Право та його складова частина – юридичні обов'язки, в історії права та держави розглядалися як з суто позитивістських поглядів, так і з позиції природного права. Ця концепція пройшла кілька етапів свого розвитку: ранній етап теорії природного права (Арістотель, Лао Цзи, Конфуцій, Ф. Аквінський) та сучасні теорії природного права (Ф. Жені, Ж. Дабен, Ф. Селзнік, М. Мід). Не вдаючись у виклад цієї загальновідомої теорії, звернемо увагу на те, що основна мета природного права – знайти керівний ідеал, який відповідає розумному світоустрою, а не формулювати конкретні розпорядження. На це звертають увагу багато аналітиків та фахівців у галузі природно-правової концепції [1; С. 36-67.].
Природно-правова концепція, народжена віком становлення буржуазних держав, породила ідеї про природні, невід'ємні права, поділ влади, громадянське суспільство, відповідальність особистості та держави. Отже на нашу думку, юридичний обов'язок представляється як ієрархічна супідрядність таких феноменів, як соціальна справедливість, соціальний інтерес, совість, вина, зобов'язання та позитивна відповідальність.
Насамперед звернемо увагу на те, що природна сутність обов'язків випливає із справедливості, яка є фундаментом юридичного обов'язку. Саме справедливість є визначальною цінністю права через те, що тільки вона здатна змусити людину підтримувати та підкорятися справедливим інститутам навіть без активації примусової сили держави. Таким чином, якщо базисна структура справедлива або справедлива настільки, наскільки розумно очікувати у відповідних обставинах, кожен має природний обов'язок відігравати свою роль у існуючій схемі. Кожен обмежений цими інститутами, незалежно від його добровільних дій. Отже, природні обов'язки у кожному конкретному суспільстві такі, якими є критерії справедливості, що визначають їх зміст. Такий підхід характерний, наприклад, для Дж. Ролза, який розділив природні обов'язки на позитивні та негативні. До позитивних він відніс підтримку справедливості, взаємну допомогу та взаємну повагу. До негативних: не шкодити, не завдавати неприємностей невинним. Причому позитивні обов'язки у розвинених юридичних системах як проходять через право, так і стають юридичними обов'язками. Незаперечність цих обов'язків, як і загальна доступність права і свободи, визначається їх природним характером. Державний примус лише фіксує наявний результат розвитку природних обов'язків [2; С. 144].
Норма права не породжує санкцію сама по собі, вона фіксує внутрішню санкцію людини, виводить її на зовнішній рівень, робить її узагальненою, безособовою. «Засвоєння норми індивідом можливе, якщо він прийме установку «узагальненого іншого». Інтерналізація норм передбачає їхнє визнання, внутрішню згоду з ними. У такому разі індивід розглядає санкції групи як свої власні та спрямовує їх на себе при порушенні норми, що проявляється у почутті сорому, вини, в докорах совісті. Від простої вимоги вчинити певним чином, підкріпленої зовнішніми санкціями, норму відрізняє саме момент її визнання адресатом, який виражається в тому, що порушення норми карається також внутрішніми санкціями» [3; С. 161].
Формування відповідальності людини у філософській та юридичній літературі пов'язують із процесом суб'єктивації об'єктивного, тобто відповідальність сприймається як поняття, що відображає історично конкретний характер взаємовідносин між особистістю та суспільством. Отже, відповідальність інколи визначається як соціальне явище у відриві від її природного середовища. Відповідальність, зазвичай, формується як результат зовнішніх вимог, які пред'являються суспільством. Слідом за цим здійснюється її «переведення» у внутрішній статус особистості, де регулятором її відповідальної поведінки є совість, внутрішня вина, справедливість тощо. Відповідальність не є зворотною стороною прав людини, її свободи, вона є похідною свободи.
У юридичної літературі дослідники йдуть трохи іншим шляхом, ніж філософи, стверджуючи існування свободи й відповідальності як паралельних явищ, отже, вважається, що вони виходять із єдиної точки, якою є передусім природний статус людини. Щоб згладити цю протилежність, правознавці оперують поняттям "позитивна відповідальність", наділяючи її властивістю свободи. Такій відповідальності, відповідно, протистоїть «негативна відповідальність», із змісту якої свобода вилучається.
Підсумовуючи, відзначимо, що феномен юридичних обов'язків дуже складний і багагранний, він має кілька рівнів свого розгляду. Один з них полягає в тому, що юридичний обов'язок може і має аналізуватися як природно-правова структура, що має складну будову та передбачає підпорядкованість таких феноменів, як соціальна справедливість, соціальний інтерес, совість, вина, зобов'язання та позитивна відповідальність. Подальше дослідження проблеми під вказаним кутом зору дозволить відкрити нові горизонти правотворчості та правореалізації.
Література:
1. Кленнер Г. Від права природи до природи права / Г. Кленнер. – М., 1988. 319 с.
2. Ролз Дж. Теорія справедливості / Дж. Ролз. – Н., 1995. 511 с.
3. Бусова Н. А. Юрген Хабермас та становлення комунікативної дії / Н. А. Бусова // Питання філософії. – 2006. – № 10. С. 153-156
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
