Питання дитячої безпритульності та бездоглядності в Україні набуло гостроти після початку агресії Росії проти Україні у 2014 році, а після початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 р. ще більше поглибилося. Пояснюється сказане тим, що одним із наслідків воєнних дій є збільшення кількості дітей-сиріт, а також дітей, котрі через скрутне фінансове становище та/або психологічний стан батьків (одного з батьків, що залишився в живих)/опікунів стали бездоглядними чи безпритульними. Проте класичної безпритульності в Україні наразі нема. На сьогодні в Україні безпритульні та бездоглядні діти трохи змінили своє «обличчя», мається на увазі, що зараз це діти, що опинилися у складних життєвих обставинах, але внаслідок війни класична безпритульність може повернутися на територію України, адже відповідно до звіту Управління ООН з координації гуманітарних питань від 19 грудня 2022 року [3] та звіту ЮНІСЕФ (звітній період 24 лютого – 31 грудня 2022 р.) [4] близько 3.3 мільйонів дітей в Україні потребують заходів із захисту дітей. Однак окреслена проблема не нова для України, адже існувала також і у ХХ столітті, зокрема, після Першої світової війни. На нашу думку, дослідження й аналіз такого явища, як дитяча безпритульність і бездоглядність, а також засобів його подолання на території України в історичній ретроспективі стане тим необхідним науковим підґрунтям, що допоможе віднайти механізми подолання окресленої проблеми в нашій державі, яка до того ж усім цивілізованим світом визнається одним із жахливих наслідків війни Росії проти України.
Першим радянським органом в Україні, серед основних завдань якого було опікування харчуванням, санітарною охороною і громадянським вихованням дітей, стала Рада захисту дітей (далі – Рада) [16]. Крім цієї функції, Рада вирішувала питання забезпечення дітей одягом і взуттям, а також шукала приміщення для дитячих закладів. При цьому у своїй діяльності Рада часто використовувала методи адміністративного примусу (реквізиції, оподаткування, накладення стягнень). [10] На основі рішень органів виконавчої влади і за активної підтримки Ради на початку 1920-х років скрізь починають відкриватися дитячі садочки, клуби, комуни. Саме в цей період значно розширюється мережа закладів для бездомних, безпритульних, бездоглядних дітей і малолітніх правопорушників: утворювалися денні дитячі будинки [13], що взяли на себе виховання тих дітей, які вдень залишалися без догляду батьків через їх працю, відкрилися дитячі будинки [15], до яких приймали сиріт і дітей до 16 років, які залишилися без опіки батьків.
Проте цей орган провадив діяльність лише 2 роки, адже 6 грудня 1922 р. замість Ради захисту дітей було створено новий – Центральну комісію допомоги дітям (ЦКДД) [11], основним завданням якої була боротьба з дитячою безпритульністю, покращення побуту дитячих установ, громадського дитячого харчування і реевакуація на батьківщину дітей, які потребують цього. Відмітимо, що в цей час повноваження у сфері боротьби з безпритульністю значно було розширено: створювалися відділи соціально-правового захисту неповнолітніх, відкривалися денні дитячі будинки для дітей, батьки яких безробітні, дитячі майданчики, ясла тощо, вводилися інститути опіки й патронату в значно більшому масштабі, у тому числі й дитяча соціальна інспекція, проводилися заходи з оздоровлення тощо. Також не можна не згадати, що у 1920-х роках в Україні були створені спеціальні заклади для дітей з вадами зору та слуху, для розумово відсталих дітей та дітей-інвалідів (прим. автора – визначення взято із законодавства). [2, 184]
Що стосується реевакуації, то значну роботу в цьому напрямі проводили дитячі адресні столи Народного комісаріату освіти. Зокрема, у 1923 р. вони опрацювали понад 3 тисячі запитів батьків, які втратили зв’язок зі своїми дітьми під час евакуації. Згідно з даними, у 42% із них розшук дітей був успішним. [6] У цілому упродовж 1923 р. реевакуйовано близько 18 тис. неповнолітніх. [7] Повернення дітей батькам передбачалося як поза, так і в межах України. [12] Заслуговує на увагу той факт, що на місця реевакуйованих дітей прибували ті, котрі все ще залишалися на вулиці. Таким чином, завдяки реевакуації з’явилася можливість у дитячих притулках розмістити інших безпритульних дітей.
Ще одним заходом боротьби з дитячою бездоглядністю було влаштування дітей серед міського та сільського населення на основі добровільної угоди між органами опіки та громадянами, які дали на це згоду. Однак такий захід використовувався як тимчасовий і до покращення ситуації з продовольством та іншими товарами. [1, 256] Суттєвою проблемою профілактики бездоглядності слід визнати й відсутність правової бази застосування таких форм влаштування дітей, як усиновлення й опіка. Додамо, що через неможливість держави надати надійний захист безпритульним дітям запроваджено практику патронування [8] – передачі безпритульних і бездоглядних дітей на утримання. Примітно, що до надання матеріальної допомоги сім’ям, які брали дітей на патронування, залучалися громадські організації. Для влаштування на навчання колишніх безпритульних ЦКДД надавала стипендії. [5] Проте до дитячих закладів і на патронат влаштовували насамперед дітей молодшого віку. Вбачається, що при розгляді даного питання особливу увагу треба звернути на той факт, що Україна в першій половині 1920-х рр., крім іншого, переживала ще й глибоку економічну кризу, що позначилося на доходах населення (через бідність не всі сім’ї були спроможні брати участь у патронуванні безпритульних і бездоглядних дітей) і фінансуванні дитячих закладів, яке було недостатнім.
