ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ ТА ПРАВОВІ ЗАСАДИ УТВОРЕННЯ ЗАХІДНО–УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
15.11.2008 12:26
Author: Несторко Зоряна, студентка юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[For opening the list of partisipants this conference press here]
Українська історія багата на яскраві сторінки, сповнені героїчної боротьби за кращу долю народу, за здобуття державності. Сучасному поколінню важко уявити, що відбувалося на початку листопада 1918 року у Львові, інших містах і селах Західної України, як боролися й гинули за вільну й суверенну державу українські повстанці. Тому метою цієї статті є огляд передумов реалізації, особливостей і значення листопадового зриву 1918 року у державо – і правотворенні України XX ст.
Мрії галицьких патріотів, які вони пронесли крізь лихоліття Першої світової війни, почали збуватися восени 1918 року. Австро-Угорська монархія швидко наближалася до свого краху, а над Галичиною нависла загроза нового зовнішнього поневолення з боку новоствореної польської держави. Критичність ситуації зрозуміла частина галицьких парламентаріїв. Справу захисту Галичини від майбутнього польського наступу взяв на себе нелегальний гурток українських старшин у Львові – Центральний Військовий Комітет (далі – ЦВК) – нелегальна організація, утворена у вересні 1918 з українських офіцерів австрійської армії. Його очолював тридцятирічний сотник січових стрільців Дмитро Вітовський. Саме цей Комітет із середини жовтня 1918 року почав жваву підпільну роботу, маючи на меті військове оволодіння краєм і перебрання влади в українські руки. Оскільки невідворотність розпаду Австро-Угорщини ставала щораз зримішою, часу на довгі наради, сумніви й вагання не було.
За таких обставин українські громадсько-політичні діячі вирішили скликати у Львові спеціальну нараду для обговорення ситуації і вироблення програми подальших дій. Таке представницьке зібрання відбулося 18-19 жовтня 1918 року в залі Народного дому. В ньому взяли участь українські посли австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, по 3 делегати від усіх українських політичних партій Галичини і Буковини, представники духовенства на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким та студентства. Серед них – уродженці Тернопільщини Олександр і Богдан Барвінські (батько й син), В’ячеслав Будзиновський, Осип Назарук, Тимотей Старух. Всього – 150 чоловік [5, с. 300].
На нараді 18 жовтня було обрано Українську Національну Раду, головою якої став Є. Петрушевич. Українська Національна Рада 19 жовтня одноголосно прийняла постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави. Українська Національна рада, виходячи з права народів на самовизначення, проголосила такий маніфест:
1. “Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, а зокрема –Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західної Буковини з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одно цілу українську територію.
2. Ся українська національна територія уконститовується от сим як Українська Держава. Постановляється поробити приготовчі заходи, щоб се рішення перевести в життя.
3. Теперішньому австро-угорському міністрові закордонних справ гр. Бурінови відмовляється права пересправляти іменем сеї української території” [1, с. 60].
Того ж дня відбувся “З’їзд мужів довір’я”, на який були запрошені також представники з повітів. Він схвалив проголошення Української держави в складі монархії. На засіданні Української Національної Ради було утворено 3 комісії: репрезентативну у Відні на чолі з Є. Петрушевичем, виконавчу у Львові на чолі з К. Левицьким й буковинську у Чернівцях на чолі з О. Поповичем. У неділю 20 жовтня на площі біля собору Св. Юра відбувся мітинг львів’ян і святкування проголошення Української держави.
ЦВК добре усвідомлював небезпеку, яка загрожувала західно-українським землям з боку польських шовіністів. Не маючи на даний момент своєї держави вони зазіхали на Галичину. Виступаючи на засіданні ЦВК 31 жовтня Вітовський заявив: “Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра його візьмуть поляки. Наша честь вимагає, щоб ми взяли владу в краї хоч би навіть прийшлося зраз її втратити” [2, с. 32].
Розпочалася підготовка до взяття влади у Галичині в українські руки. Було призначено керівників військових підрозділів, кожен з яких отримав конкретне доручення на час повстання. До всіх повітових центрів направили кур’єрів з наказом такого змісту: “В ніч з 31 жовтня ц.р. Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Тієї ночі українські військові частини займають Львів. Те саме заряджено по всіх містах Східної Галичини. Після одержання цього наказу негайно опанувати містом” [2, с. 33]. Наказ отримали нелегальні окружні військові комітети у Станіславі, Чернівцях, Тернополі, Коломиї, Золочеві, Перемишлі, Самборі, Чорткові, Стрию, Раві-Руській, а де таких не було – довірені українські політичні діячі, з чіткою вимогою зібрати якнайбільше боєздатних селян і спільно з українськими військовими захопити владу у Львові.
