Масштаб кліматичних змін обумовив необхідність впровадження на міжнародному та національному рівнях ефективних механізмів, які б дозволяли суттєво знизити відповідні негативні наслідки. Правові основи глобального порядку щодо боротьби із зміною клімату закладено низкою міжнародних актів, відповідно до яких інструментом пом'якшення наслідків зміни клімату є декарбонізація – система заходів, спрямованих на скорочення викидів парникових газів з метою стримування зростання глобальної середньої температури. Передумовою досягнення цілей декарбонізації, визначених Новою глобальною (Паризькою) угодою [1], є трансформація світової економіки на основі «зеленого» енергетичного переходу – заміщення енергетичних систем на викопному паливі системами, що діють на основі відновлюваних джерел енергії, підвищення енергоефективності національних економік. Для Європейського Співтовариства стратегічним документом – Європейською зеленою угодою (European Green Deal) [2] – визначено часові межі завершення переходу до безвуглецевої економіки до 2050 року. Україна, підтримуючи Європейський зелений курс, відповідно до Оновленого національно визначеного внеску до Паризької угоди [3], схваленого Урядом, взяла на себе зобов’язання з досягнення вуглецевої нейтральності до 2060 р. Разом з тим, агресивна зовнішня політика Російської Федерації, повномасштабна війна проти України зумовили, у тому числі, в країнах з розвинутою економікою, посилення диспропорцій у функціонуванні енергетичного сектору, яке спровокувало ланцюгову реакцію кризових явищ та висунуло на перший план проблеми захищеності національних інтересів в сфері енергетики. Водночас ці події наочно продемонстрували те, що подальша залежність від викопного палива призводить до серйозної геополітичної вразливості, отже у довгостроковій перспективі декарбонізація сприяє не лише екологічної, а й економічній безпеці держави; сучасна енергетична політика потребує прагматичного поєднання заходів з негайного реагування на енергетичну кризу із заходами, спрямованими на досягнення цілей декарбонізації.
Україна приступила до виконання завдань «зеленого» енергетичного переходу в умовах тривалого впливу негативних тенденцій в економіці: «старіння» основних фондів, технологічного оснащення, низького рівня енергоефективності на тлі збільшення дефіциту капітальних інвестицій [4, с. 53]. Наразі на здійснення цього переходу суттєво впливатимуть економічні втрати України, зокрема її енергетичної інфраструктури, унаслідок збройної агресії Російської Федерації. Функціонування енергетичного сектору країни у великій мірі пов’язано з використанням викопного палива, збільшення частки відновлюваних джерел енергії обмежене сучасним станом енергосистеми, яка зазнала значних втрат, потребує якісної трансформації, а відтак і додаткових капітальних витрат. Разом з тим, декарбонізація енергетики є підґрунтям для відмови від імпорту російських паливно-енергетичних ресурсів зі збереженням функціонуючих ринків, відновлення та модернізації економіки держави, зміцнення економічних зв'язків з Європейським союзом на основі долучення до Європейського зеленого курсу. Подолання наслідків широкомасштабних військових дій не знімає з порядку денного завдання енергетичной трансформації але значно ускладнює їх виконання в умовах масштабного руйнування господарського комплексу України. Отже завдання післявоєнного відновлення передбачають запобігання передчасному виведенню з експлуатації існуючих енергетичних активів, для задоволення поточних потреб в енергії, у сполученні з їх модернізацією для впровадження «сприятливих для переходу» технологій (обладнання для усунення витоків метану, уловлювання вуглецю); будівництво нових, зокрема замість зруйнованих потужностей з огляду на передові інноваційні рішення. Зазначене актуалізує питання визначення параметрів розвитку енергетичного сектору України, які б поєднували економічний, екологічний та інноваційний аспекти його функціонування. Такий підхід потребує створення сприятливого регуляторного та інвестиційного середовища, розробки адекватного економіко-правового інструментарію. Втім, в документах стратегічного планування наголошується на тому, що однієї із загроз сталості енергетичного сектору є недосконалість нормативно-правового забезпечення [5]. Нестабільність законодавства, неузгодженість змісту нормативно-правових актів із цілями державної політики у сфері економічної, кліматичної, екологічної, соціальної політики, пріоритетами забезпечення національної безпеки негативно впливають на розвиток енергетики або ж відволікають значні суспільні ресурси. Неадекватність стану нормативно-правового забезпечення потребам розвитку сектору економіки об'єктивно обумовлена тим, що міжгалузевий характер правовідносин у сфері енергетики, вимагає комплексного системного підходу до їх регулювання, який би оптимально поєднував елементи адміністративно-правового, еколого-правового, фінансово-правового механізмів на основі господарсько-правового механізму регулювання, оскільки сферою функціонування таких правовідносин є суспільне виробництво. Результатом відсутності системного комплексного підходу до правового регулювання відповідних відносин є галузева розпорошеність, зайва спеціалізація, паралелізм законодавства, що регламентує окремі сегменти господарської діяльності в енергетиці і, як наслідок –дисбаланси у функціонуванні енергетичного сектору, гальмування реформ. Такий стан нормативно-правового забезпечення не відповідає потребам післявоєнного відновлення економіки країни.
