Сучасний етап становлення та розвитку України як демократичної і правової держави супроводжується істотними змінами у правовій системі. Отримавши у спадок від СРСР заідеологізовану концепцію функціонування державно-правових явищ зокрема та суспільних узагалі, Україна намагається поступово відмовитися від соціалістичних методів регуляції суспільних відносин. Цей процес позитивно підкріплюється тим, що нині свідомо обрано курс на європейську інтеграцію, зокрема всі погляди спрямовані на ЄС, який повинен стати запорукою успіху України як дійсно демократичної держави, де існує ринкова економіка, в повній мірі забезпечується охорона та належне регулювання суспільних відносин, реалізація прав, свобод і законних інтересів людини завдяки ефективному функціонуванню правової системи [1, с. 492].
Це у свою чергу актуалізує питання співвідношення принципів і норм права, адже в державі, яка проголошує найвищою соціальною цінністю людину, її права та свободи, принципи і норми, що їх визначають і регламентують, є важливою гарантією належної правотворчості, правореалізації, правозастосування та правоохорони. Принципи та норми права постійно притягують до себе увагу вчених-правознавців, проте через їх мінливість, філософську сутність, абстрактність абсолютна більшість аспектів розуміння природи принципів і норм права вимагає дослідження й доопрацювання. Одним з таких аспектів є особливості взаємозв’язку та взаємодії принципів і норм права в національній правовій системі України [2, с. 42; 3, с. 689].
Правова система конкретного суспільства, що відображає його соціально-економічну, політичну та культурну своєрідність, іменується національною правовою системою. Вона визначає цілісність цієї правової системи, віддзеркалює єдність суспільства, і є одним із виявів державного суверенітету країни, показником сталого правового розвитку. Національна правова система визначає своєрідність правового життя певного суспільства [4, с. 5]. Основне завдання національної правової системи – створювати чітко визначену, нормативну, стабільну основу для всього комплексу суспільних відносин, у тому числі й для їх динаміки [4, с. 9]. Для формування демократичного та правового суспільства національне право повинно втілювати справедливість як одну з основних людських цінностей. Неабияке значення для забезпечення цього процесу відіграють принципи та норми права. Кожне з цих юридичних явищ виражає певні особливості в чомусь спільні, а в чомусь відмінні, хоча займають вони центральне місце у правовій системі України.
Питання про приналежність правової системи України до однієї з правових сімей є досить дискусійним як у вітчизняній юридичній компаративістиці, так і у зарубіжній. Національна правова система України формувалася у складних умовах. Це пов’язано як з відсутністю державної незалежності протягом значних періодів історії, так і з геополітичним розташуванням України та відповідним ідеологічним впливом на українське суспільство багато в чому протилежних за змістом європейських і східних концепцій. Розвиток національної правової системи можна умовно поділити на два періоди: до здобуття незалежності та після її здобуття.
Аналіз сучасної національної правової системи дозволяє дійти висновку, що нині не існує суттєвих відмінностей від континентального права ні за способами творення принципів і норм права, ні за способами їх систематизації, ні за способами їх тлумачення, ні за способами їх використання у правозастосовній практиці. Суттєвих змін зазнає праворозуміння: офіційно визнано ідеї верховенства права, невідчужуваності прав людини та їх пріоритету стосовно держави, демократичної, соціальної, правової країни, поділу права на публічне та приватне, непорушності приватної власності, що є характерним для європейської правової традиції. Найбільш обґрунтованою є наукова позиція, відповідно до якої правова система України разом з іншими постсоціалістичними східноєвропейськими країнами перебуває у стані повернення до романо-германської правової сім’ї. Необхідність врахування історично набутих відмінностей дозволяє все ж виокремити східноєвропейські країни в окремий підтип у межах романо-германської правової сім’ї. Цей висновок підтверджується не лише загальними порівняльно-правовими дослідженнями, а і зіставленнями в окремих галузях права [3, с. 720 – 723].