Однак, найважливішим було взяти владу у Львові. Згідно з даними ЦВК кількість військових українців, на яких він міг розраховувати, тут становила близько 1400 чоловік, з них 60 старшин (офіцерів).
Як і передбачалося планом 1-го листопада 1918 року о 4 год. ранку у Львові розпочалося збройне повстання. На ранок були зайняті всі урядові будинки та стратегічні пункти міста: намісництво, міська ратуша, на якій було встановлено синьо-жовтий прапор, головний вокзал, пошта, телеграф, військові склади. У відповідності з оперативним планом було нейтралізовано австо-угорські військові частини, а також обеззброєно польських солдатів та офіцерів львівського гарнізону. О сьомій годині ранку Д. Вітовський доповів К.Левицькому про взяття Львова українськими силами.
Звістка про переможне повстання у Львові швидко поширилася по всій Галичині. Згідно з планом ЦВК в містах, містечках та селах краю протягом 1-2 днів теж було взято владу. Зокрема, в Тернопільському повіті важливу роль у захопленні влади відіграли місцеві селяни. Як згадував учасник Листопадового зриву Г. Лучанко, вчитель з с. Біла поблизу Тернополя, “… день або два перед 1 листопада дістав тайний наказ зі Львова, щоб уночі 1 листопада зайняти залізничну станцію в Тернополі. Вони роззброїли всіх вояків чужої національності та затримали їх в окремій кімнаті. Важча була справа з дирекцією залізниці, що майже вся була в польських руках. Вони передали урядування молодому залізничникові, українцеві Лисому із села Глубочка Великого. Так проминула ця історична ніч і перший день незабутнього Листопада” [2, с. 33].
У відозві Української Національної Ради від 1 листопада 1918 року йшлося: “Український народе! Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української держави. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілії території Української держави. Доля Української держави в твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу … ” [4, с. 99]. У Тимчасовому основному законі “Про державну самостійність земель бувшої Австро-Угорської монархії” ухваленому Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 року, зазначалося, що держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові 19 жовтня 1918 року, має назву Західно–Українська Народна Республіка [3, с. 97].
Загалом українські громадсько-політичні та військові організації майже без перешкод перейняли владу у більшості повітів Східної Галичини і частині Буковини. Лише в західних повітах і містах, де поляки становили велику частину населення, уникнути боротьби не вдалося. Завдяки перевазі польських військових сил нейтралізовано заворушення українізованих військових підрозділів у Любліні і Ряшеві, ліквідовано спроби українців перебрати владу у Ярославі, Любачеві, Новому Санчі, Сяноку, Томашеві, Грубешові, а також Перемишлі. Значно довше влада протрималася на Лемківщині, де були проголошені Вислоцька і Фльоринська республіки.
Листопадовий зрив став унікальним явищем у вітчизняній історії, внаслідок якого українському політичному проводу за участю військовиків і селян вдалося без кровопролиття відродити національну державність. Український комісаріат вдало вибрав момент повстання, швидко мобілізував військові сили та інтернував неукраїнські підрозділи цісарської армії.
Хоча боротьба продовжувалася, надії на повернення української Галичини були втрачені. Остаточне рішення Ради послів держав Антанти від 15 квітня 1923 р. визнало Східну Галичину за Польщею з кордонами, встановленими Ризьким договором. Таким чином доля східногалицьких земель була визначена знову без участі галичан.
Сьогодні з історичної відстані маємо змогу проаналізувати події, що відбувалися в ті листопадові дні 1918р., зрозуміти велич всенародного зриву, врахувати допущені тоді помилки для сучасних процесів українського державотворення. У листопаді 1918 року у Східній Галичині відбулася національно-демократична революція, в ході якої було повалено монархічну владу Габсбургів, ліквідовано іноземне поневолення і на давніх теренах Галицько-Волинського князівства відродилася Українська держава – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Листопадовий зрив та подальший державно-правовий розвиток держави засвідчив усьому світові, що український народ прагне жити у вільній, соборній державі, вірить, що цей день в його житті обов’язково настане.
Література:
1. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995. – 368 с.
2. Полянський О. Західна Україна у двох революціях. – Тернопіль: “Джура”, 1999. – 51 с.
3. Конституцій акти України 1917–1920. Невідомі Конституції України. – К., 1992. – 150 с.
4. Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 2. Лютий 1917 р. – 1996р.: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. / В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький; За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: ІнЮре, 1997. – 800 с.
5. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. / Україна крізь віки. Том 15. – К.: ВД “Альтернативи”, 1999. – 319 с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
