Автор: Новак Андрій Михайлович, студент юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Для відкриття переліку учасників даної конференції натисніть сюди]
ГУР була заснована 2 травня 1848 року. Серед її 66-и фундаторів були 21-дрібні чиновники, 9-світські інтелігенти, 18- представники духовенства,по 9-ієрaрхів та священників, 13-студенти, 4-міщани, 1-підприємець [1,16] .У день заснування Ради в конститорській залі Святоюрського Собору на перше її засідання зібралось майже 300 представників української спільноти. Після вступної молитви до громади із згадкою про Маркіяна Шашкевича виступив його побратим Микола Устиянович. Далі була заслухана й обговорина інформація Михайла Куземського про завдання Ради. Власне повід Головної Української Ради складався з Голови, ним став перемишильський єпископ , згодом митрополит Григорій Якимович та заступників Голов,заступниками наставлено крилошанина Михайла Куземського, а також правника і публіциста Івана Борисякевича. Секретарями Ради було визначено отців Михайла Малиновського та Теодора Леонтовича.
Таким чином,українці вже мали власну політичну інституцію і могли організовано вести боротьбу за свої національні інтереси.ГУР своєю діяльністю намагалася охопити практично всі сфери громадського життя, поруч з головним проводом, в ній були створені ще 7 функціональних відділів: організаційний,фінансовий,народний,конституційний, освітній, духовний, інформаційний. Згодом до вище зазначених відділів долучився ще й 8-й -кореспондентський. Наявність такої структури дає підстави вважати,що ця інституція не вибудовувалась як суто громадська установа партійного типу,а швидше за все формувалась з надією на перетворення в перспективі на державно-автономіський, репрезентативний орган галицьких українців. З неї могли вийти як місцевий парламент,так і місцевий уряд. Основним призначенням ГУР, за задумом її фундаторів,мало стати вироблення конституції Галичини, як окремої самоврядної провінції Австрії.
Інформаційним органом Ради стала тижнева газета “Зоря Галицька”, перше число якої вийшло в світ 15 травня 1848 року. Повністю газета називалась: ”Письмом по временним для справ народно-політичних,церковних, словесности і сільського господарства галицько-руського і буковинсько-руського народа”. Коли газету приносили в село,то всі селяни виходили назустріч поштареві аби ознайомитись з її змістом.Першим редактором газети став Антін Павленський (1818-1889).
Згідно ухвали Головної Української Ради в окружних радах мали бути представники усіх громадських станів – по 3 селянина, 3 міщани, 3 дяки, 10 священників і ще 8 світських інтелігентів, разом 27 осіб. На Тернопіллі відділення Головної Української Ради функціонували в Бережанах, Бучачі, Зборові, Збаражі, Заліщиках, Підгайцях, Скалаті, Теребовлі, Тернополі, Чорткові [2,18].
З метою запобігання набігам угорських повстанців на Прикарпатські села і надання їм змоги з’єднатися з польським військовими формуваннями при підтримці австрійської влади,вона створила окремі підрозділи народної самооборони,а також першу українську
військову формацію “Курінь руських гірських стрільців”. Команди руської гвардії на противагу 20-и тисячній польській гвардії народовій були лише в деяких містах: Жовкві, Стрию, Станіславі, Бережанах, Тернополі, Яворові. Вся народна самооборона ділилася на округи. Ті в свою чергу складалися з надкоманд по 10-14 сіл в кожній. Низовою ланкою були сільські сотні,які в кінцевому рахунку ділилися на десятки. Кожна сотня мала озброєну варту, а також зв’язкових. Окремі округи мали кінну варту, а станіславські ще й артилерію.Щоби загітувати селян до народної самооборони,їм говорили,що треба боронитися від мадярських панів,які хочуть з’єднатися з польськими панами,оскільки перші й другі є лютими ворогами русинів [2,19]
Згідно мобілізаційного універсалу ГУР від 1 січня 1849 року було започатковано перше українське військове формування в Галичині “курінь руських гірських стрільців”. Спеціально призначена для цього комісія керуючись мандатом 10 березня 1849 року визначила Генеральну команду куреня. З 3460-ти добровольців було відібрано 1410 придатних для служби стрільців.З них сформовано 6 сотень: львівську-командир Гнідий, бережанську-командири: сотник Барусевич і поручник Матникевич, самбірську-командири: надпоручник Кривоносюк і поручник Столярчук,коломийську-командири: поручник Ярмусевич і поручник Білинський, станіславську-командир поручник Родакевич, стрийську-командир поручник-сотник Бодняк. Щодо одягу то “руські стрільці” носили короткий гуцульський або бойківський сірячок з жовто-синім відворотом ,червоні або сині штани,постоли або черевики, на голові- крисаню з пером у лівому боці. Крім того,вони могли носити складені шапки з дашком і жовтим обрамуванням.Кабат мали червоний з синім стоячим коміром і синіми рогальками на ременях.Старшини носили бронзовий кабат. Штани мали з жовтими шнуровими лампасами. Кабат застібався одним рядом золотих гудзиків. Підперізувалися військовим ременем. До боку приставлялася ташка з ладівницею. Короткий сірячок з синім обрамленням і плетеними гудзиками за вершував екіпірування“стрільців”. Зброєю їх були рушниці і багнети,у старшин-білі шаблі.Прапора в куреня не було. Його замінила стрічка,вишита архикнягинею Софією матір’ю Франца-Йосифа [2,20].