У контексті дослідження специфічних рис співвідношення принципів і норм права в національній правовій системі України окреслимо основні ознаки останньої. Так, відповідно до позиції О.Ф. Скакун і Д.О. Бондаренка, правова система України (англ. Legal system of Ukraine) – це цілісний, структурно впорядкований комплекс національних норм, принципів та інших правових засобів, за допомогою яких відбувається правовий вплив на суспільні відносини у сферах, визначених ними, забезпечується досягнення приватних і публічних інтересів громадян, правопорядку в суспільстві. До ознак правової системи України належать такі: 1) є однією з підсистем суспільства; 2) основними структурними елементами є суб’єкти права: громадяни й юридичні особи (зокрема держава); 3) зв’язки між ними підтримуються головним чином через відносини, врегульовані нормами права як основними правовими засобами; 4) норми права об’єктивовані у формах (джерелах) права, якими є: нормативний акт, нормативний (внутрішньодержавний і міжнародний) договір, правовий звичай, судовий прецедент, правова доктрина; 5) цільове призначення полягає в задоволенні приватних і публічних інтересів громадян, досягненні правопорядку. Правова система України може бути віднесена до східноєвропейської групи романо-германського типу правових систем, що підтверджується такими ідентифікаційними властивостями: 1) абстрактний характер норми права, вираження в нормі загальних правил поведінки у вигляді прав і обов’язків; 2) визнання нормативності права як неодмінної риси його формування; 3) верховенство права та забезпечення його обов’язковості в законотворчій діяльності; 4) ієрархічність нормативних актів, яка визначається їх юридичною силою; 5) домінування нормативно-правового акта (верховенство закону) серед інших форм (джерел) права (правову систему України можна іменувати нормативно-актною); 6) верховенство та найвища сила Конституції щодо законодавчих та інших правових актів; 7) розподіл системи права на дві підсистеми – публічну і приватну та диференціація системи права за предметом і методом правового регулювання на галузі права; 8) превалювання матеріального права над процесуальним; 9) кодифікованість – значної частини нормативно-правових актів; 10) наявність спеціальних органів конституційного правосуддя та високе правове значення рішень КС України; 11) визнання правових принципів як об’єктивно властивих праву нормативних основ і ролі правової доктрини у формуванні цих принципів; 12) ставлення до правового звичаю та судового прецеденту як до додаткових джерел права; 13) вдосконалення юридичної техніки тощо [5, с. 264].
Таким чином, ми підійшли до такого етапу дисертаційного дослідження, коли можна аналізувати наявні факти вітчизняного правового життя з дещо інших, ніж раніше (вище), позицій: не з формально юридичних, соціологічних, психологічних, а через призму національно-історичної, культурно-типологічної природи вітчизняного правового світу на користь пізнання конкретної цілісності та системності [3, с. 547]. Як стверджує О.В. Зайчук, право – складне й неодноманітне явище, яке створює в суспільстві його юридичну надбудову. Воно пронизане певними загальними ідеями, що його цементують у досягненні цілей і пов’язують із соціальним (політичним, економічним, духовним) життям. Ці найбільш загальні ідеї прийнято вважати його принципами. Без їх досконалого розуміння взагалі неможливо збагнути суть правової системи тієї чи іншої країни або окремих її елементів. Визнаючи у праві систему суспільного порядку, засіб суспільної згоди, шлях і засіб запобігання і вирішення розбіжностей, потрібно відповідно конструювати і принципи права. Принципи охоплюють усю правову матерію – і ідеї, і норми, і відносини, а також надають їй логічності, послідовності, збалансованості. У принципах права синтезується світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Вони відіграють роль орієнтирів у формуванні права. Зокрема еволюція права походить від ідей до норм, потім через реалізацію норм – до суспільної практики. Саме починаючи з появи ідей, а ідея досить часто формується у вигляді правового принципу, принцип визначає, направляє розвиток права [6, с. 22]. Відповідність правової системи загальнолюдським принципам права, їх фіксація у внутрішньодержавному законодавстві та застосування в юридичній практиці є критерієм визначення держави як демократичної та правової. Як така держава, Україна прагне увійти у світовий та європейський правовий простір, що і зумовлює впровадження цих принципів у національне законодавство та юридичну практику [6, с. 26]. Для національної правової системи вони виступають основоположними нормативними засадами, на яких має базуватися вся система права України, а їх впровадження забезпечує розвиток у контексті загальнолюдських цінностей, з урахуванням кращого світового правового досвіду [6, с. 27].
Звідси слідує загальний, тісний взаємозв’язок норм і принципів права з нормами і принципами моралі, що визначається приблизною єдністю сфер їх регулювання [2, с. 42; 3, с. 690]. Від юридичних норм принципи права відокремлює їх імперативність і безумовність, концентроване відображення в них найважливіших закономірностей певного суспільства. Принципи права вносять одноманітність у всю систему юридичних норм і забезпечують єдність правового регулювання суспільних відносин, цементують усі компоненти правової системи. Це їх внутрішньоправова функція. Принципи права мають також самостійний вплив на суспільні відносини [2, с. 43; 3, с. 696].
