 8) загальний результат є метою поведінки особи від самого початку вчинення продовжуваного злочину; 9) дана мета називається загальною, оскільки вона являє собою мету окремо вчинених частин аналізованого злочину; 10) загальна мета у продовжуваному злочину повинна бути конкретизована за вагою, розміром, об'ємом і т. п. [5, с. 108].
Водночас, у кримінально-правовій літературі існують й нетрадиційні погляди на поняття продовжуваного злочину. Зокрема, А.М. Яковлєв висловлював думку про те, що у випадках, коли повторність злочинів не передбачена як кваліфікуюча ознака для певного виду злочинів, вчинення кількох тотожних злочинних дій являтиме собою за будь-яких обставин продовжуваний злочин. І навпаки, якщо повторність злочинів, передбачена законодавцем, як кваліфікуюча ознака для певного виду злочинів, то за будь-яких обставин вчинення суб'єктом кількох тотожних дій являтиме собою повторність [6; c. 32-33]. Подібне розуміння поняття “продовжуваний злочин” було піддано цілком об'єктивній, на наш погляд критиці В.М. Кудрявцевим та К.О. Паньком у зв'язку із надмірною формалізацією поняття, що визначається [10, с. 262; 7, с. 39-40]. Ще одним прикладом відхилення від загальноприйнятого у теорії кримінального права розуміння продовжуваного злочину є позиція А.О. Пінаєва. Він, критикуючи традиційне розуміння продовжуваного розкрадання, доходить наступних висновків: 1) у якості єдиного джерела, з якого вилучається майно, повинно розглядатися не одне й те саме підприємство, установа і т. п., а власність (за А.О. Пінаєвим соціалістична власність); 2) А.О. Пінаєв заперечує в якості ознаки продовжуваного розкрадання спосіб вчинення злочину; 3) зазначений автор ставить під сумнів таку ознаку продовжуваного злочину (в даному випадку розкрадання), як незначний проміжок часу між епізодами злочинних діянь (по суті, єдиним хронологічним критерієм, що виключає можливість визнання злочину продовжуваним, на думку О.А. Пінаєва, є закінчення строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності); 4) О.А. Пінаєв, посилаючись на матеріали правозастосовчої практики, доходить висновку про те, що особа, вчиняючи перший з епізодів, які утворюють продовжуваний злочин, не обов'язково повинна усвідомлювати кінцевий результат [11, с. 113-115]. Однак, у подібному випадку поняття продовжуваного злочину може охоплювати собою злочинні діяння (епізоди), що вчинюються стосовно різних потерпілих (хоча й в межах одного об'єкту), у різний спосіб (а отже, вже не можна казати про повну тотожність злочинних діянь, що утворюють продовжуваний злочин), із великими проміжками часу (відповідно до ст. 49 чинного КК мова може йти про проміжки від 2 до 15 років – залежно від ступеню тяжкості вчиненого злочину), не об'єднані єдиним умислом. У подібному випадку поняття “продовжуваного злочину” перетворюється на аморфне поняття, що мало чим відрізняється від поняття “повторність злочинів”, але тягне за собою інші кримінально-правові наслідки. У зв'язку з цим не викликає подиву ще один висновок, до якого доходить О.А. Пінаєв: “...Кілька розкрадань відповідно до чинного закону повинні кваліфікуватися як повторні лише у тих випадках, якщо спричинена ними сума у підсумку не утворює більш тяжкий вид посягання. Якщо ж сума кількох розкрадань утворює більш тяжкий його вид (повторні дрібні, наприклад, - значний, значні – великий і т. п.), то все скоєне належить – незалежно від часу між епізодами розкрадань і так званої “єдності умислу” – кваліфікувати не лише як повторне розкрадання, а й як єдиний злочин більш тяжкого виду” [11, с. 118]. Отже, повторність злочинів кваліфікується і за правилами кваліфікації повторності злочинів, і за правилами кваліфікації продовжуваного злочину. Вважаємо, що запропонований А.О. Пінаєвим підхід тягтиме за собою значні проблеми для правозастосовчої практики, оскільки одні й ті самі фактичні обставини можуть бути кваліфіковані і як продовжуваний злочин, і як повторність злочинів. А у випадках, коли сума завданої окремими злочинами шкоди відповідатиме змісту таких обтяжуючих обставин як “великі розміри”, “особливо великі розміри”, взагалі матиме місце механічне одночасне застосування як правила про кваліфікацію повторності злочинів, так і правила про кваліфікація продовжуваного злочину. Очевидно, подібний підхід не можна визнати коректним. Точки зору близької до тієї, яку висловлював А.О. Пінаєв, дотримувався Г.А. Крігер. Зокрема, він вважав, що продовжуваний злочин може кваліфікуватися водночас і як повторний, якщо повторність злочину відображена як кваліфікуюча ознака у відповідній статті Особливої частини КК [13, с. 217]. Очевидно, такий підхід є некоректним, на що вже вказувалось у кримінально-правовій літературі [4, с. 251]. Поняття “продовжуваний злочин” вказує саме на те, що в діях особи з точки зору кримінального закону має місце лише один злочин, при повторності ж злочинів поведінка особи являє собою два самостійних злочини, кожен з яких тягне за собою кримінально-правові наслідки.
Література:
1. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. – К: А.С.К., 2002. – 936 с.
2. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. П.С. Матишевського, П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 512 с.
3. Российское уголовное право: В 2 т. Т.1. Общая часть/ Под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. – М.: Инфра-М, 2003. – 623 с.
4. Курс уголовного права. В 5 т./ Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой. Общая часть. Т.1. – М.: Зерцало, 2002. – 624 с.
5. Козлов А.П. Учение о стадиях преступления. – СПб.: Издательство „Юридический центр Пресс”, 2002. – 353 с.
6. Яковлев А.М. Совокупность преступлений по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1960. – 119 с.
7. Панько К.А. Рецидив в советском уголовном праве. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1983. – 120 с.
8. Кримінальний кодекс України 2001 року. Офіційний текст. URL: https://zakon.rada.gov.ua ›
9. Постанови Верховного Суду України в кримінальних справах. URL: www.scourt.gov.ua/.
10. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М., „Юристъ”, 2001. – 301 с.
11. Пинаев А.А. Уголовно-правовая борьба с хищениями. – Х.: „Вища школа”, Изд-во при Харьк. ун-те, 1975. – 189 с.
12. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. Злочини проти власності / За ред. М.І.Хавронюка. К.: Дакор, 2017. 448 с.
13. Кригер Г.А. Квалификация хищений социалистического имущества. 2-е изд. испр. и доп. – М.: Юридическая литература, 1974. – 336 с.
14. Георгиевский Э.В. Ещё раз о некоторых проблемах института множественности преступлений // Сибирский Юридический Вестник. – 2001. - № 1. – С. 17- 23.
15. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. – Тула: Автограф, 2001. - Т.1. – 800 с.
|