Давньогрецькі уявлення про сутність та природу права, а також про ту його «ідею», що орієнтує на досягнення розумної та справедливої організації суспільних відносин, визначили базовий вектор спрямування розвитку європейської правової культури загалом та юридичної науки зокрема. Відповідно, дослідження у будь-якій галузі цієї сфери постійно змушує повертатися до античної інтелектуальної спадщини, в межах якої закладався її концептуальний фундамент. При цьому нерідко виявляється, що саме у таких витоках зосереджені не тільки справжні глибинні причини виникнення тих труднощів, з якими доводиться стикатися у сучасній юриспруденції, але й шляхи та засоби їх подолання.
Одним з підтверджень тому є численні звернення до вчення Аристотеля про сутнісну природу людини у руслі вирішення суперечностей серед сучасних концептуалізацій ідеї справедливості. Згадаємо, що на противагу Платонові, який дотримувався тези про «природну передвизначеність» кожної людини, Аристотель вважав, що людина, як «автаркічна істота», сама створює себе, формує власну індивідуальність із «аморфного» природного матеріалу. Тобто природа дає лише «матерію», котрій ще належить набути відповідної «сутнісної форми» – людської душі, що «прагне до блага узгоджено з власним розсудом» [1, с. 29].
Моральна складова сучасних «істотно лібералізованих» суспільств переживає фазу глибокої кризи, пов’язаної з руйнуванням багатьох морально-політичних традицій попередніх епох. Відповідно, у таких суспільствах мораль втрачає свою цілісність, перетворюючись на конгломерат розрізнених, а подекуди й опозиційних, нормативних стандартів, звичаїв, «трендів» тощо [2]. Тож, як наслідок, спостерігається доволі неоднозначне ставлення як до прав людини (що мають не стільки юридичну, скільки моральну природу), так і загалом до ідеї справедливого й розумного суспільного порядку, що на рівні теоретичних концептуалізацій проявляється у вигляді численних альтернативних підходів до побудови так званої «теорії справедливості».
Один з найвідоміших варіантів такої теорії був запропонований Дж.Ролзом у книзі «Теорія справедливості», де автор розробляє «утилітаристський» підхід, спрямований на досягнення максимального рівня «загальної вигоди» в суспільстві (оскільки, на його переконання - не може бути жодних чітко визначених підстав для встановлення «справедливої відповідності» між реальною суспільною цінністю вкладу певної особи в суспільне благо та розміром її належної винагороди такими благами [3, c. 11]). При цьому, попри формальну правову рівність громадян, фактична нерівність у суспільстві припустима тією мірою, якою вона є вигідною всім [3, c. 53].
Описана позиція піддається критиці з боку таких альтернативних концепцій справедливості, як лібертаризм та комунітаризм. Перша (відомим представником якої є Р.Нозік) спрямована насамперед проти передбачуваного ролзівською теорією перерозподілу доходів та переваг на засадах «загальної вигоди», прирівнюючи такий перерозподіл до експропріації, що суперечить ідеї непорушності індивідуальних прав та свобод. Друга ж загалом ставить під сумнів спроможність держави у належному забезпеченні реалізації потреб громадян, оскільки значно «чутливішою» до них є «соціальна мікроспільнота», яка дедалі більше руйнується державним втручанням, у тому числі й державним перерозподілом [4].
