29 травня 1962 р. було ухвалено постанову ЦК КП України 16/18-з “Про видання історії міст і сіл Української СРСР”. Головою Головної редколегії видання було призначено П. Т. Тронька, заступника Голови Ради Міністрів УРСР [1, арк. 98].
14 березня 1963 р. на засіданні Кримського обкому Компартії України було затверджено склад Кримської обласної об’єднаної редакційної колегії з підготовки регіонального тому «Історії міст і сіл Української РСР».
Одним з головних каменів спотикання у написанні тому було питання: чи висвітлювати у книзі масову депортацію кримських татар у травні 1944 р. під час німецько-радянської війни, і якщо висвітлювати, то як?
Адже у середовищі кримськотатарського народу після ХХ з’їзду КПРС дедалі потужнішим ставав рух за повернення його на історичну батьківщину. Зокрема у колективному зверненні до ХХІІІ зʼїзду КПРС (Москва, 29 березня ‒ 8 квітня 1966 р.) були підписи понад 120 тис. осіб ‒ ледь не усього дорослого населення з вимогами щодо організованого повернення додому, визнання національного й політичного рівноправʼя кримських татар і повернення майна, що було відібрано. Активісти руху все частіше вдавалися до маївок, мітингів, демонстрацій зокрема до дня народження В. І. Леніна, який підписав 1921 р. декрет про створення Кримської АРСР тощо. Звісно, такі масові зібрання викликали рішучу протидію силових структур [2, c. 768].
Партійне керівництво УРСР водночас демонструвало цілковиту неготовність чи неспроможність вирішувати кримськотатарське питання. Так, наприклад, упродовж 1965‒1967 рр. з 343 клопотань кримських татар про повернення додому позитивно вирішено було лише 3 (0,87 %) [2, с. 769].
5 вересня 1967 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”. Там цілком слушно констатували, що після визволення 1944 р. півострова від нацистської окупації факти співпраці з нацистськими окупантами “певної частини татар, які проживали в Криму”, несправедливо екстраполювали на усе кримськотатарське населення регіону, до того ж “в трудове і політичне життя суспільства вступило нове покоління людей” [3, с. 531-532]. Однак у підсумку зазначали, що кримські татари вже “вкоренилися” на території Узбецької та ін. республік, мають всі громадянські права, працюють і обираються на відповідальні пости, для них виходить газета, ведуться радіопередачі тощо [3, с. 532], але про реабілітацію всього народу і задоволення його вимог не йшлося.
У травні 1969 р. завідувач відділу історії міст і сіл Інституту історії АН УРСР І. С. Слабєєв звернувся до П. Т. Тронька з доповідною запискою “Про загрозливий стан з підготовкою рукопису тому «Кримська область»” [4, арк. 108-115]. Він писав, що у поданому обласною редколегією на розгляд нарисі належно “не проаналізований факт зрадництва певної частини татарського населення Криму в роки Великої Вітчизняної війни, яка підтримала фашистських загарбників, пішла до них в услужіння…” . Інформацію пропонував подати так: за двадцять років радянської влади неможливо було цілком ліквідувати велетенські залишки феодальних відносин у середовищі кримських татар, потужного впливу на них “контрреволюційних елементів”, які лише чекали нагоди для відкритого виступу проти радянської адміністрації, розраховуючи використати у власних інтересах й народні маси. Вони сподівалися на допомогу нацистів, які розглядали Крим як плацдарм для наступу на Кавказ й Закавказзя, Малу Азію й далі на Схід. Берлін, із свого боку, спирався на місцеві антирадянські сили ‒ татарські буржуазно-націоналістичні елементи й “реакційне” мусульманське духовенство, які отруїли свідомість “деякої, найбільш відсталої частини населення буржуазно-націоналістичною отрутою”[4, арк. 111]. Отже, депортаційну акцію Кремля 1944 р. зумовила потреба гарантувати радянським військам, що наступали у напрямку Балкан й Центрально-Східної Європи, надійний тил, аби не допустити підступний удар у спину. Тому після визволення Криму радянська адміністрація повинна була ґрунтовно перевірити місцеве населення, аби виявити й нейтралізувати “зрадницькі елементи”, але через брак часу всі татари були переселені [4, арк. 111-112]. Наприкінці написати про згаданий Указ 1967 р. Вчений вважав, що якщо питання не буде висвітлено радянськими істориками в Кримському томі, то воно “не залишиться поза увагою наших недругів з капіталістичного табору, що подадуть його у ворожому для Радянської країни дусі” [4, арк. 111-112].
