Автор: Молинь Роман, студент юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Для открытия перечня учасников даной конференции нажмите сюда]
Соборність України – одна з важливих тем історії української державності. Для українського народу, віками позбавленого своєї власної державності та розірваного на частини між сусідніми країнами, дана проблема завжди була особливо болючою й неймовірно складною.
Слово «соборність» включає в себе єдність і згуртованість. У слові «соборність» ми чуємо слово «собор». Ще великий український класик Олесь Гончар закликав: «Бережіть собори душ наших!».
Поняття «соборність» з’явилось у нашому науковому й політичному лексиконі порівняно недавно. Вона не є явищем лише суто українським. Це загальна, органічна ознака будь-якої нації – неодмінна умова її розвитку та процвітання. Вона означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території. По-друге, духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету й незалежності народу [2;125-129].
Ідея соборності стала загальнонаціональною мрією, невід’ємною частиною всіх українських визвольних програм наступного періоду. Величезні жертви, віддані на вівтар волі та незалежності, навчили українських патріотів всюди, куди б не закинула їх доля, бачити в своїх мріях і боротися за єдину соборну, вільну та незалежну Україну.
У січні 1918 року була проголошена Українська народна республіка (УНР), а на територіях, які входили до складу Австро-Угорської Імперії, утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
У грудні 1918 року лідери двох новоутворених держав у місті Фастові підписали договір про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю. Цей договір був урочисто проголошений у м. Києві на Софійській площі 22 січня 1919 року як злука УНР і ЗУНР. Той день увійшов у історію як День соборності України [5].Тоді позначилися істотні розходження історичного, правового, соціально-політичного, культурно-побутового, релігійного характеру, що виникли внаслідок роз’єднання Сходу та Заходу України. На жаль доводиться констатувати, що: об’єднання України не змогло примирити між собою різні політичні партії, стосунки між якими нерідко здобували характер відкритої ворожнечі. І все-таки варто сказати : українська держава, що існувала з 1917 по 1920 роки, була втіленням української національної ідеї, української національної мрії. Без втілення цієї ідеї у той період ми б не мали нашого сьогодення.
Тому проаналізувавши теоретико-правові засади Акту Злуки УНР і ЗУНР ми дійшли до таких висновків:
По-перше, акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації. По-друге, ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним незаперечним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. По-третє, акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти. По-четверте, об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії. По-п’яте, об’єднання УНР і ЗУНР стало моделю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі.
Сьогодні потребує поглибленого аналізу і комплекс об’єктивних та суб’єктивних причин нереалізованості Акту Злуки. Цілком зрозуміло, що їх слід розглядати в контексті загальної поразки української національно-демократичної революції початку ХХ століття [7;79-80].
Насамперед, треба відзначити обмеженість правової бази функціонування новоутвореної держави, яка набирала аморфних рис конфедерації.Акт Злуки та інші фіксовані домовленості не мали правової завершеності, адже ухвала основних конституційних документів відкладалася до всеукраїнських установчих зборів. Надзвичайно складна воєнно-політична ситуація, боротьба на два фронти призвели до конфронтаційних розходжень між керівництвом обох утворень з питань стратегії і тактики, вибору союзників, використання військових сил тощо. Не останню роль у нереалізованості Акту Злуки відіграли і суб’єктивні фактори: амбітність лідерів обох утворень, небажання йти на компроміси. У загальному підсумку це призвело не тільки до фактичного зриву Акту Злуки, а й загальної поразки української революції та державності. По-третє, акт Злуки 22 січня 1919 року - подія величезного історичного та правового значення. Навіть залишившись тоді нереалізованим, ідеал соборності українських земель упродовж багатьох десятиліть виступав визначальним чинником національної консолідації, виявом генетичного потягу українства до територіального й духовного єднання, спадкоємності історичної державницької традиції. Цілісність етнічної території стала фундаментальною підвалиною відродження сучасної незалежної, соборної України. Наше завдання зберегти і примножити державотворчий потенціал ідеї соборності як запоруки нерозривності і єдності державного організму, поступального соціально-економічного і духовно-культурного розвитку України [6;17-18].
Українська історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу до незалежної, соборної держави. Тільки об'єктивність і правда можуть стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних будівничих нової України від необачних дій і помилкових рішень [1;59].
Отже, проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року стало логічним фіналом української національно-визвольної революції, яка розпочалася в березні 1917 року, гідною відповіддю на імперські зазіхання контрреволюційного більшовицького уряду Росії та їх українських посіпак, шовіністичних провідників тогочасної Польщі. У контексті тогочасних бурхливих протистоянь проголошення і утвердження ділом соборницької ідеї стало викликом сусідам-загарбникам- Україна хоче бути вільною та єдиною, Соборний Універсал декларував встановлення української влади на українських етнічних теренах, які в різні часи були поділені між різними імперіями, а станом на початок 1919 року державно організувалися на уламках Російської й Австро-Угорської імперій у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України...".[3;75]
Література:
1. Василенко-Полонська Н. Історія України. -К. :Либідь, 1993.
2. Музиченко П. Історія держави і права України. -К. : Одеса, 1998.
3. Климишин М. В поході за волею. -Торонто, 1975.
4. www.lytopus.org.ua
5. www.compositions.ru
6. Голубко Б. Армія Української Народної Республіки. 1917–1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів, 1997.
7. Гошуляк І. Про причини поразки Центральної Ради:-К., 1994.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
