Як відомо, при визначенні ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, а також суспільної небезпе¬ки злочинця та ступеня його вини велике значення мають передбачені законом про кримінальну відповідальність кваліфікуючи обставини.
Кваліфікуючими ознаками зґвалтування є, передбачені у частинах 2, 3 та 4 ст. 152 КК України, такі обставини: зґвалтування вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153-155 цього Кодексу; зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього; зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього. Квалiфiкуючими ознаками насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом є, встановлені у частинах 2 та 3 ст. 153 КК України, такі обставини: те саме діяння, вчинене повторно або групою осіб, або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 152 або 154 цього Кодексу, а також вчинене щодо неповнолітньої чи неповнолітнього; те саме діяння, вчинене щодо малолітньої чи малолітнього, або якщо воно спричинило особливо тяжкі наслідки. Ці кваліфікуючі ознаки є цілком традиційними і досить ґрунтовно дослідженими у кримінально-правовій науці.
Але при цьому наш інтерес стосується, можливо нової для вітчизняного закону про кримінальну відповідальність, кваліфікуючої ознаки – вчинення сексуальних дій батьком, матір’ю або особою, що їх замінює.
Про доцільність передбачення такої ознаки свідчать такі статистичні дані: за дослідженнями НДІ МВС СРСР серед всіх засуджених за зґвалтування 8 % становлять родичі потерпілої [1, с.8]. За даними ЗМІ сексуальне насильство близьких родичів (особливо батьків) набуває загального поширення [2, с.27]. Ця проблема має багато аспектів, які пов’язані, по-перше, з латентністю цих злочинів, по-друге, таким злочином завдається величезна моральна шкода.
Латентність пов’язана з тим, що дитина не хоче скаржитися на свого батька або якщо намагається це зробити, то її не завжди прислухаються. В окремих випадках дитина може тримати це в таємниці, тому що не знає: чи це добре чи погано. Іноді, сім’я просто не бажає надавати розголосу такому факту, злякавшись громадського осуду. Моральна шкода пов’язана головним чином зі зрадою близької людини, яку дуже важко перенести навіть дорослій особі, вже не кажучи про неповнолітнього.
Викликає певні питання визначення суб’єктом такого злочину лише батьків або осіб, що їх замінюють. Для порівняння пригадаємо, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх» від 25 вересня 2008 року цей перелік був розширений щодо ч.2 ст. 155 та ч.2 ст. 156 КК України у такій редакції: «Ті самі дії, вчинені батьком, матір'ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього» [3]. У судовій практиці непоодинокі випадки зґвалтування малолітніх іншими близькими родичами (братами, дядьками). Тому потрібно коло суб’єктів не обмежувати й вказаними особами, визнавши в законодавстві це наступним чином: “… вчинені батьком, матір'ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього або іншими близькими родичами”.
При цьому виникає дискусія щодо відмежування ч. 4 ст. 152 КК України “Зґвалтування малолітньої” і ч. 2 ст. 155 КК України “Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, вчинені батьком, матір'ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього”. Це пов’язано з тим, що статеві зносини, зокрема батька з малолітньою дитиною, на перший погляд, слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 155 КК України і в той же час, не виключається можливість застосування ч. 4 ст. 152 КК України, бо малолітня особа, як правило, знаходиться в безпорадному стані, який використовує батько.
Хоча при цьому судові органи не завжди правильно дають правову оцінку вчиненому злочину. Так, “гр. О., проживаючи з дружиною та її сином, який вчився в спеціалізованій школі (діагноз – уповільнений розвиток), вчинив з ним насильницький гомосексуальний акт. Після цього гр. О неодноразово протягом двох років мав гомосексуальні стосунки з пасинком, який давав на це згоду. Суд першої інстанції кваліфікував дії О за ст. 132 КК РФ (ст. 152 КК України) тільки по першому епізоду. Всі інші статеві контакти суд визначив, як добровільні та кваліфікував за ст. 134 КК РФ (ст. 156 КК). Судова колегія Верховного Суду РФ своїм рішенням залишила вказану кваліфікацію без змін” [4, с.33].
З цим можна погодитися, бо діти, які страждають розладами психічної діяльності вельми часто опиняються потерпілими перверсивних злочинів, але при цьому із-за цікавості часто дають згоду на гомосексуальні контакти. При цьому вони, як правило, не розуміють особливостей дій сексуального характеру. Тому в теорії кримінального права справедливо вказується на необхідність кваліфікації таких дій за ч. 4 ст. 152. Але в такому разі доцільність виділення цієї кваліфікуючої ознаки в складі зґвалтування, звичайно, зростає.
На нашу думку, слід передбачити в ч. 4 ст. 152 і ч. 3 ст. 153 КК України таку кваліфікуючу ознаку.
Література:
1. Сущенко Ю.К. Ответственность за половые преступления против несовершеннолетних по советскому уголовному праву: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. Саратов, 1967. – 17 с.
2. Маетная Е. Паповина // Московский комсомолец. – 5-12 февр. – 2003. – С. 27.
3. Закон України "Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх2 від 25 вересня 2008 р. // Голос України. – 15 жовтня 2008. - № 196.
4. Конева М.А. Проблемы отграничения насильственных действий сексуального характера от смежных составов // Российский следователь. – М. – 2003. - № 1. – С. 33-36.
|