Відзначені концептуальні суперечності на сьогоднішній день вже не можуть бути вирішеними шляхом звернення до таких понять, як «чесноти» чи «заслуги», через те що цей підхід був би прийнятним лише в межах спільноти, де усі поділяють одні й ті самі цінності [2, с. 336-337]. Одначе сучасне ліберальне суспільство радше нагадує «зібрання чужинців», яким не притаманні спільні уявлення про «чесноти», що, власне, й зумовлює цілком зрозумілу проблематичність такого підходу. Тож чимало інших дослідників вбачають потужний конструктивний потенціал етико-політичного надбання Аристотеля в плані пошуку шляхів вирішення низки актуальних проблем сучасної політико-правової науки та практики. У цьому відношенні вирізняється функціоналістська теорія людського блага, розроблена американською дослідницею М.Нуссбаум. На відміну від комунітаристських концепцій, ця теорія має досить акцентовану індивідуалістичну домінанту, а тому цілком відповідає ліберальному характерові сучасного суспільства. Окрім того, її центральною ідеєю є не перерозподіл благ на засадах суспільної вигоди (як це спостерігається у теорії справедливості Дж.Ролза), а політико-правове сприяння розширенню та розвиткові функціональних людських можливостей («human capabilities») [5]. Як згадувалося вище, основи цієї ідеї були закладені Аристотелем, котрий наполягав на тому, що індивід сам створює власну «сутнісну форму» з «природної матерії», і спрямованість такого «самостворення» істотно залежить від умов його здійснення. Отже, більш «правильним», справедливим буде не надання індивідові готових благ (тим більше, що суспільство та держава не можуть точно знати, що саме, кому і коли потрібно), а сприяння розвиткові його здатностей забезпечувати собі ці блага в залежності від свої власних уподобань та преференцій. З огляду на відзначені обставини, функціоналістську концепцію М.Нуссбаум відносять до одного з різновидів сучасного неоарістотеліанства. В контексті цього підходу основним благом визнається повноцінне (у функціональному відношенні) людське життя, зорієнтоване на перманентне підвищення рівня його якості. Забезпечення ж такого блага передбачається завдяки створенню можливостей для розвитку у кожної людини певного комбінаційного набору з десяти життєво значущих функцій, до яких відносяться: здатність прожити «нормальне» (за середньостатистичними показниками того соціуму, у якому формується та реалізує себе людина) життя, тілесне здоров’я, тілесна цілісність, чуттєвість та інтелект, емоційна складова, практичний розум, комунікативні навички, контакти з іншими живими істотами, здатність до гри та здатність контролювати (бодай, у доступних межах) економічну та політичну ситуацію (оскільки байдужість чи безконтрольність у цьому відношенні частіше за все призводить до «маргіналізації особи») [6].
Перелічені функціональні якості фігурують в контексті розглядуваної теорії як базові критерії справедливості суспільно-державної організації: те суспільство, де створені можливості для розвитку й реалізації таких якостей, вважається справедливим; в іншому випадку – воно несправедливе [6, с. 229]. При цьому обґрунтовується теза, згідно з якою, чим ширшим є діапазон розвинутих особою функціональних здатностей, тим вищим буде рівень якості її життя. Проте, яким саме має бути цей діапазон і які з його компонентів виявляться пріоритетними для особи, ці питання має, врешті-решт, вирішувати сама особа, а не суспільство чи держава.
Слід відзначити, що функціоналістська концепція справедливості є доволі наближеною до соціал-демократичного її розуміння, втіленого у політичній організації скандинавських держав, що відзначаються одним з найвищих рівнів життя. Одна з моделей сучасної «справедливої політії» представлена у роботі М.Нуссбаум «Аристотеліанська соціал-демократія» (1990) [7] .
Список використаних джерел:
[1] Аристотель. Нікомахова етика. К.: Аквілон-Плюс, 2002. 480 с.
[2] Макінтайр Е. Після чесноти. К.: Дух і літера, 2002. 436 с.
[3] Rawls. A Theory of Justice. Harward University Press, 1999. 538 p.
[4] Sandel M.J. Liberalism and the Limits of Justice. Cambridge University Press, 1985. 233 p.
[5] Nussbaum M. Beyond the social contract: capabilities and global justice. The Political Philosophy of Cosmopolitanism. Cambridge: Cambridge University Press, 2005. P. 196–218.
[6] Nussbaum M. Human Functioning and Social Justice: In Defense of Aristotelian Essentialism. Political Theory. 1992. Vol. 20. P. 202–246.
[7] Nussbaum M. Aristotelian Social Democracy. Liberalism and the Good. N.Y.: Routledge, 1990. P. 203–252.
_____________________
Науковий керівник: Кушакова-Костицька Наталія Вадимівна, доктор юридичних наук, професор, Національна академія Внутрішніх справ, м. Київ
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