10 листопада 1969 р. проблему розглянули на засіданні Головної редколегії ІМІС. Основним доповідачем виступав голова обласної редколегії Леонід Дмитрович Солодовник, секретар Кримського обкому КП України, співдоповідачем ‒ куратор тому, старший науковий співробітник відділу історії міст і сіл Інституту історії АН УРСР Юрій Олексійович Курносов [5, арк. 49, 82-87].
Л. Солодовник висловлювався проти виконання вимог Головної редколегії ІМІС до кримських авторів щодо широкого висвітлення у виданні “проблеми татар, які раніше мешкали у Криму”. Він пропонував обмежитися лаконічною згадкою у вступному обласному нарисі [5, арк. 83] і був принципово проти пояснення причини переходу татар на бік німецьких окупантів. Він вважав за недоцільне збуджувати цю тему взагалі, тому що “… ми по цілому ряду моментів опинилися у скрутному становищі, коли татари почали переселятися до Криму” [5, арк. 83].
Куратор тому від відділу історії міст і сіл Ю. О. Курносов натомість вважав, що “татар треба показати”, і це принципове питання [5, арк. 83]. Такої позиції дотримувався і І. С. Слабєєв.
На засіданні питання як належить презентувати у Кримському томі “татарське питання”, особливо щодо подій 1941‒1944 рр., не змогли узгодити. 27 грудня 1970 р. Головна редколегія ІМІС спрямувала відповідне звернення щодо методичної допомоги до керівників академічних Інститутів історії у Києві й Москві (відповідно до акад. АН УРСР А. Д. Скаби та члена-кор. АН СРСР П. В. Волобуєва [6, арк. 3]).
У вересні 1971 р. Ю. О. Курносов письмово звернувся до П. Тронька з проханням з’ясувати у П. В. Волобуєва, який перебував тоді у Києві, чи варто у томі висвітлювати трудові і військові подвиги осіб кримськотатарської національності, навіть удостоєних високих звань Героїв, чи взагалі уникати їх згадувати [11, арк. 167].
Рукопис Кримського тому ІМІС знову обговорювали у відділі історії міст і сіл УРСР Інституту історії 17 лютого 1972 р. Відповідальний секретар облредколегії І. П. Кондранов повідомив, що автори вступної статті про область нарешті отримали із Москви рекомендації стосовно “висвітлення ролі кримських татар у роки Великої Вітчизняної війни” і разом з обласною редколегією доопрацьовували тексти нарисів відповідно до отриманих зауважень.
Обговорюючи історико-економічний нарис про Крим (автори М. М. Максименко та Г. Н. Губенко), Ю. О. Курносов відзначив велетенський прогрес авторів у висвітленні окремих моментів, щоправда, через збільшення обсягу. Акцентував він і на кримсько-татарській проблемі 1941‒1944 рр., закликавши висвітлити її у звичному кліше тогочасної радянської історико-пропагандистської риторики: “Й, нарешті, третя проблема ‒ татарська: слід показати співробітництво татар з фашистами, їхню [кримських татар] жорстокість у період Великої Вітчизняної війни, обґрунтувати їхнє виселення з Криму” [7, арк. 12].
За підсумками обговорення приблизно половину нарисів передали на редагування, решту (в т.ч. й вступний) повернули на доопрацювання. Обласна редколегія зобовʼязувалася повернути виправлені тексти для повторного обговорення у серпні 1972 р. [7, арк. 12].