Загальність принципів права полягає як у поширеності на дії всіх суб’єктів права, визначаючи загальну лінію їх поведінки, так і в ціннісній пріоритетності перед нормами права. Принципи права, будучи своєрідними «нервовими центрами», «орієнтирами», виконують функцію стрижнів системи права, сприяють її єдності та стабільності, об’єднують і цементують галузі, підгалузі та інститути права. Крім того, принципи права, відображуючись у засадах правосвідомості, правоутворення, правотворчості (законотворчості та нормотворчості), правореалізації, в тому числі правозастосування, правоохорони, визначають напрями розвитку всієї правової системи України. Пріоритетність принципів над нормами права, тобто останні формулюються під впливом певного принципу або групи принципів і не повинні їм суперечити. Принципи мовби розчинені в праві, пронизують практично всі або майже всі його норми та інститути. Норми права зазвичай є виявами дії принципів, засобами їх конкретизації. Принципи права є гарантом правильності, безпомилковості реалізації норм права. У зв’язку з цим вони характеризуються універсальністю, раціональністю та загальнозначимістю [7, с. 121].
Відповідно до позиції А.М. Колодія, принципи у правовій системі України виконують функцію системоутворюючого фактора. Саме вони разом з нормами права посідають у ній центральне місце, забезпечуючи взаємодію між правовою системою в цілому та її сторонами, а також взаємодію між правовою системою та іншими соціальними системами. Вони пронизують внутрішню структуру національної правової системи, становлять її головний зміст, а тому набувають вищої імперативності та загальнозначущості. При цьому зовсім не обов’язково, щоб принципи правової системи завжди закріплювались у законах чи інших нормативно-правових актах. Акумулюючи найголовніші сутнісні закономірності права, принципи можуть і не мати мовного вираження у правових нормах, проте визначати напрями і характер правотворчої чи правозастосовної діяльності й навіть розвиток правової системи в цілому.
Правова система України втілює у принципах і нормах, по-перше, загальні соціально-історичні закономірності, що відповідають існуючому суспільному ладу в цілому; по-друге, свої внутрішні закономірності як специфічного соціального явища; по-третє, закономірні зв’язки перших з іншими. Саме тому взаємодія між сторонами й окремими елементами правової системи набагато міцніша, стабільніша, ніж між сторонами й елементами інших соціальних систем. Цей висновок має особливе значення щодо сучасної української держави у зв’язку з побудовою в ній правової держави і громадянського суспільства. Забезпечення взаємопогодженості сторін і елементів її правової системи стає чи не найголовнішим завданням нашої держави у сфері права. У всякому разі, збалансованість, консолідованість і взаємодія сторін і компонентів правової системи є однією з головних умов її ефективності [3, с. 701]. Водночас деякі зовнішні та внутрішні протиріччя у правовій системі є об’єктивними. Вони притаманні будь-якій правовій системі. Це, наприклад, протиріччя між нормами права як однаковим мірилом поведінки, що застосовується до людей, та індивідуальними особливостями цих людей, а також тих ситуацій, у які вони потрапляють. Суперечність існує між об’єктивним і суб’єктивним у праві; тенденцією до уніфікації правових норм і необхідністю врахування різного рівня особливостей (наприклад, галузевих, загальнодержавних і місцевих); постійною тенденцією до диференціації законодавства та його інтеграцією [3, с. 702].
У свою чергу І.П. Бахновська наявні в юридичній літературі підходи до визначення співвідношення між принципами та нормами поділяє на дві основні групи: 1) підхід, відповідно до якого принципи є різновидом норм права; 2) підхід, згідно з яким принципи і норми являють собою самостійні правові категорії. Ураховуючи різну правову природу норм і принципів, дослідник доходить висновку про більшу обґрунтованість другого підходу [8, с. 7]. При цьому норми права, які не відповідають принципам права, мають визнаватися такими, що не мають правового характеру, а приписи, в яких вони закріплені, внаслідок цього повинні втрачати юридичну силу. Системоутворююча функція основоположних принципів права на етапі правотворчості зумовлюється аксіоматичним пріоритетом принципів над нормами права. Завдяки цьому останні формуються під впливом або на розвиток принципу або групи принципів і не повинні їм суперечити. Це дозволяє вже на етапі правотворчості забезпечити системність і несуперечливість правового регулювання. Визначальний вплив основоположних принципів права доводиться на прикладі практики КС України, який має оцінювати на відповідність принципам права не лише норми права, що закріплені в нормативно-правових актах, але й процедуру їх прийняття. Принципи права на етапі реалізації норм права є своєрідною призмою, через яку останні мають втілюватися в життя [8, с. 10].