Побудова правової моделі «зеленої» енергетичної трансформації в умовах повоєнного відновлення економіки має здійснюватися за параметрами, визначеними на основі факторів впливу на суспільні відносини, що виникають в процесі функціонування енергетичного сектору держави. Визначальними зовнішніми факторами в першу чергу можуть бути виокремлені глобальні трансформаційні процеси у світової енергетиці, триваючий процес євроінтеграції, наслідки широкомасштабних воєнних дій. Отже при формуванні параметрів правової моделі мають враховуватись як вектори, визначені Паризької угодою (ефективне та поступальне реагування на нагальну загрозу зміни клімату на основі визнання конкретних потреб і особливих обставин кожної країни; забезпечення узгодженості фінансових потоків із напрямом низьковуглецевого розвитку; заохочення та забезпечення участі у пом’якшенні наслідків зміни клімату широкого кола учасників відносин), так й наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України та особливості післявоєнного відновлення економіки. Європейська зелена угода, як стратегія зростання, спрямована на досягнення цілей Паризької угоди, ідентифікує пріоритети забезпечення енергетичної трансформації: 1) поступова відмова від викопного палива та нарощування виробництва електроенергії з відновлюваних джерел, їх розумна інтеграція до об’єднаної енергетичної системи; 2) розвиток інфраструктури, яка сприяє розгортанню інноваційних технологій, модернізації існуючих активів; 3) цільове фінансування для підтримки сталих інвестицій; 4) здійснення переходу у справедливий та інклюзивний спосіб, захист найуразливіших верств населення, запобігання енергетичної бідності.
З огляду на це уявляється доцільним виокремити основні структурні елементи моделі, які визначають пріоритетні напрями формування правових засад енергетичної трансформації: правове забезпечення декарбонізації на основі 1) інвестиційно-інноваційної моделі розвитку енергетичного сектора, 2) трансформації енергетичних ринків з врахуванням завдань реконструкції галузевої інфраструктури, нормалізації функціонування енергетичного сектору; 3) збалансованого розвитку вугільних регіонів в умовах поступового переходу до низьковуглецевої економіки.