Однак лише у третьому кварталі 1973 р. рукопис тому “Кримська область” нарешті передали на редагування до редакції ІМІС УРЕ. 6 грудня 1973 р. том було підписано до друку. Його наклад у 15 тис. прим. вийшов друком у січні 1974 р. українською мовою [8].
Історико-економічний нарис “Кримська область” є вступною частиною Кримського тому ІМІС [9], де, з огляду на рекомендації з Москви (Інституту історії СРСР) й Києва (секретаря ЦК КПУ з ідеології В. Маланчука), кримських татар показали у достатньо непривабливому вигляді: “Здійснювати політику грабежу і розбою, терору і насильства над радянськими людьми гітлерівцям допомагали татарські буржуазні націоналісти. Вони створювали у ряді міст і районних центрів Криму мусульманські комітети. За вказівкою гітлерівського командування члени цих комітетів об’їжджали татарські населені пункти, проводячи антирадянську агітацію та вербуючи на службу до фашистів антирадянські елементи. У ряді сіл [...] на службу німецько-фашистським окупантам стали сформовані ними з татарських націоналістів озброєні роти «самооборони», батальйони і каральні загони. Навчали їх гітлерівські інструктори. Окремі загони татарських буржуазних націоналістів вже в лютому 1942 р. брали активну участь у боях проти Червоної армії на Керченському півострові, гітлерівське командування використовувало їх і на севастопольській ділянці фронту” [9, арк. 60]. Зазначалося, що вони знищували радянських людей. “Весною 1944 р., після визволення Криму від фашистських загарбників, в умовах продовження війни, татари, які проживали в Криму, були переселені в інші райони країни. Факти активного співробітництва з німецькими загарбниками певної частини татар були необґрунтовано віднесені до всього татарського населення Криму. Ці звинувачення знято Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 р.” Далі йде інформація про “укорінення”, громадянські права та рівноправ’я татар з іншими національностями СРСР тощо згідно з текстом Указу [9, арк. 60].
Отже, фактично навіть за часів брежнєвської адміністрації (час виходу друком тому) побутував принцип збірної відповідальності, застосований до всього кримськотатарського народу.
Щодо запитання Ю. Курносова чи писати про вибраних кримських татар у позитивному контексті як героїв війни, то у тексті неодноразово йдеться про двічі Героя Радянського Союзу, льотчика Амет-Хана Султана [9, с. 65, 67, 70]. На с. 67 вміщено його фото. У нарисі про м. Алупка, звідки він родом, описано його бойові подвиги [10, с. 729], але відсутні згадки про те, що він кримський татарин і про його зусилля, спрямовані на реабілітацію свого народу і повернення його на історичну батьківщину.
Література:
1. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 3457.
2. Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940-2015) : зб. док. та матеріалів / упоряд.: О. Г. Бажан та ін. ; відп. ред. В. А. Смолій. Київ : Інститут історії НАН України, 2016. 1090 c.
3. Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”, 5 вересня 1967 р. Відомості Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік. 1967. № 38.
4. ЦДАВО України (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України). Ф. 14. Оп. 2. Спр. 2192.
5. ЦДАВО України. Ф. 4633. Оп. 1. Спр. 28.
6. ЦДАВО України. Ф. 4633. Оп. 1. Спр. 37.
7. ЦДАВО України. Ф. 4633. Оп. 2. Спр. 41.
8. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Київ : Головна ред. УРЕ АН УРСР, 1974. Кримська область / Редкол. тому: Л. Д. Солодовник (голова) та ін. 802 с.
9. Максименко М. М., Губенко Г. Н. Кримська область. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Київ, 1974. Кримська область.
10. Царин А. П., Широков В. О. Алупка. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Київ, 1974. Кримська область.
11. ЦДАВО України. Ф. 4633. Оп. 2. Спр. 28.
________________
Науковий керівник: Рубльов Олександр Сергійович, доктор історичних наук, професор
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
