Поняття інформації є одним з визначальних елементів суспільних відносин в умовах сучасного динамічного розвитку. Хто володіє інформацією, той володіє світом, сказав англійський банкір Натан Ротшильд. Дана фраза була улюбленою для Уїнстона Черчіля, і вона дійсно варта того. Адже можливість людини отримувати інформацію незалежно від волі держави та інших осіб, від кордонів визнається важливою складовою свободи слова як основоположного принципу демократії, гуманності і справедливості. В сутнісному сенсі під інформацією розуміють корисний зміст про річ, явище, факт, cуспільство, державу тощо, тобто вилучені із об’єктивних факторів навколишнього середовища дані. При цьому категорія «дані» розглядається як абстрактна, а її конкретний зміст визначається з прив’язкою до сфери пізнання [1, c. 18].
Вказаній сфері відносин особливу увагу має приділяти держава як гарант дотримання основоположних прав людини. При цьому слід зважати на позицію міжнародних документів, таких як Пакт про громадянські і політичні права, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якими забезпечення можливості доступу особи до інформації становить одну з головних засад національного розвитку та демократичних свобод у суспільстві. З метою втілення згаданих правил в життя в Україні указом Президента було затверджено Доктрину інформаційної безпеки. Відповідно до п. 5 цього документу пріоритети державної політики в інформаційній сфері полягають у відкритості та прозорості держави перед громадянами. Для цієї мети постійно має відбуватися державне сприяння розвитку можливостей доступу та використання публічної інформації у формі відкритих даних; інформування громадян України про діяльність органів державної влади, налагодження ефективної співпраці зазначених органів із засобами масової інформації та журналістами; проведення реформи урядових комунікацій; розвиток сервісів, спрямованих на більш масштабне та ефективне залучення громадськості до рішень органами державної влади та місцевого самоврядування; сприяння формуванню культури суспільної дискусії [2].
Однак, реально вказані заходи здійснюються переважно лише на папері. Як зазначають окремі владні інформаційні джерела, наразі в суспільстві існує низка проблем, які залишаються неврегульованими. Серед таких проблем найбільш актуальними є надмірне державне регулювання інформаційних відносин; неналежний рівень захисту журналістів; державна пропаганда та обмеження на публічні висловлювання з окремих питань; неналежна практика реалізації законодавства у сфері доступу до інформації, в тому числі публічної інформації; відсутність гарантованого доступу кожного до інформаційних ресурсів, зокрема до мережі Інтернет [3]. Отже проблема продовжує залишатися досить актуальною, зокрема в частині задоволення потреб громадян, підприємств, установ і організацій усіх форм власності у доступі до достовірної та об'єктивної інформації, забезпечення її вільного обігу та неможливості обмеження інформаційних свобод, крім випадків, передбачених законом.
Слід зазначити, що серед прав особи на приватність істотне місце займають відносини, пов’язані з отриманням необхідних для реалізації суто особистих повноважень відомостей від осіб, яки є їхніми розпорядниками. За усталеною прецедентною позицією Європейського суду з прав людини, якщо порушення відбулося стосовно обмеження можливості отримання інформації/документів, які мають більшу вагу для приватних, аніж суспільних інтересів застосовуватиметься стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Втім, Європейський суд упродовж досить довгого періоду виробляв власну позицію щодо надання визначеності конкретним проявам реалізації інформаційного права особи та ознакам його порушення, але, зрештою, вона набула відносно усталеного вигляду лише через значний час.
При цьому було констатовано практичну неможливість відмежувати захисний механізм приватноправового відношення в цій царині від інших інформаційних правопорушень, що регулюються нормами публічного законодавства. Це вдається зробити лише в тій мірі, у якій можна визначити зміст та межі категорії приватного життя. Між тим, Європейським Судом з прав людини розширене поняття приватного життя людини, виведене за рамки лише особистого життя. Воно охоплює захищеність персональних даних, право на усамітнення, підтримання стосунків з іншими людьми, право особи на моральну та фізичну цілісність, включаючи сексуальне життя, право особи на доступ до інформації, пов’язаної з її усиновленням, право на встановлення батьківства тощо [4]. Але таке широке трактування особистого якраз і не дозволяє провести чітку межу між ним та публічним спектром діяльності конкретної приватної особи.
На доктринальному рівні подібні спроби робилися досить часто. Так, було постульовано, що приватне життя у широкому розумінні є конституційним правом людини на недоторканність різних таємниць та персональних даних, а у вузькому розумінні це становить відомості особистого характеру без урахування персональних даних, які дозволяють ідентифікувати людину в суспільстві [5, c. 200]. На жаль, дане визначення нічого не дає для досягнення результату – встановлення саме сфери приватного у житті конкретної особи, яка б дозволила відмежувати її від соціальної діяльності особистості. Більш вдалим у цьому відношенні є наукове визначення, згідно з яким сферу особистого життя становить коло відносин і вчинків особи, спрямованих на задоволення індивідуальних потреб способами і засобами, що не мають соціального значення [6, c. 11]. Але знову-таки спостерігаємо фактичне абстрагування дефініційного визначення від реалій існування суб’єкта, які попри бажання дослідників та їхнє намагання якось то обґрунтувати, не можуть а-пріорі бути втиснутими у прокрустове ложе стандартних конфігурацій.