У контексті вивчення природи принципів трудового права України О.В. Старчук не погоджується з тим, що принципи і норми права перебувають у діалектичному взаємозв’язку та є взаємозумовленими. Вчений вважає, що вони мають право на існування в одній системі права, але як самостійні, структурноутворювальні елементи. Неприйнятним є визначення нормативності принципів права, яку обґрунтовують через ознаки норм права, вказуючи на їх загальнообов’язковість, формальну визначеність і встановленість державою. Однак принципи права є загальнообов’язковими, оскільки засадничих ідей повинні дотримуватися суб’єкти правотворчості під час здійснення правового регулювання суспільних відносин. Принципи права існують задовго до виникнення позитивного права, є основою для його формування й визначають зміст і спрямованість норм права [9, с. 42]. Причому О.В. Старчук заперечує концепцію, згідно з якою поза межами права принципи не можуть існувати, адже вони є продуктом людської діяльності та повинні закріплюватись у нормах (нормі) права, інакше – це ідеї правосвідомості [10, с. 6]. Автор наводить аргументи на підтвердження неможливості ототожнення принципів і норм права ні в етимологічному, ні у гносеологічному аспектах. Принципи права не мають у своєму складі конкретних правил поведінки (норм права), а лежать в основі права та визначають його зміст. Матеріалізація принципів трудового права не означає, що засадничі ідеї набувають усіх ознак норм права, адже вони збігаються лише за змістом [10, с. 7].
Характеризуючи сутність принципів вітчизняного податкового права, А.О. Поляничко відмічає, що деякі принципи права (в сучасному їх розумінні) існували ще до виникнення позитивного права. Заперечення зв’язку принципів і норм права означає виведення принципів за межі самого права, заперечення зв’язку суспільних відносин з нормами права. Сучасне право пронизує всю сферу суспільних відносин, а отже, і всі керівні вимоги, що висуваються до таких відносин, тобто – принципи. Не можна повністю погодитися з твердженням про те, що історично принципи права з’явилися значно пізніше від інших його норм. Справді, принципи з’явилися в ході еволюції права, його формалізації; норма права, як вважається, найчастіше є писаним правилом поведінки. Окрім того, існує неписане право, здебільшого – звичаєве, що сформувалося під час практики спілкуванням між людьми на основі норм моралі, взаємоповаги тощо. Звідси слідує, що не всі правові принципи виникли пізніше від норм права, а принципи законодавства, навпаки, виникли пізніше, ніж норми права, адже право згодом сформувалося в законодавство, основні засади якого було доречно також закріпити [11, с. 15].
У зв’язку з посиленням ролі міжнародного права в національній правовій системі України звужуються межі конституційно-правового регулювання, оскільки все частіше міжнародні норми і принципи міжнародного права входять до національного права, в тому числі до сфери конституційного права. У результаті змін, що мають місце у структурі джерел національного права, все більшого значення набувають принципи права, які є основними ідеями, що відображають сутність, зміст і призначення права та можуть мати різноманітні форми та прояви. В юридичній літературі існують класифікації принципів, у межах яких О.М. Іванченко виокремлює: принципи-норми і принципи-законоположення; загальноправові принципи (принципи рівності, справедливості, гуманізму тощо) і міжгалузеві принципи; загальносоціальні принципи і спеціально-юридичні (принцип законності, відповідальності тільки за винні протиправні дії, принцип поєднання прав та обов’язків тощо); законодавчо закріплені принципи та принципи, які не знайшли свого прямого законодавчого закріплення. Посилення правових принципів у системі джерел національного права України пояснюється появою різних колізій і суперечностей між нормами національного та наднаціонального права. Для усунення таких колізій найбільш ефективним вважається застосування загальноправових принципів як джерел права [12, с. 17].
