В сучасних польсько-українських відносинах не останню роль продовжує відігравати історична тема. Наразі у царині історичних досліджень її світлі сторінки мають тенденцію ховатися у тіні трагедій. Однак, навіть у складні часи глобального протиборства представники наших народів не полишали пошуків шляху до порозуміння.
На завершальному етапі Другої світової війни польський уряд в еміграції остаточно позбувався впливу на перемовини між основними учасниками антигітлерівської коаліції, а відтак – на питання післявоєнного облаштування світу та майбутній вигляд польської держави у ньому. Ускладнювали ситуацію унеможливлення діалогу з прорадянськими представниками руху Опору у Польщі та втрата позицій на внутрішній політичній арені [1, c. 26].
Подібний стан справ та очевидність більшовицької загрози спонукали польські національні сили, консолідовані навколо організації Рух Опору без Війни і Диверсій «Свобода і Незалежність» (пол. Ruch Oporu bez Wojny i Dywersji «Wolność i Niezawisłość»), вдатися до пошуку нових союзників. Незважаючи на довгу та складну історію українсько-польського протиборства, спільність мети та військовий потенціал обіцяли широкі перспективи для майбутнього міжнаціонального порозуміння.
Усвідомлення масштабів та складності майбутньої антибільшовицької боротьби також існувало серед представників та очільників Української повстанської армії, що можна простежити у вказівках для відділу пропаганди на 1945 рік. Якщо у попередньому році спільна діяльність з поляками вважалася неможливою, то новий курс української інформаційної діяльності наголошував на необхідності спільної боротьби проти комуністичної загрози аж до недоцільності відплатних акцій. Відображалося це у виході декларацій про принципи майбутньої співпраці та плановій інформаційній роботі з місцевим населенням. У листуванні між С. Бандерою та Р. Шухевичем обговорювалися необхідність спільної діяльності та можливості відходу від етнографічного принципу територіального розподілу на користь принципу самовизначення [2, c. 207-211].
Дослідження теми ускладнене обмеженістю джерельної бази. Даються взнаки відсутність перекладу на українську мову праць польських фахівців та обмеженість вільного доступу до них мовою оригіналу. В українській та зарубіжній історіографії елементи польсько-української співпраці вказаного періоду висвітлюються не завжди, дотично і традиційно стосуються розробки більш широких питань.
Відправною точкою співпраці вважається конференція, що відбулася 21 травня 1945 р. в с. Скдліско Бжозівського повіту. Ця зустріч встановлювала вихідні положення співпраці УПА та ВіН: припинення вогню, спрямування зусиль проти більшовиків, обмін інформацією, організація спільних акцій та гарантії безпеки цивільного населення. [3] Таким чином було визнано, що подальший польсько-український конфлікт позбавлений будь-якого сенсу [4, c. 128-129].
Травнева конференція в Руді Ружанецькій [4, c. 144] підтвердила попередні пункти. Сфери впливу між учасниками розподілялися за тимчасово «існуючою лінією» («лінією Керзона»). З цього моменту був встановлений зв’язок між союзниками на рівні район ОУН – Команда Округу ДСЗ.
Комунікація між відділами існувала впродовж усього досліджуваного періоду. Тривало обговорення ідеологічних засад фронту поневолених народів, політичної ситуації у світі, обмін новинами та кореспонденцією, організація спільних заходів, господарські справи, тощо. Важливим кроком стало упорядкування засад перебування відділів на союзних теренах та надання санітарної допомоги [3].
Поступове зміцнення зв’язків між сторонами призвело й до вираження у формі співпраці, яка ще нещодавно вважалася неможливою: спільній збройні боротьбі проти новопосталої більшовицької влади. Можливо, частка спільних акцій, порівняно з загальним масштабом діяльності обох сторін, виявилася незначною, однак саме радикальність спільних дій засвідчувала закріплення та невідворотність нових принципів співіснування польського та українського народів. Дискусійними польською стороною вважаються атаки на Динів [4, c. 178-179], Бірче, Ковель [3] та Білограй [4, c. 175], цілком ймовірними вважаються здобуття Варяжа та Хороброва [4, c. 171], а також напад на Управління безпеки у Влодаві [4, c. 171]. Достеменно відомо про здобуття станції у Вербковичах та масштабну операцію з атаки на місто Грубешів [5, c. 124].
Грубешівська акція відбулася як маніфест співпраці польських та українських національних сил. Вона була викликана депортаційними акціями польсько-радянського режимів та мала на меті їх зрив. Грубешів був прикордонним містом з потужною залогою, тому значення цього нападу важко переоцінити. Обидві сторони закликали до бою більше трьох сотень бійців зі спецзасобами. Успіх атаки мав важливий пропагандистський ефект та засвідчував спроможність новоявлених союзників активно і рішуче боронити власні народи від терору комуністичних влад.
Таким чином, можемо засвідчити існування повноцінного військового союзу між польською та українською сторонами опору радянській владі. Співпраці національних рухів передувала організована ідеологічна та інформаційна підготовка на усіх рівнях: від вищих щаблів керівництва до пропагандистської роботи з місцевим населенням. Низка конференцій та декларацій закріпили фундаментальні принципи співпраці та співіснування сторін: етнічний принцип розмежування та судочинства, спільної збройної боротьби, господарської та оперативної комунікації. Між союзниками з’явилася стійка мережа зв’язку. Дотримання цього союзу засвідчило незламне прагнення українського та польського народів до свободи, майбутнього з усвідомленою потребою поваги до прав та інтересів сусідів ціною складних компромісів та забутих образ.
Література:
1. Василенко В. В. Польский вопрос в политике ведущих держав антигитлеровской коалиции накануне Ялтинской конференции. Международные отношения в XIX - XXI веках: Сборник трудов молодых исследователей. Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2008. Вып. 4. С. 26-31.
2. В’ятрович В. М. Друга польсько-українська війна. 1942-1947. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». 2011. 288 с.
3. Киричук Ю. Зінкевич Р. Взаємовідносини між ОУН-УПА та Армії Крайової на Закерзонні у 1945-1947 рр. Республіканець. 1995. № 1-2. URL: http://www.vox populi.com.ua/rubriki/istoria/operacia visla/vzaemovidnosinimizoun-upaiarmiiekrajovoieavtorikiricukurijzinkevicroman
4. Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA 1945–1947. Warszawa: Ofycina Wydawnicza VOLUMEN, 1997. 232 s.
5. В’ятрович В. М. Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ. Львів-Київ: Часопис. 2012. 240 с.
________________
Науковий керівник: Десятничук Ігор Олексійович, кандидат історичних наук, доцент, Рівненський державний гуманітарний університет
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