Тож, слідуючи прикладу ЄСПЛ, необхідно замість підганяння певних проявів діяльності особистості під канони особистого чи соціального масштабу, визначитися із призначенням захисного інструментарію, виходячи з того, якому з правових чинників та юридичних інтересів при реалізації суб’єктивного права надається перевага. Скажімо, у справі «Рош проти Сполученого Королівства» [7], яку розглядав ЄСПЛ, досліджувався зміст скарги заявника, згідно з якою йому було відмовлено у доступі до офіційних документів, які допомогли б установити зв’язок між його хворобами та участю в експериментах у 1962 році щодо дії газових сполук на людину за часів служби у британській армії. З 1981 року у заявника виникали задуха та підвищений артеріальний тиск, а до 1987 року ці проблеми значно погіршилися. Заявник також скаржився на недостатній доступ до інформації про тести, проведені на ньому у зазначений період. Він вважав, що доступ до інформації щодо випробувань був достатньо пов'язаний з його приватним та сімейним життям, щоб порушити питання відповідно до статті 8 Конвенції. Таким чином, спірним стало питання про те, що держава не надавала особі інформації про її тестову участь, порушуючи позитивний обов'язок поважати його приватне та сімейне життя (п. 139-140).
Розглядаючи даний спір, Суд встановив, що конкретна особа – заявник у справі має право на інформацію відповідно до статті 8, з якої він міг би зрозуміти наявність ризиків та відреагувати на них. Відтак, держава-відповідач мусила виконати позитивне зобов’язання (не пов'язане з будь-яким судовим чи іншим процесом) - забезпечити ефективний та доступний засіб для пошуку всієї відповідної інформації. Навіть приймаючи роз'яснення уряду щодо способу проведення випробувань, Суд вважає, що питання доступу до інформації, яке могло б або зняти побоювання заявника, або дати йому змогу оцінити небезпеку, якій він піддався, було достатньо тісно пов'язане з його особистим життям у значенні статті 8, щоб порушити питання відповідно до цієї норми (п.143). При цьому, як вказує Суд, крім основних негативних зобов'язань, передбачених статтею 8 Конвенції, можуть бути позитивні зобов'язання щодо забезпечення ефективної поваги до приватного життя. Визначаючи, чи існує таке позитивне зобов'язання, слід враховувати справедливий баланс, який потрібно досягти між загальним інтересом громади та конкуруючими інтересами зацікавленої особи. За таких обставин Суд визнав, що держава не виконала позитивного зобов'язання забезпечити ефективну та доступну процедуру, що дозволить заявнику отримати доступ до всієї відповідної інформації, яка допомогла б йому оцінити будь-який ризик, до якого він був причетний під час участі у тестах. Тобто, було встановлено порушення ст. 8 Конвенції (п. 167-168).
В інших випадкаї правопорушення інформаційного права особи може бути розцінене Європейським судом як ущемлення публічного інтересу заявника, потягло відповідальність за правилом ст. 10 Конвенції. Реально поняття «приватне життя» у правовій практиці, як національного ґатунку, так і ЄСПЛ, не є чітко визначеним, і охоплює широкий спектр питань, серед яких у інформаційно-правовому відношенні можемо виділити такі: персональні дані про людину; право визначати своє приватне життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб; право на доступ до інформації, пов’язаної з особою та визначенням її правового статусу; право особи на безпечне довкілля. Слід відмітити, що часто особистий інформаційний інтерес людини пересікається з її суспільними прагненнями. Тому при здійсненні захисних правозастосовних дій дуже важливо визначитися, який характер, яку спрямованість мають конкретні відносини з доступу до інформації, приватний чи публічний, і, виходячи з цього, застосовувати відповідних охоронно-правовий інструментарій.
Література:
1. Правова інформатика / [Швець М.Я., Брижко В.М., Задорожня Л.М., Коваль М.І., Хахановський В.Г. та ін.]. У 2-х т. К.: Парламентське видавництво, 2004. Т.1. 416 с.
2. Указ Президента України № 47/2017 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інформаційної безпеки України». URL: https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
3. Національна стратегія у сфері прав людини. Затверджено Указом Президента України від 25 серпня 2015 року № 501/2015. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/501/2015
4. Давидчук О.В. Європейська Конвенція з прав людини та цивільне право. URL: http:// www.judges.org.ua/article/seminar21-7.htm
5. Горпинюк О.П. Стан дослідження проблеми кримінально-правової охорони приватності в юридичній літературі. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2009. № 4. С. 198–206.
6. Суховерхий В. Л. Личные неимущественные права граждан в советском гражданском праве: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. Сверловск, 1970. 18 с.
7. Рішення ЄСПЛ від 19 жовтня 2005 року у справі «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява № 32555/96. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"itemid":["001-70662"]}
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