У принципах права дістають вияв взаємодія та співвідношення окремих явищ державно-правової дійсності [13, с. 186; 14, с. 299]. Серед спільних рис принципів і норм права у правовій системі України потрібно відзначити те, що в основі формування принципів і норм права знаходяться суспільні відносини, спрямованість принципів і норм на захист суспільно визнаних цінностей; загальнообов’язковий характер принципів і норм права, що дозволяє їм виконувати функцію регулювання суспільних відносин; а також загальний характер вимог, що складають зміст принципів і норм права, їх розрахованість на багаторазове застосування. У той же час на відміну від правових норм, формування яких завершується тільки після надання їм формальної визначеності та юридичної сили державою, принципи права повністю формуються в суспільстві та не обов’язково мають здобувати закріплення у джерелах права, щоб мати регулятивне значення. Крім того, принципи та норми права мають різні джерела обов’язковості: якщо обов’язковий характер принципів права має своїм джерелом цінності, які знаходять вираз у принципах, то однією з основних умов набуття обов’язковості нормами права є їх відповідність принципам права; норма, що суперечить принципам права, визнається неправовою. У порівнянні з нормами права його принципи мають більш стабільний характер; норми права, що діють у межах одного принципу, можуть неодноразово змінюватись; принципи права таким чином одночасно забезпечують поєднання стабільності та динамізму правового регулювання. Серед відмінних ознак слід також відзначити, що принципи права виступають системоутворюючим елементом права, вносять єдність у всю систему норм, правове регулювання в цілому. Принципи права забезпечують його системність уже на етапі формування: правові норми, проходячи шлях правоутворення, формуються, не виходячи за межі, окреслені принципами права. Системність як необхідна якість правового впливу на суспільні відносини забезпечується саме завдяки тому, що кожна нова норма права, що включається до системи права, відповідає принципам права. Принципи та норми права мають різну внутрішню структуру: норми права закріплюють певне правило поведінки, яке має уповноважувально-зобов’язальний характер, принципи права концентрують у собі вимогу або цілу систему вимог найбільш загального характеру [15, с. 48].
В юридичній літературі зазначається, що початок розуміння певних ідей як принципів права йде не від конкретного рішення якогось законодавчого органу або суду, а від почуття правомірності, яке поступово сформувалося у представників юридичної професії й у звичайних суб’єктів права. Підтримання їхньої сили залежить від збереження цього почуття правомірності. Цим принципи яскраво відрізняються від норм права, формування і поява яких у багатьох випадках відбувається за активним творчим сприянням держави [16, с. 218]. За метафоричним висловом А. Барака, правова система не може підтримуватися одним лише тілом права; тілу правової системи потрібна душа, можливо навіть наддуша. Принципи права, поза всяким сумнівом, символізують дух права. Як влучно зазначив з цього приводу суддя ВС Ізраїлю М. Чешін, усе це – принципи, цінності, доктрини – є prima facie (на перший погляд) надправовими, але вони слугують якорем для права – для кожного закону і жоден закон не може бути переказаний без них. Закон без такого якоря схожий на будинок без фундаменту; позаяк він не може встояти без нього, теж саме й закон, який спирається сам на себе, схожий на повітряний замок. Саме тому часто звертають увагу на те, що порівняно з нормами принципи права мають вищу «концентрацію легітимності» [16, с. 219]. Традиційно принципи права інтерпретуються як фундаментальні положення та ідеї, що визначають орієнтації процесів формування та розвитку правової системи, своєрідність природи права як одного з найбільш потужних соціальних регуляторів, але у свою чергу вони змінюються в часі, мають різну розповсюдженість у правовому просторі [17, с. 52].
На переконання С.П. Погребняка, важливу роль як у вираженні принципів, так і в їх екстраполяції щодо питань, які виникли вперше, нерідко відіграють суди. З’ясування суті принципів під час відправлення судочинства нагадує процес поступового прояву зображення на фотографічному папері. З цією метою також може бути використаний образ дерева, яке поступово росте. Питання про специфічний зміст принципу зазвичай вирішується судами в ході обережного, але безперервного правового розвитку і лише тоді й остільки, коли й оскільки це стає необхідним при вирішенні конкретної справи.
Ця політика судів знаходить найбільш яскравий вияв у практиці ЄСПЛ. Імовірно, саме тому, формулюючи конкретні вимоги, що утворюють зміст принципів права, він часто використовує словосполучення «іntеr alia» (між іншим). Нині цим шляхом («від справи до справи») рухається також КС України. Так, у рішенні від 16 жовтня 2008 р. № 24-рп/2008 КС України зазначає, відповідно до ст. 8 Основного Закону в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Одним із проявів цього конституційного принципу є непорушність права приватної власності та недопустимість протиправного позбавлення такого права [16, с. 220].
