Кожна людина, незалежно від того, чи є вона громадянином України, іноземцем, чи особою без громадянства, вправі посвідчити від свого імені заповіт на території України.
Заповітом є односторонній правочин, який повинен бути укладений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його посвідчення, підписаний особисто заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими службовими особами, уповноваженими на це.
Правильне оформлення заповіту (документа, на якому ґрунтуються повноваження виконавця заповіту) є однією з гарантій того, що виконавець заповіту послідовно, у повній відповідності з законом здійснить усі дії з виконання заповіту. Фактично однією з гарантій додержання прав заповідача є нотаріальне посвідчення заповіту. Враховуючи кількість питань, які виникають на практиці, теоретичне вивчення зазначених питань є актуальним та необхідним для якісного забезпечення захисту прав заповідача.
Вимагаючи від заповідача додержання обов'язкової процедури нотаріального посвідчення заповіту, законодавець одночасно вживає заходів для охорони його прав, оскільки при цьому покладає на нотаріуса обов'язок чітко дотримуватись вимог закону. Така правова функція нотаріального процесу передбачена саме для юридичне необізнаних осіб.
Таким чином, можна зробити висновок, що в силу ролі нотаріуса в правовій системі України та його компетенції, саме на нього покладається обов'язок додержуватися вимог закону і контролювати дії особи від можливих процесуальних помилок. Це положення випливає з процесуального порядку здійснення нотаріального процесу, тобто в силу ст. ст. 5,6 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов'язаний виконувати обов'язки згідно із законом.
Існує твердження, що в ст. 1247 ЦК України достатньо залишити лише одну умову, що заповіт підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, а всі інші вимоги, які стосуються змісту та вимог щодо оформлення заповіту можуть бути перенесені до Закону України «Про нотаріат». Це пояснюється наступним: оскільки нотаріальний процес має певну форму, то й норми, що регламентують вимоги до форми, мають відноситись до процесуальних.
Нотаріус на прохання особи вправі записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
Необхідно звернути увагу на те, що законодавець передбачив право посвідчувати заповіт за бажанням заповідача при свідках. У населених пунктах, де немає нотаріусів, заповіти, крім секретного, посвідчують посадові, службові особи відповідного органу місцевого самоврядування. Також законодавець встановлює вичерпний перелік осіб, чиє посвідчення заповіту прирівнюється за правовим значенням до нотаріального (ст. 1252 ЦК України).
Говорячи про заповіти, що прирівнюються за правовим значенням до нотаріально посвідчених, слід зауважити, що ці випадки слід розуміти як виняток із правила, а не саме правило, адже відповідні службові особи мають право посвідчити заповіт лише при наявності свідків, яких, відповідно до ст. 1255 ЦК України, повинні попереджувати про нерозголошення факту складання заповіту. При посвідченні заповітів службові особи, визначені в ст. 1252 ЦК України, повинні дотримуватися загальних вимог до форми заповіту, передбачених у ст. 1247 ЦК України.
Крім того, юридичні знання у більшості перелічених у ст. ст. 1251, 1252 ЦК України осіб, що мають право за певних обставин посвідчити заповіт, важко назвати ґрунтовними. При цьому, процесуальний порядок набрання законної сили заповітом, посвідченим такими особами, також відрізняється від нотаріального посвідчення. Частини 6 ст. 40 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що державний нотаріус державного нотаріального архіву зобов'язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання, та залишити у себе отриманий ним примірник заповіту з повідомленням про це заповідача та посадової особи, яка посвідчила заповіт. У разі встановлення невідповідності заповіту законові державний нотаріус державного нотаріального архіву повідомляє про це заповідача і посадову особу, яка посвідчила заповіт.
Така процедура перегляду змісту заповіту дозволяє встановити наявність розбіжностей у змісті заповіту з вимогами закону, але, на наш погляд, такий процесуальний порядок не має під собою правового змісту, не відповідає загальноприйнятій компетенції нотаріальних органів тощо. В цьому випадку повинна мати місце лише констатація факту розбіжності заповіту із законом, оскільки, за загальним правилом, повноваженнями щодо визнання угод недійсними, в тому числі й заповіту як односторонньої угоди, наділений виключно суд. Тому пропонуємо розглядати дії завідуючого державним нотаріальним архівом лише як попередню перевірку юридичної компетентності заповідача та дій особи, яка посвідчила заповіт.
Позитивним, на нашу думку, є те, що розголошувати відомості стосовно факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни до відкриття спадщини не мають права, окрім нотаріуса, також інші посадові особи, котрі посвідчують заповіт, та фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача.
Отже, нотаріус відіграє ключову роль в складанні та дійсності заповіту, як такого. Крім формального підходу, нотаріус зобов'язаний особливу увагу приділити викладенню волевиявлення заповідача, тобто перевірити, щоб заповіт не містив висловів, у яких були б протиріччя. В даному випадку необхідно пам'ятати, що текст заповіту не може містити неточності в формулюваннях, адже це може потягнути за собою різночитання, ускладнивши чи унеможлививши виконання положень такого заповіту.
Важливо також пам’ятати, що заповіт реалізується лише після смерті заповідача, а отже, відсутня реальна можливість уточнювати чи з'ясовувати певні положення заповіту. Саме тому заповіт повинен містити такі формулювання, щоб розпорядження заповідача не викликало непорозумінь чи суперечок після відкриття спадщини.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