Ще 16 червня 1848 року Головна Українська Рада прийняла ухвалу про заснування Галицько-Руської Матиці, тобто товариства українських вчених Галичини, головне завдання якого полягало у виданні доступної для широкого загалу народу літератури.
13-26 жовтня 1848 року наперекір засторогам губернатора Залевського,у Львові під егідою Головної Української Ради було скликано Собор руських вчених.
На Соборі руських вчених працювало 9 секцій.Зокрема - богословська секція ухвалила, аби поза щоденними молитвами й псалмами всі інші були перекладені народною мовою. Секція історії та географії вела мову про потреби підготовки доступного для шкіл посібника української історії .Собор порушив питання про створення громадських читалень, до речі, перша з них з’явилась того ж року в Коломиї. На Соборі працювала господарська секція. Не оминули учасники зібрання й питання про охорону мистецьких та історичних пам’яток. В справі мови й правопису виступив Іван Жуківський. Він виголосив проект про вживання народної мови. Але затятий москвофіл Денис Зубрицький, маючи чисельних прихильників, домігся неприйняття даного проекту [2,21].
ГУР як політична організація потребувала певної ідеологічної ідентифікації. Ідеологічне обрамлення її мало певну генетичну основу, що виходило з основоположних ідей етно-культурної окремішності українського народу з одного боку ,та історичної спільноти доль галичан та наддніпрянців, і нарешті, законного права останнього на своє гідне місце в рівноправній спільноті слов’янських та інших європейських народів, визначених творцями Руської Трійці. Разом з тим,через недостатню розвинутість власної національної політичної думки, що перебувала лише в зародковому стані, процес становлення ідеолгії ГУР відбувався в дуже вузькій площині незначних автономістських домагань,переважно культурно-освітніх. Основні ідейні постулати Головної Українсько Ради викладені у відозві 10-15 травня 1848 року “Будьмо народом”.Ось іх зміст: "Ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує. Той народ був колись самодіяльний, рівнявся славі найможнішим народам Європи, мав свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, був у добрім биттю заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя розпався поволі той великий народ, стратив свою самодіяльність, своїх князів і прийшов під чуже панування.
Такі нещастя склонили з часом, що много заможних панів відступили від руського обряду отець своїх, а з ним вириклися мови руської і опустили свій народ. Народ тим способом оставлений і щораз більше ослаблений, зостав завислим від довольности чужої".
Стверджуючи, що Австрія буде конституційною державою то що, як усім, так і русинам засвітило сонце й будить їх до життя. Будяться під тим сонцем освічені народи далекі й сусідні, підноситься перед нашими очима на землі нашій народність польська й в добрі і свободах своїх скоро і живо промишляти зачала, а ми ж браття, сини так великої руської родини мали бисьмо самі одні на світі пізівстати в тім нещаснім змертвінню? Ні! Пробудився вже наш лев руський і красну нам ворожить пришлість. Вставайте ж браття, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час. Встаньте, але не до 22 звади і незгоди, двигнімся разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи...,абисьмо не покрилися ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікань поколінь наступних. Поступаймо з другими народами в любові і злагоді. Будьмо; тим, чим бути можемо і повинні - Будьмо народом".