Принципи права мають пріоритет над нормами права у правовій системі України. Норми права формуються під впливом або на розвиток того чи іншого принципу або групи принципів і не повинні їм суперечити. Вони є зазвичай лише різними проявами дії принципів, засобами їх конкретизації [16, с. 221]. Принципи надають законодавцю ключ до соціальних фактів, на які він має намір впливати шляхом створення норм права; судам – інструмент для тлумачення закону, відповідно до якого кожна норма підкорена принципам; судам конституційної юрисдикції – критерій для правосуддя у випадках, коли закони виходять за межі конституції. Наприклад, зі справедливості виводиться низка процесуальних норм права, пов’язаних із так званими правилами природної справедливості: право судового захисту будь-якого порушеного права та право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, право на правову допомогу та право бути заслуханим у суді, вимоги гласності та змагальності в судовому процесі, чесності й неупередженості судочинства та ін. До того ж, принципами права необхідно керуватися при унормуванні суспільних відносин. Так, при встановленні обмежень прав людини законодавець повинен виходити з необхідності забезпечення справедливості, рівності, свободи та гуманізму, дотримуватися таких стандартів як пропорційність, правова визначеність і добросовісність. При наділенні суб’єктів правами, зокрема, має бути забезпечена відсутність дискримінації (вимога, що випливає з принципу рівності). Більш конкретним прикладом дотримання принципів при нормопроектуванні є ситуація із втіленням принципу справедливості при встановленні санкцій кримінально-правових норм. Керуючись справедливістю як дороговказом, законодавець повинен забезпечити відповідний вибір покарань, що взагалі можуть застосовуватися за вчинення злочинів, дотримання системної послідовності встановлення покарань у санкціях норм Особливої частини КК України, узгодженість видів і розмірів (термінів) покарань з урахуванням тяжкості злочинів, можливості сукупності злочинів, дотримання можливості справедливого застосування санкції до всіх категорій осіб, які підлягають кримінальній відповідальності, установлення в альтернативних санкціях проміжних за суворістю видів покарань, пропорційність підвищення і зниження розмірів (строків) покарань та інші [16, с. 222].
Як стверджує О.О. Уварова, спрямованість принципів і норм права на захист суспільно визнаних цінностей знайшла відображення у практиці КС України, який в одному зі своїх рішень вказав, що конституційні норми захищають і відображають цінності, закладені в Конституції України (рішення КС України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення статті 1, частини першої статті 7, статей 8, 9, 10, частини четвертої статті 14, статті 17, частини першої статті 20, частини третьої статті 29 Закону України «Про прокуратуру» (справа про повноваження прокуратури відповідно до пункту 9 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України) у справі № 15-рп/2008 від 10 вересня 2008 р. [15, с. 31].
Об’єктивний характер принципів права дає підстави О.О. Уваровій для висновку про аксіоматичний пріоритет принципів над нормами права, з якого випливає, що більшість норм формується під впливом або на розвиток того чи іншого принципу або групи принципів і не повинні їм суперечити. Так, в одному зі своїх рішень КС України вказав, що право на апеляційне та касаційне оскарження ухвал, постанов суду, навіть у ситуації відсутності норми, яка б таке право закріплювала, є проявом права на судовий захист, що у свою чергу вимагає гарантування рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного ч. 1 ст. 24 Основного Закону України [15, с. 36].
У галузевих принципах права найбільш яскраво знаходить прояв сутність відповідної галузі права, в них відображено найбільш істотні риси змісту правового регулювання суспільних відносин, які становлять їх предмет. Такі принципи визначають соціальне призначення та склад норм права, слугують орієнтиром для правотворчої, правотлумачної і правозастосовної діяльності, досягнення одноманітності в судовій практиці. До галузевих принципів звертаються насамперед за потреби застосування аналогії права [18, с. 153]. Наприклад, в Україні нормативно закріплені принципи оподаткування не мають яскраво вираженої прямої дії, їх недотримання практично не є податковим правопорушенням і, відповідно, відсутня реальна судова практика з питань застосування та тлумачення КС України основних засад оподаткування. З огляду на це ВС доречно узагальнити практику правозастосування ст. 4 Податкового кодексу України [19, с. 16]. Принципи податкового права, закріплені в податковому законодавстві як основні засади оподаткування та розроблені на науковому рівні, є орієнтирами у правовому регулюванні податкових відносин, основою реалізації прав та законних інтересів суб’єктів таких відносин. Звичайно, закріпити на нормативно-правовому рівні ті чи інші принципи не означає забезпечити їх реалізацію. Проаналізувавши загальноправові і спеціальні галузеві принципи, А.О. Поляничко відмічає, що в Україні відсутні ефективний механізм реалізації правових принципів і реальні заходи відповідальності за їх порушення. Важливо, щоб принципи права були практично чинними, знаходили безпосередню реалізацію у процесі правозастосування. Першочергового значення набуває судова практика, особливо – тлумачення та роз’яснення актів, зокрема податкового законодавства [19, с. 17].
