Питання захисту дітей та дорослих від інфекційних захворювань здавна турбують людство. Минуло більш ніж 220 років з дня першої вакцинації, проведеної англійським лікарем Едуардом Дженнером, який майже 30 років свого життя вивчав явище, коли люди, що перехворіли на «коров'ячу віспу», не заражалися натуральною віспою людини [1].
Теорія колективного імунітету створювалася на початку XX століття, коли в суспільстві був достатній природний імунітет до хвороб через високу інфекційну захворюваність, і вимагалося прищепити лише порівняно невелику кількість людей, які не мали цього імунітету. Сьогодні ця концепція застосовується до сучасного часу, який має певні особливості: зниження інфекційної захворюваності, люди мають більше патологічних змін у своєму організмі, що і є однією з головних причин відмови від вакцинації [2].
За кордоном відмова від щеплень дітей сприймається як відсутність батьківського піклування. У Франції відмова від щеплення проти туберкульозу карається штрафом (3750 EUR) або тюремним ув'язненням (шість місяців), а від інших обов'язкових щеплень – 1500 EUR та/або один місяць ув'язнення. У зв’язку з тим Національна ліга Франції за свободу у вакцинації прирівнює примусові медичні дії до посягання на свободу особи [3].
Успіх вакцинації великою мірою залежить від імунізації максимальної кількості людей: «імунологічний щит» створюється тоді, коли щеплені люди становлять 90-95% населення. Але не завжди захист шляхом вакцинації виявляється досить надійним: відомі випадки розвитку самого інфекційного захворювання після вакцинації - так зване вакциноасоційоване (перебігає у легкій формі), а деякі спроби вакцинації можуть обернутися розвитком серйозних ранніх або пізніх поствакцинальних ускладнень або навіть смертю протягом наступних 30 діб після щеплення.
Але завдяки щепленням у 80-х роках ХХ століття було глобально ліквідовано натуральну віспу, кардинально знижено захворюваність на дифтерію, кашлюк, поліомієліт, кір, а сьогодні ці інфекційні хвороби реєструються у вигляді спалахів або спорадичних випадків, а в деяких європейських країнах - не реєструється вже тривалий час. Світовий досвід свідчить, що ризик розвитку ускладнень після щеплень набагато нижчий, ніж несприятливий тяжкий перебіг відповідної інфекції та кількість загрозливих задля життя та здоров’я ускладнень від неї [4]. Тобто, якщо з медичного погляду доцільність проведення вакцинації проти багатьох інфекційних захворювань практично не викликає сумнівів, то у правовій практиці вакцинації в Україні залишається невирішеним питання: «Вакцинація – право чи обов'язок?» Аналізуючи цей аспект, з'ясувалося, що у ст.12 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб» [5] закладено дві взаємовиключні норми: про обов'язковість щеплень та можливість відмовитися від них, що не тягне за собою жодних правових наслідків. В Основах законодавства України про охорону здоров'я [6] та у Цивільному кодексі України [7] встановлено, що будь-яке медичне втручання або медична допомога проводиться за згодою громадянина, зокрема це стосується і вакцинації, яка також є медичним втручанням. Відповідно до ст.10 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров'я» [6] та ст.5 Закону України від 24.02.1994 № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [8], вакцинація є обов'язком у передбачених законодавством випадках. У ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних захворювань» [5] обов'язковими є щеплення проти дифтерії, кашлюку, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу, вірусного гепатиту В, гемофільної інфекції, які включені до національного календаря щеплень на надаються державою безкоштовно. Окремо виділені обов'язкові щеплення для певних груп населення: за віком; у разі порушення термінів вакцинації; для ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров'я; проти вірусного гепатиту осіб певних професій; осіб із новоутвореннями; осіб, які перебувають тривалий час на гемодіалізі та тривало приймають багаторазові переливання донорської крові або її препаратів; щеплення на ендемічних та ендотичних територіях та за епідеміологічними показаннями; для окремих категорій працівників. З іншого боку, ст.8, 43 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров'я», на думку деяких авторів [6], дає підстави розглядати вакцинацію як право. У ст.17 Закону України «Про виконання рішень та використання практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р [9] зазначено: Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що свобода вибору та самовизначення є фундаментальною складовою життя та відсутністю деяких ознак необхідності захисту третіх осіб, таких як, наприклад, примусова вакцинація під час епідемії, держава повинна утримуватись від втручання у свободу вибору громадян у сфері охорони здоров'я, оскільки таке втручання може лише зменшити, а не підвищити цінність життя. Таким чином, Європейський суд з прав людини визначає вакцинацію як право людини, як елемент права на свободу вибору громадян у сфері охорони здоров'я, за винятком ситуацій, коли йдеться про необхідність захисту третіх осіб. Експерти цієї організації рекомендують закріпити таке формулювання у законі: «Кожен громадянин України має право на профілактичні щеплення (вакцинацію) з метою запобігання розвитку та поширенню інфекційних та паразитарних захворювань.» Вакцинація – це обов'язок держави. Саме воно має надати своїм громадянам можливість проведення безпечної вакцинації, що відповідає сучасним вимогам медичної науки. Скористатися цією можливістю чи ні – безумовне право кожного жителя країни [3].
Таким чином, сьогодні це важливе питання потребує подальшого правового врегулювання.
Литература:
1. Вакцинация: правильные акценты. URL: http://blog.liga.net/user/rsobol/article/17000.aspx (дата обращения 20.09.2022).
2. Вирус массовой вакцинации. URL: http://www.2000.ua/v-nomere/aspekty/ekspertiza_aspekty/virus-massovoj-vaktsinatsii_arhiv_art.htm (дата обращения 20.09.2022).
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text (дата звернення 20.09.2022).
4. Законодавче забезпечення вакцинації в Україні. Квартальний звіт Аналітико-експертного центру досліджень у сфері громадського здоров'я при ВГО «Фундація медичного права та біоетики України» 2011 р. URL: http://medicallaw.org.ua/ua/novini/article/ЗАКОНОДАВЧЕ%20ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ%20ВАКЦИНАЦІЇ%20В%20УКРАЇНІ/ (дата звернення 20.09.2022).
5. Козько В.Н., Меркулова Н.Ф., Ткаченко В.Г. Иммунопрофилактика инфекционных болезней. Поствакцинальные реакции и осложнения. Дифференциальная диагностика экзантем в клинике инфекционных болезней. Инфекционнотоксический шок: Метод. указ. для студентов V – VI курсов. Харьков, ХНМУ, 2017. 20 с.
6. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України № 2801–ХІІ від 19 листопада 1992 р. (зі змінами). Відомості Верховної Ради України. 1993. № 4. Ст. 19.
7. Прививки: основные проблемы. URL: http://sv-rasseniya.narod.ru/booki/ruthless_immunization/3.html (дата обращения 20.09.2022).
8. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України № 4004-ХІІ від 24 лютого 1994 р. (зі змінами). Відомості Верховної Ради України. 1994. № 27. Ст. 218. ч. 1, ст. 39.
9. Про захист населення від інфекційних хвороб : Закон України від 06.04. 2000 р. № 1645-III (із зм. і доп.). Відомості Верховної Ради України. 2006. № 22. С. 344–352.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
