Автономія волі є загальновизнаним сьогодні принципом національного міжнародного приватного права, суть якого полягає в тому, що за складову правопорядку визнається право сторін вільно обирати право, яке має регулювати відносини з іноземним елементом.
Lex voluntatis (автономія волі сторін міжнародних приватноправових відносин) ‒ це фундаментальний принцип будь-якої національної приватноправової системи. Закон, обраний учасником, який здійснив правочин, являє собою застосування права тієї держави, яку оберуть самі сторони. Як національне колізійне право, так і міжнародні договори виходять із того, що під час вирішення всіх колізійних питань у сфері договірних зобов’язань вирішальною є воля сторін [2].
С. Задорожна, досліджуючи принцип автономії волі, наголошує, що автономія волі передбачає «договірний» елемент, тобто автономія волі – це, перш за все, угода про вибір права. Обрання сторонами відповідного правового регулювання виражається в укладанні так званої угоди про застосовуване право – цивільно-правової угоди, сторони якої визначають право, застосовуване до «основної» угоди, ускладненої іноземним елементом та укладеної тими самими особами. Метою укладення угоди про застосовуване право є визначення відповідного правового регулювання угоди і, в більшості випадків, воно слугує для розв’язання проблеми застосовуваного права при розгляді будь-якого спору сторін, що випливає з угоди або пов’язаної з ним» [1].
Автономія волі сторін є загальновизнаним принципом міжнародного приватного права, який відіграє особливу роль у регулюванні міжнародних договорів. Автономія волі дозволяє сторонам договору реалізувати свою свободу шляхом вибору норм того чи іншого правопорядку. У зв’язку з розвиненістю цього інституту він отримав закріплення як на міжнародному рівні, так і в законодавстві різних держав. За загальним доктринальним розумінням договірних відносин автономія волі проявляється через механізм узгодження інтересів сторін щодо порядку їх регулювання чи юрисдикції регулюючого органу або через механізм погодження на наявний порядок, в умовах якого відбувається укладення міжнародного договору [4].
У Міжнародному приватному праві автономія волі відіграє особливу роль, адже вона виступає як триєдине явище, а саме: як джерело Міжнародного приватного права, його головний спеціальний принцип і одна з колізійних прив’язок. Таке положення автономії волі є феноменом і властиве тільки Міжнародному приватному праві [3].
Таким чином, можна зробити висновок, що автономія волі сторін є загальновизнаним принципом міжнародного приватного права. У зв’язку з розвиненістю даного інституту він отримав закріплення як на міжнародному рівні, так і в законодавстві різних держав. У зв’язку зі стрімким розвитком міжнародних приватноправових відносин даний принцип набуває все більшої зничимості та його межі розширюються.
Література :
1. Задорожна С.М. Угода про вибір права, застосованого до цивільно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом. Науковий вісник Чернівецького університету. 2010. Випуск 538. Правознавство. С. 68–72.
2. Міжнародне приватне право : навч. посібник / за ред. В.М. Гайворонського, В.П. Жушмана. Київ : Юрінком Інтер, 2007. 368 с.
3. Мосс Д.К. Автономия воли в практике международного коммерческого арбитража / под ред. Рубанов А.А. Москва : Изд-во ИГиП РАН, 1996. 83 c.
4. Покачалова А.Г. Автономія волі як основополож-ний принцип регулювання забезпечення зобов’язань. Актуальні проблеми міжнародних відносин. 2016. Вип. 128. С. 93–101
________________
Науковий керівник: Радчук Олександр Павлович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного приватного права та порівняльного правознавства, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