Водночас у деяких випадках, спеціально передбачених законом, норми права можуть встановлювати винятки з принципів – заради інших принципів права, дотримання яких у цій ситуації має більший суспільний інтерес. Для дії міжгалузевих принципів це є також характерним. Так, окремі норми Кримінального процесуального кодексу України та ЦПК України як виняток із принципу гласності встановлюють особливості закритого судового розгляду для забезпечення прав людини. Реалізація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод базується на визнанні того, що держава може на законодавчому рівні встановити винятки з принципу публічного розгляду судової справи. Так, упродовж усього процесу або його окремих частин представники засобів масової інформації та громадськості можуть не допускатися в зал судових засідань: 1) в інтересах моралі, суспільного порядку або національної безпеки; 2) для захисту прав неповнолітніх і приватного життя сторін; 3) на розсуд суду, коли гласність заходить у суперечність з інтересами правосуддя. Винятком із принципу свободи договору є норма, що передбачає укладення договорів за державним замовленням. Прикладом встановлення винятку із міжгалузевих принципів права може бути також виняток із принципу непорушності права приватної власності й недопустимості протиправного позбавлення такого права. Йдеться про допустимість примусового відчуження об’єктів права приватної власності з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості (п. 5 рішення КС України у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 1, 2, 4, 6 Закону України «Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства «Градобанк» у державну власність», Постанови Верховної Ради України «Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України» у справі № 24-рп/2008 від 16 жовтня 2008 р.) [15, с. 37].
Правило вирішення конфліктів між принципами права підтверджують і судді КС України: якщо колізія між нормами права долається шляхом віддання пріоритету одній з норм, то суперечність між принципами вирішується шляхом врахування вимог кожного з принципів права, що вступили у протиріччя один з одним (окрема думка судді КС України М.Д. Савенка у справі про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей 243-21, 243-22, 243-25 Цивільного процесуального кодексу України (у справі щодо несумісності депутатського мандата) № 1-зп від 13.05.1997 [15, с. 42].
Як приклад, у рішенні у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 1, 2, 4, 6 Закону України «Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства «Градобанк» у державну власність», Постанови Верховної Ради України «Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України» № 24-рп/2008 від 16 жовтня 2008 р., КС України виходив з того, що відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права визнання, отримання і захист права власності є обов’язком держави. Відповідно до ст. 8 Основного Закону, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Одним із проявів цього конституційного принципу є непорушність права приватної власності та неприпустимість протиправного позбавлення такого права. У той же час орган конституційної юрисдикції визнає можливість встановлення винятків із принципу непорушності права власності на користь принципу захисту визначальних суспільних інтересів. Як вказано в рішенні, примусове відчуження об’єктів права приватної власності, передбачене в ч. 5 ст. 41 Конституції України, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Проте віддання переваги одному з принципів права на користь іншого не може бути беззастережним. Правове регулювання має відбуватись таким чином, щоб якомога повно врахувати та реалізувати вимоги обох принципів права. Зокрема в розглядуваній справі, проаналізувавши положення Закону і дослідивши матеріали справи, КС України дійшов висновку, що законодавцем для досягнення вказаної в Законі мети – збереження колекції як «унікальних скарбів національної культурної спадщини України» (преамбула Закону) – одночасно застосовано два різних правових засоби: визначено правовий режим колекції як об’єкта національного культурного надбання і передано колекцію з приватної в державну власність. При цьому забезпечення визначеного в Законі суспільно важливого інтересу (мети Закону) могло бути досягнуто шляхом застосування лише першого з них – визнання колекції об’єктом національного культурного надбання. За таких обставин передбачена Законом передача колекції в державну власність не може бути визнана винятковим правовим засобом у розумінні вимог ч. 5 ст. 41 Конституції України щодо примусового відчуження об’єкта права приватної власності. Крім того, в Законі не визначено виконання попереднього і повного відшкодування вартості відчужуваного об’єкта приватної власності, що відповідно до ч. 5 ст. 41 Конституції України є обов’язковою умовою [15, с. 43]. На підставі викладеного й урахувавши, що законодавцем не було дотримано необхідних вимог принципу непорушності права приватної власності при встановленні винятків з його дії, що мало наслідком протиправне позбавлення цього права, КС України визнав положення ст. 1 в частині передачі колекції в державну власність, ст. ст. 2, 6 Закону щодо віднесення колекції до державної частини Музейного фонду України та передачі на постійне зберігання до Національного художнього музею України в місті Києві такими, що не відповідають ст. 8, ч. 4 ст. 13, ч. 4 ст. 41 Конституції України (є неконституційними) [15, с. 44].
