Здавна науковців-цивілістів цікавило питання про правових статус особи, що володіє чужим майном без належного володільницького титулу. Особливо воно стало актуальним після того, як відносини з фактичного не титульного утримання речі були унормовані в межах правового інституту набувальної давності. Але прокрустове ложе даного набувальниць кого механізмі затісне для усіх реальних правовідносин, що відбуваються в період давності окупації, принаймні, у нинішньому його нормативному змістові. Інститут набувальної давності характеризується самостійним і незалежним володінням «як на праві повної власності», що виключає не лише можливість винагороди «документальному» власнику, а й право останнього на відібрання майна після спливу позовної давності. Вираз «у вигляді власності» у науці розуміється як необхідність юридичного володіння, а не тільки тримання або залежного володіння, щоб ним виражалась воля особи – розпоряджатись річчю як своєю [1, c. 226]. Адже за будь-яких обставин у разі початку набувального строку давнісний володілець не просто фізично утримує річ. Оскільки цивільно-правовий строк є невід’ємною складовою змісту суб’єктивного права, особа протягом набувальної давності реалізує своє право на безтитульне давнісне володіння. Такий процес не можна вважати фактичним станом, це суб’єктивне матеріальне право, яке має конкретний обсяг, обмежене строком і здатне до захисту. Зокрема, законодавець встановив можливості для судового захисту добросовісного набувача у випадку, коли він протягом набувального строку втратить річ не з своєї волі.
Втім, в практичній площині головна проблема полягає в тому, що захистити втрачене право володіння давнісний окупант не може у разі неправомірного фізичного відібрання у нього речі третьою особою, а тим паче – власником. Адже, на відміну від останнього, будучи добросовісним давнісним володільцем, він не може в суді надати документального підтвердження свого права. Фактично, Цивільний кодекс декларує можливість активного власницького захисту лише від посягань інших неправомочних суб’єктів. Що стосується самоуправства власника чи титульного володільця, то від них правило ст. 344 ЦК України взагалі не захищає. Такий стан речей, на думку дослідників, аж ніяк не запобігає діям власника (чи іншої повноважної особи) щодо силового відібрання речі у добросовісного володільця як у межах перебігу позовної давності, так і після її закінчення. Навіть попри можливе притягнення винних до покарання за самоуправство, у потерпілого немає правових підстав щодо повернення від власника силоміць вилученого майна. Більше того, позаяк у цивільному законодавстві ніде не йдеться про способи можливого активного власницького захисту, дослідники приходять до думки про незастосовність віндикаційного або негаторного домагання для цієї мети [2, c. 15]. Та і суспільна думка наразі перебуває на боці власника, особи, що внаслідок безхазяйного, часом недбалого користування закономірно втратила владу над майном, але все ж має певний правових титул. Відтак маємо ситуацію, коли існуючого юридичного інструментарію вкрай недостатньо для захисту динаміки майнового обороту в суспільстві.
Дана вельми актуальна проблематика доволі жваво обговорювалася на науковому рівні певний час тому. Однак, в останній період дискусія з даного приводу дещо затихла, мабуть науковці зрозуміли, що їхні теоретичні напрацювання абсолютно не важливі державі, яка переймається іншими питаннями і не цікавиться встановленням належного балансу між статикою власницьких взаємин та динамікою майнового обороту. Як результат – сьогодні чи не найбільше за всю історію матеріальних колізій, пов’язаних з силовим, а не правовим, переділом майна, процвітає волюнтаризм і свавілля у цій царині. Тож, питання залишається вельми актуальним, позаяк чинне законодавство часто не дає чіткої відповіді на запити реальної практики. Скажімо, спірним є питання про зміст суб’єктивного права давнісного володільця упродовж набувального строку, зокрема щодо його захисту у разі відібрання у нього речі, та й наявність самого такого права на захист виглядає проблематичною. Також зовсім не з’ясованим є питання стосовно наявності у окупанта права володіти чужим майном та можливості його захистити від порушення.
Між тим, окремі елементи посесорного процесу застосовувалися на наших землях ще від XVI століття, коли їх прописали у Литовському статуті. Надалі вони набули закріплення у Зводі законів Російської Імперії, де, зокрема, вказувалося, що будь-яке, навіть незаконне володіння охороняється урядом від насильства та самоуправства допоки майно не буде присуджене іншому (ст. 531 ч. 1 т. Х). Утім, такий захист, здійснюваний поліцією, ще не можна було повністю ототожнювати з посесорним, оскільки свобода володіння забезпечувалася переважно публічно-правовими засобами [3, c. 191]. Правова охорона володіння передбачалася і у проектах Цивільного Укладення Росії та першого ЦК РРФСР, однак в силу відомих обставин (революційні події) та особливостей ідеології (критичне відношення до всіляких проявів «буржуазного» права) вони так і не набрали чинності. Відкинута була і пропозиція щодо запровадження у Цивільному кодексі 1922 року спеціальних давнісних строків для охорони чи відновлення порушеного володіння. Відтак, якщо і відбувався якийсь захист володіння, то робилося це тільки стосовно титульних володільців і не мало комплексного регулювання. Радянська доктрина також загалом негативно відносилася до ідеї посесорного (володільницького) захисту [4, c. 123-124].