Перепоєні почуванням національности в цьому намиренні ми зібралися й працюватимемо у такий спосіб:першим нашим завданням буде зберегти віру й поставити наш обряд і права наших священиків й церкви на рівні з правами інших обрядів;розвивати нашу національність у всіх напрямках: досконаленням нашої мови, заведенням її у школах вищих і низших, видаванням часописів, утримуванням зв'язків як з нашими, так і з чужими письменниками, що належать до слов'янського племені, поширенням добрих та корисних книжок в українській мові та усильним змаганням завести нашу мову у всіх публічних установах.
Будемо берегти наших конституційних прав, пізнавати потреби нашого народу й шукати способів на поправу його життя, на конституційний шлях, а наші права постійно й непохитно будемо боронити перед усякою напастю й зневагою.А все те очевидно, проходитиме в тому сильному переконанні, що тільки "під охороною Австрії можуть скріпитися й розвинути наші права й національність" [3,167-168].
Сепаратистська позиція поляків примусила Головну Руську Раду подумати про створення самоврядної української провінції в Галичині на противагу аналогічній польській. Тому Головна Руська Рада 9 червня 1848 року звернулася до імператора Фердинанда з петицією про поділ Галичини, в якій домагалася, щоби "ті простори Галичини, що є заселені українцями, творили для себе провінцію з осадком політичної крайової управи у Львові. Ця частина обіймає східні округи Галичини з українським населенням, так як ця частина краю була первісним самостійним князівством, потім - Галицьким Королівством, а в кінці Червоноруським воєводством; та щоби ті частини краю, які заселюють мазури відділити від української провінції. Ця частина краю обіймає західню частину Галичини і має польське населення" [3,171].
Справа поділу Галичини постала на Слов'янському з'їзді в Празі 2-12 червня 1848 року. Туди Головна Руська Рада уповноважила делегацію в складі адвоката Івана Борисякевича, крилошанина Григорія Гинилевича, випускника-теолога Олексу Заклинського. Вище названа делегація мала повноваження наполягати на з'їзді щодо національної окремішності українців Галичини та їх прав на самовизначення, що й було започатковано виступом Борисякевича при відкритті з'їзду. Проти висунутої українцями ідеї поділу Галичини виступили не лише представники польської Ради Народової, але і сполонізованого Руського Собору, представники якого заявили, ще буцім-то тільки вони - справжні представники українського народу Галичини. Врешті-решт за посередництвом чеха Францішка Палацького та росіянина Михайла Бакуніна вдалося дійти до компромісно¬го порозуміння між поляками та українцями. Що й сталося на Слов'янському з'їзді 7 червня 1848 року. Польсько-українська угода, яка насамперед стосувалась порозуміння між Головною Руською Радою - керівник делегації Іван Борисякевич — та Руським Собором -керівник делегації князь Лев Сапіга — пропонувала домагання єдиної автономії для всієї Галичини, урівноправлення польської й української мов у школах і установах, формування спільної національної гвардії з відзнаками обох націй, функціонування в Сеймі поруч з польською української мови [3,172] . Правда, польська крайова спільнота, звинувативши князя Сапігу в зраді, відкинула цю угоду.
Чергове прохання щодо поділу Галичини було запропоноване вже новому правителеві Австрії Францеві Йосифові устами керівника Головної Руської Ради Григорія Яхимовича 22 січня 1849 року. Але в тій самій порі дана справа стала предметом дискусії в австрійському парламенті, що засідав за межами столиці. Спочатку в дебатуванні з цього питання українців підтримали чехи, але потім, порозумівшись з поляками, при голосуванні утримались. Таким чином справу поділу Галичини парламентським шляхом було провалено. Нарешті 7 березня 1849 року парламент був розпущений і до дальшого дебатування щодо справи поділу Галичини не було кому приступати. Окрайкова березнева конституція 1849 року визначила коронно крайовий статус Галичини і Володимири разом з воєводством Краківським, Освенцівським і Зборським.
Ітак, ідею поділу Галичини Головній Руській Раді не вдалося реалізувати, оскільки в 1851 році Головна Руська Рада перестала існувати.
Джерела:
1. Стеблій Ф.і. Революції 1848-1849 років у Європі і Україна. — К., 1973.
2. Шепетюк В. Головна Руська Рада-перша політична організація галицьких та буковинських українців./Наукові записки. Серія: історія. Вип.7.-Тернопіль:”Лілея”,1998
3. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). — Львів, 1996.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