Відповідно до доктринальних уявлень інвестиційно-інноваційна модель в умовах сталого розвитку економіки України являє собою стійку, збалансовану стратегію розвитку економіки, яка включає взаємопов’язаних правових і економічних інструментів, спрямованих на створення сприятливого інвестиційного середовища з метою залучення інвесторів до процесу структурної модернізації економіки країни за допомогою інновацій [6, с.86]. Формування системи інвестиційно-інноваційного забезпечення декарбонізації енергетичного сектору має передбачати поєднання господарсько-правового інструментарію стимулювання еколого-технологічної модернізації із засобами економічного впливу, передбаченими як вітчизняним законодавством (інноваційним, інвестиційним, про охорону навколишнього природного середовища, тощо), так і тими, що пропонуються ратифікованими Україною міжнародними угодами та договорами (Паризька угода, Рамкова угода про зміну клімату та ін.), створенням цільових фондів, які об’єднають державну, приватну та міжнародну допомогу різних рівнів, вдосконалення управління інвестиціями. Втілення сталого підходу до розвитку відновлюваної енергетики обумовлює впровадження правових механізмів, що дозволяють враховувати вимоги операційної безпеки систем енергозабезпечення, вплив на цінові параметри енергетичного ринку, та сприяють розвитку різноманітних відновлюваних джерел. Окремо необхідно враховувати те, що у післявоєнних умовах критерій сталості джерел енергії може тимчасово відійти на другий план із поступовим досягненням балансу між заходами із задоволення енергетичних потреб економіки, що відновлюється, на основі існуючих енергетичних активів, та заходами, спрямованими на досягнення цілей декарбонізації. Зокрема збільшення використання водню та біометану, біоенергетичних можливостей сільськогосподарського сектору, сектору відходів, нарощування виробництва тепла з біопалива є тими завданнями, які передбачається вирішити на державному рівні в умовах руйнування генеруючих потужностей сонячної та вітроенергетики. З огляду на перспективи розвитку біоенергетики, актуальним завданням є правове забезпечення поєднання стимулювання кількісного зростання біоенергетичного потенціалу з відповідним врахуванням цілей актуальної кліматичної політики [7, с.86]. В умовах збереження вугільної генерації, особливо на тлі очевидних соціальних та екологічних проблем, що супроводжуватимуть трансформацію вугледобувних регіонів, актуальним постає й питання визначення правового статусу суб’єктів та режиму об’єктів, залучених до комплексу відносин, що виникатимуть у процесі реформування вугільної промисловості. Процес трансформації вугільних підприємств має бути гармонізований з нормами гірничого законодавства, здійснювались із застосуванням гірничих технологій та враховувати вплив такої трансформації на життєзабезпечення шахтарських міст [8, с.68-78; 9, 69-70].
Формування правової моделі «зеленої» енергетичної трансформації, адекватної післявоєнному стану економіки, сприятиме втіленню системного підходу до правового забезпечення сталого функціонування енергетичного сектору, поєднанню завдань повоєнного відновлення із поступовим переходом до низьковуглецевого розвитку, становленням національного зеленого курсу.
Література:
1. Паризька угода / Верховна Рада України. Відомості Верховної ради України. 2016 р. № 35. Ст. 595.
2. Communication from the Commission to the European Parliament, the European Council, the Council, the European Economic and Social Committee, and the Committee of the Regions: The European green deal. Brussels, 11.12.2019. Com/2019/640 final. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:52019DC0640 (дата звернення 11.09.2022).
3. Updated Nationally Determined Contribution of Ukraine to the Paris Agreement, submission date 31.07.2021.
URL:https://www4.unfccc.int/sites/ndcstaging/PublishedDocuments/Ukraine%20First/ Ukraine%20NDC_July%2031.pdf (дата звернення 23.05.2022).
4. Шовкун І.А. Неоіндустріалізація в Україні: чи є макроекономічні передумови та інвестиційний потенціал? Економіка і прогнозування. 2016. №4. С.48-69.
5. Про схвалення Стратегії енергетичної безпеки: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 4.09. 2021 р. № 907-р. Офіційний вісник України. 2021. №64. Ст.4071.
6. Зельдіна О. Поняття інвестиційно-інноваційної моделі в умовах сталого розвитку економіки України. Підприємництво, господарство і право. 2020. №7. С 83-87.
7. Трегуб О.А. Вектори трансформації правового регулювання у сфері енергетичного використання відходів. Економіка та право. 2021. № 2 (61). С. 83—89. https://doi.org/10.15407/econlaw.2021.02.083
8. Кірін Р. С. Європейсько-правовий досвід забезпечення життєдіяльності вугільних мономіст в умовах енергетичної трансформації. Економіка та право. 2021. № 2 (61). С. 66—82. https://doi.org/10.15407/econlaw.2021.02.06
9. Ілларіонов О.Ю. Розподіл зобов’язань між державою та недержавними суб’єктами господарювання при закритті вугільних шахт. Theoretical and empirical scientific research: concept and trends: Collection of scientific papers «ΛΌГOΣ» with Proceedings of the International Scientific and Practical Conference (July 24, 2020. Oxford, United Kingdom). 2020. Vol. 4. P. 66-71. https://doi.org/10.36074/24.07.2020.v4.21
|