Разом з тим, концепція щодо подібного правового захисного механізму набула поширення в законодавствах зарубіжних країн. Наприклад, у німецькому цивільному укладенні володіння розглядається як самостійний інститут, безпосередньо не пов’язаний з правом власності та забезпечений володільницьким захистом стосовно рухомого та нерухомого майна [5, c. 270]. Принцип охорони володіння у континентальній системі права базується на теоріях римського приватного права, за якими для юридичного володіння необхідна наявність одночасно двох елементів: об’єктивного – фактичне володіння corpus possessionis (теорія напрацьована Р.Ієрингом) та суб’єктивного – воля панувати на річчю, як своєю animus possidendi, possessionis affectus (теорія розроблена К. Ф. Савиньї). Відтак вольовий елемент є інтегрованим (вбудованим) у фактичне здійснення володіння, і останнє захищатиметься незалежно від наявності чи відсутності титулу [6, c. 2-3].
В нашій цивілістиці також вже лунали пропозиції щодо запровадження посессорного захисту [7, c. 151]. При цьому іноді під цим поняттям розуміється доволі широкий діапазон правового впливу на порушника. Скажімо, якщо виходити тільки з того, що наявність чи відсутність права на боці позивача не має ніякого значення для результативності домагання, до посесорної прирівнювали і реституційну вимогу [8, c. 312-322]. Іншими дослідниками пропонується широке поняття абсолютного захисту (замість речового) проти усіх третіх осіб та власника [9, c. 86]. Існує також думка, що передбачена у законі можливість судового витребування майна давнісним володільцем (ч.3 ст. 344 ЦКУ) фактично означають запровадження захисту попереднього володіння як такого: особа не повинна доводити, що у неї є якесь право. Та подібний висновок все ж достатньо аргументовано спростовується. Класичний посесорний захист полягає лиш у охороні володіння, не допускаючи заперечень відповідача, які грунтуються на його праві. Але існуюча практика чітко показує, що суди обов’язково встановлюють правову підставу володіння (титулу) у позивача, а за наявності у подібному позові доказів про наявність титулу у відповідача, буде вирішуватися протання про право цивільне. Процес неодмінно перейде у петиторний [6, c. 5].
Наразі більшість вчених традиційно зводять зміст посесорного захисту до речових позовів. Зокрема, Д.В.Лоренц пропонує надати незаконному володільцеві, що отримав річ від третіх осіб, у разі порушення його володіння, прав, аналогічним тим, що випливають з віндикації [10, c. 13]. Як бачимо, автор поширює межі захисту володіння не тільки на добросовісних набувачів, що викликає певний сумнів. Власне, у даному напрямі слід діяти досить обережно, аби заради взагалі-то позитивного результату – захисту володіння, не нанести шкоди власникові. Сама концепція посесорного позовного домагання уже в своїй основі містить ідею протиставлення праву: власності або титульному володінню, навіть попри те, що питання про право не є предметом оцінки. Такий підхід може бути виправданим лише з огляду на важливість поставленої мети - запобігання насильству та самоуправству. В цьому відношенні заслуговує на увагу думка К.І.Скловського, згідно з якою відродження власницького захисту має починатися із запровадження у якості вихідної тези принципу неприпустимості насильства у приватному праві, і, як наслідок, - дії усіх презумпцій проти порушника [11, c. 487]. Відтак кожен володілець матиме впевненість, що він не тільки може втратити майно виключно в судовому порядку, але й повернути його тим же чином.
Література:
1. Маковій В.П. Ретроспективний аспект формування набувальної давності. Вісник Луганського держ. унів-ту внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. 2010. № 1. С. 225-233.
2. Березникова Ю.Р. Актуальные проблемы защиты давностного владения в отношении недвижимого имущества. Бюллетень нотар. практики. 2011. № 1. С. 15– 18.
3. Латыев А. Н. Посессорный процесс и другие способы упрощенной защиты вещных прав. Современные проблемы взаимодействия материального и процессуального права России: теория и практика : Матер. Всероссийской научно-практич. конференции Екатеринбург: УрГЮА, 2004. Ч. 2. С.187-201.
6. Венедиктов А.В. Проблема защиты фактического владения в советском праве. Советское государство и право. 1941. № 4. С.120-125.
7. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права. М. Издательство иностранной литературы, 1949, Том 1, полутом 1. 432 с.
8. Галов В.В. Владение как элемент вещного права. Ростов на Дону. Донской юридический институт, 2000. С. 2-5.
9. Коновалов А.В. Владение и владельческая защита в гражданском праве. 2-е изд. дополн., СПб., Юридический центр Пресс, 2002. 299 с.
10. Лоренц Д.В. Виндикация: юридическая природа и проблемы реализации. Автореф. дисс. … канд.. юрид. наук. 12.00.03.Краснодар, 2008. 26 с.
11. Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. Учебно-практическое пособие, 2-е изд. М.: Дело, 2000. 512 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