Отже, особливість аспекту співвідношення принципів та норм права в правовій системі України полягає в різних формах взаємокореляції цих правовоих елементів між собою. В юридичній доктрині принципи мають беззаперечний пріоритет в порівнянні з нормами права, в практичній юридичній діяльності (при вирішенні конкретних юридичних справ) норми права мають переважну роль над принципами права, що обумовлено більш зрозумілішою формою та чіткішим змістом норми права.
Література:
1. Теорія держави та права : підруч. / Є. О. Гіда та ін. / За заг. ред. Є. О. Гіди. Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. 576 с.
2. Колодій А. М. Принципи права: генеза, поняття, класифікація та реалізація. Альманах права. Основоположні принципи права як його ціннісні виміри. Київ, 2012. Вип. 3. С. 42–46.
3. Правова система України: історія, стан та перспективи розвитку: у 5 т. Т. 1: Методологічні та інформаційно-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / За заг. ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришин. Харків : Право, 2008. 728 с.
4. Нерсесянц В. С. Право и закон. Москва : Наука, 1983. 366 с.
5. Скакун О. Ф., Бондаренко Д. А. Юридический научно-практический словарь-справочник (основные термины и понятия) / Под общ. ред. проф. О. Ф. Скакун. Харьков : Эспада, 2007. 488 с.
6. Зайчук О. В. Принципи права в контексті розвитку загальної теорії держави і права. Альманах права. Основоположні принципи права як його ціннісні виміри. Київ, 2012. Вип. 3. С. 22–28.
7. Теорія держави та права : навч. посіб. для підготов. до атест. здоб. вищої освіти / Є. В. Білозьоров та ін. / За заг. ред. С. Д. Гусарєва, О. Д. Тихомирова. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. 116 с.
8. Бахновська І. П. Основоположні принципи права як інтегруючий елемент правової системи України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Харків, 2011. 19 с.
9. Старчук О. В. Щодо поняття принципів права. Часопис Київського університету права. Київ, 2012. № 2. С. 40–43.
10. Старчук О. В. Принципи трудового права України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.05. Київ, 2012. 16 с.
11. Поляничко А. О. Принципи податкового права України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2014. 20 с.
12. Іванченко О. М. Співвідношення норм міжнародного і національного права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Одеса, 2011. 23 с.
13. Крегул Ю. І., Шестопалова Л. М. Правознавство: термінологічний словник : навч. посіб. / За ред. проф. Ю. І. Крегула. Київ : Київ. нац. торг-екон. ун-т, 2018. 268 с.
14. Сучасна правова енциклопедія / О. В. Зайчук та ін. / За заг. ред. О. В. Зайчука. 2-ге вид., перероб. і допов. Київ : Юрінком Інтер, 2013. 408 с.
15. Уварова О. О. Принципи права у правозастосуванні: загальнотеоретична характеристика : монографія. Харків : Друкарня МАДРИД, 2012. 196 с.
16. Погребняк С. П. Принципи права: доктринальні питання. Право України. Київ, 2013. № 9. С. 217–228.
17. Тихомиров О. Д. Принципи права в компаративістському контексті. Альманах права. Основоположні принципи права як його ціннісні виміри. Київ, 2012. Вип. 3. С. 52–57.
18. Теорія держави і права України : підруч. / О. М. Бандурка та ін. / За заг. ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. НАПрН України О. М. Бандурки. Харків, 2018. 416 с.
19. Поляничко А. О. Принципи податкового права України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2014. 20 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