За радянською традицією одним із заходів боротьби з дитячою безпритульністю й бездоглядністю було залучення підлітків до праці. Так, запроваджено практику бронювання на підприємствах робочих місць для підлітків. Проте глобальне вирішення цієї проблеми потребувало вжиття заходів з виведення країни з економічної кризи. Саме задля цього й була розроблена нова економічна політика, що дозволило створити належну матеріальну базу для боротьби з дитячою безпритульністю й бездоглядністю. Звісно, було закладено й законодавче підґрунтя. Так, Кодексом законів про працю 1922 р. [9] передбачалося зниження віку прийняття на роботу при одночасному закріпленні ширших гарантій трудових прав неповнолітніх. Заборонялося приймати на роботу осіб молодше 16 років, проте у виняткових випадках на підставі спеціальної інструкції уповноваженого Народного комісаріату праці за угодою з Південним бюро Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок інспектору праці надавалося право надавати дозволи на вступ на роботу малолітніх не молодше 14 років. Не менш важливим заходом боротьби з дитячою безпритульністю й бездоглядністю слід визнати запровадження загальнообов’язкової початкової освіти, літніх кампаній, санаторіїв і шкільних таборів. [14] Зокрема, значно розширено мережу шкіл, що дозволило всім дітям отримувати освіту й перебувати під наглядом. Крім того, із метою попередження безпритульності, бездоглядності й вчинення правопорушень випускниками дитячих будинків у цих установах намагалися змінювати пріоритети виховання, зокрема, організовували роботу таким чином, щоб діти випускалися підготовленими до самостійного життя. Наприклад, в інтернатах продовжували розвивати виробниче навчання. Не менше значення в роботі дитячих будинків мала організація медичної допомоги безпритульним дітям.
Таким чином, нова економічна політика, закріплення загальнообов’язкової початкової освіти з одночасним збільшенням мережі дитячих закладів, виробниче навчання, діяльність органів й організацій, що займалися питанням ліквідації безпритульності й бездоглядності дітей, тощо – усе це дало змогу майже позбутися масової безпритульності дітей. Проте соціально-політичні процеси, що мали місце наприкінці 1920-х рр., а саме згортання НЕПу, проголошення курсу на індустріалізацію й колективізацію, формування командно-адміністративної системи управління, згортання роботи спеціальних органів, що опікувалися неповнолітніми, тощо, звели нанівець досягнуті успіхи, як наслідок, розпочалася нова хвиля безпритульних і бездоглядних дітей.
Література:
1. Omarova A. State and legal policy of combating juvenile delinquency in Ukraine in the 1920s. Juvenile policy as a component of supporting Ukraine’s national security and defense: monograph/ Riga, Latvia : Baltija Publishing, 2023. P 254-274.
2. Yermolaiev VM, Omarova AA, Ponomarova HP. The development of children's medical rights in Ukraine (1919 – beginning of the XXI century). Journal of the National Academy of Legal Sciences of Ukraine. 2021. № 28(4). С. 181-189.
3. Ukraine: Situation Report OCHC, 19 December 2022 https://reports.unocha.org/en/country/ukraine/ (дата звернення 5 березня 2023).
4.
UNICEF Ukraine Humanitarian Situation Report No. 24 https://www.unicef.org/ukraine/media/30046/file/UNICEF%20Ukraine%20Humanitarian%
20Situation%20Report%20No.%2024.pdf (дата звернення 5 березня 2023).
5. Анатольєва О.І. Правове регулювання боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх в УСРР У 20-х роках ХХ століття : дис. ... к.ю.н.: 12.00.01 / Нац. акад. внутр. справ України. К., 2003. 216 с.
6. Відомості про безпритульних дітей на Україні і про працю охорони дитинства по даним за 1923 рік. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 166. Оп. 2. Спр. 1623. Арк. 18.
7. Краткий отчет о деятельности Центральной комиссии помощи детям (ЦК Помдет) при ВУЦИКе за период: сентябрь 1923 года - июнь 1924 года. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1958. Арк. 1-14.
8. О беспризорных детях: Постановление СНК УССР от 14.10.1921 г./ Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. 1921 г. № 20. Ст.591.
9. О введении в действие Кодекса законов о труде: Постановление ВУЦИК УССР от 02.12.1922 г./ Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. 1922 г. № 52. Ст. 751.
10. Отчет о деятельности Ценсовзадета и губсовзадетов за 1920 год. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 166. Оп. 2. Спр. 578. Арк. 89-95.
11. Положение о Центральной комиссии помощи детям при ВУЦИК: Постановление ВУЦИК от 06.12.1922 г./ Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. 1922 г. №53. Ст. 773.
12. Про боротьбу з дитячою безпритульністю: Постанова ВУЦВК УСРР від 17.04.1924 р./ Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. 1924 р. № 21-22. Ст. 190.
13. Про денні дитячі будинки: Постанова РНК УСРР від 08.06.1920 р./ Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. 1920 р. № 17. Ст. 338.
14. Про надання чинності Кодексу законів про народну освіту: Постанова ВУЦВК УСРР від 22.11.1922 р./ Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. 1922 р. №49. Ст. 729.
15. Про організацію відкритих дитячих будинків: Постанова Народного Комісаріату Просвіти від 10.06.1921 р./ Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. 1921 р. № 11. Ст. 287.
16. Про створення «Ради захисту дітей: Постанова РНК УСРР від 29.06.1920 р./ Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. 1920. № 18. Ст. 341.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
