Типологія — науковий метод пізнання, заснований на класифікації об’єктних систем та їх групуванні за узагальненими, ідеалізованими моделями чи типами. Він служить для порівняння наявних характеристик, зв’язків, функцій, відносин, організаційних ієрархій об’єктів дослідження, у тому числі об’єктів, що існують і поділені в часі. Типологічні проблеми наявні в усіх науках, вони мають справу з дуже різними (часто дискретними) наборами об'єктів і вирішують проблему впорядкування та опису цих множин. Типологія заснована на виявленні подібності та відмінності досліджуваних об’єктів, пошуку надійних способів їх ідентифікації, а у формі своєї теоретичної розробки вона прагне відобразити структуру досліджуваної системи, розпізнавати закономірності, які передбачають існування раніше невідомих об’єктів [1, с. 37]. Такий підхід активно використовується гуманітарними науками як своєрідна систематизація наукових знань. Встановлення типологій є як метою, так і засобом гуманітарних досліджень. Монографії з історії, психології та інших наук можуть представити та задокументувати складні типи певних явищ – способи мислення історичних часів, типи управління, культурні тенденції, соціальні інститути тощо – оскільки це забезпечить краще розуміння та пояснення цих явищ [2, c. 165].
Залежно від конструкції типології можуть бути емпіричними та теоретичними. Теоретична типологія передбачає побудову ідеальних моделей об'єктів, узагальнення виражених ознак і встановлення принципів категоріального опису досліджуваної сукупності об'єктів. Теоретична типологія є результатом комплексної роботи наукового мислення, яке теоретично реконструює найважливіші ознаки досліджуваної колекції об’єктів та узагальнює їх у поняття «тип». На цій основі в межах колекції може бути обраний конкретний об’єкт, який за певними критеріями вважається репрезентативним для всієї колекції об’єктів. Відкинути всі дрібні риси, теоретичну реконструкцію. Зокрема, з цього приводу І.О. Мисак звернув увагу на те, що типологія – це дослідження впорядкування та систематизації складних об’єктів, засноване на поняттях нечітких множин і типів. Об'єкти відомої предметної множини або належать до концептуальної області загальної множини, або не належать до неї. Так, кожне натуральне число або належить до множини непарних чисел, або ні. Нечіткі множини відрізняються тим, що об’єкти предметної області мають лише певну приналежність [3, с. 29].
Як приклад природного поділу юридичної відповідальності можна розглянути запропонований Д. М. Лук’янцем, виходячи з елементів структури правовідносин. Юридичну відповідальність досить зручно розглядати як правовідносини по суті, оскільки останнє має чітку структуру, певні елементи та відмінні ознаки, які піддаються науковій класифікації.
Зокрема, показано, що поєднання двох ознак суб’єктного складу та процесуальної структури визначило обмежений вид юридичної відповідальності за владними відносинами між винним та суб’єктом переслідування. Ці види особливо примітні щодо конституційної, адміністративної, цивільно-правової, кримінальної та дисциплінарної відповідальності [4].
Цим же дослідником була запропонована процесуальна структурна типологія юридичної відповідальності. Тому він стверджує, що можуть бути три основні процесуальні конструкції юридичної відповідальності, залежно від того, наскільки предмет діяння не може бути чітко пов’язаним з об’єктивним аспектом:
1. Автоматичний – коли зв’язок цілком очевидний і конкретні заходи відповідальності визначаються заздалегідь, що усуває необхідність посередництва правоохоронних органів.
2. Адміністративний – якщо зв’язок достатньо очевидний, його можна виявити безпосередньо під час вчинення протиправного діяння, але визначення конкретних заходів відповідальності вимагає посередництва правоохоронного провадження.
3. Судова влада. У більшості випадків, коли зв'язок неоднозначний, у більшості випадків його можна виявити за допомогою конкретних заходів для відновлення характеру поведінки, тоді як встановлення конкретних дій підзвітності вимагає посередництва з боку правоохоронних органів [4].
Класифікація кримінальної та каральної відповідальності є досить поширеною. Ключова відмінність двох видів відповідальності полягає в тому, що покарання та штрафні санкції (кримінальні, адміністративні та дисциплінарні) є відносно чіткими, а верхня та нижня межі покарання чи покарання для правопорушників визначаються відповідно до обставин злочину і ступеня злочинності, характер тощо; можливість застосування санкцій є абсолютно певним, оскільки розмір шкоди, заподіяної правопорядком, може бути визначений із значною точністю, незалежно від обставин злочину.
Література:
1. Шемелинець І. І. До питання класифікації видів юридичної відповідальності. Закарпатські правові читання. № 3. 2017. С. 36-42.
2. Черноп’ятов С. В. Позитивна юридична відповідальність як наукова та методологічна категорія. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ : зб. наук. пр. № 1. 2013. С. 164-171.
3. Мисак О. І. До питання про понятійно-категоріальний апарат юридичної відповідальності. Право і суспільство. № 6 (22). 2020. С. 29-35.
4. Лук’янець Д. М. Інститут юридичної відповідальності: проблеми розвитку: монографія. Київ: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. 220 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
