Для історика чи історика права жити історією та дивитися на світ саме в цій парадигмі є безумовно природнім. Але виявляється це притаманно не лише науковцям, за твердженням міністра оборони США, часів Б. Обами, Е. Картера, у владних коридорах спілкування відбувається не мовою економіки або політики, а власне мовою історії. Дійсно, світові лідери та політики завжди використовують історичні наративи і хоча вони не є фахівцями від історичної науки тим не менш, частіше за все саме вони виступають замовниками історичного продукту, тими хто формує «технічне завдання». Обопільні претензії між державами-націями відносно історичного надбання, міжнародних конфліктів та пошуку винних в них, територіальні вимоги та тому подібне, в сукупності, зробили історію впливовим фактором соціально-політичного життя та складовою політики. Американська дослідниця Ненсі Хеєр, розглядаючи історію як ідеологію, відзначала її орієнтованість на придання правомочності політичній системі та раціонального виправдання політиці [1].
На підтвердження цієї тези можна навести приклади з війни пам’яті, що ведеться між Росією та Україною. Нагадаємо про статтю Президента РФ В. В. Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» [2]. Швейцарський та австрійський історик Андреас Каппелер, один з провідних німецькомовних фахівців з історії України, аналізуючи цю статтю відзначав, що президент щоразу відверто, авторитетно та вагомо висловлюється з спірних питань історії Росії та Східної Європи, його висловлювання тиражуються та уважно вивчаються. Така ситуація нагадує авторові радянські часи й, зокрема, І. Сталіна з його «Коротким курсом історії ВКП(б)», який був обов’язковим дороговказом не лише в СРСР, а й в країнах Східної Європи. Для A. Каппелера, як для історика, нечувано, коли очільник держави нав’язує громадянам обов’язковий погляд на історію [3].
Утім така практика не є унікальною, не менш напруженими видаються стосунки і з іншим сусідом – дружньою Польщею, де мають місце складні взаємини стосовно спільного історичного минулого, яке по різному сприймають інститути національної пам’яті обох країн, на які держави поклали обов’язок реалізації державної політики в галузі відновлення та збереження національної пам’яті народу, формування у громадян патріотизму, національної свідомості й активної громадянської позиції.
Отже як влучно сформулював О. Паса – кожного разу, коли суспільство опиняється в кризі, воно інстинктивно обертає свій зір до витоків та шукає там знамення [4].
Утім, окрім необхідності обслуговування політичних потреб у істориків вистачає й професійних, суто наукових, методологічних проблем. Притаманні ХХ ст. досягнення в галузі квантової фізики, генетики, нейробіології, інших наук, сильно змінили наші уявлення щодо реальності. Видатний американський математик Дж. фон Нейман зауважував, що наука нездатна відшукати «єдину об’єктивну реальність», а квантовий світ не може бути задоволений формальною логікою: «або – або», додавши до двох виборів, запропонованих Аристотелем: «істинно» і «не істинно», ще й свій варіант – «може бути» [5, 6]. В галузі гуманітарних знань, як і в квантовій механікі, процес пізнання не є пасивним спостереженням об’єкту, що досліджується, він передбачає безпосередню участь в цьому процесі суб’єкта пізнання, а явища, що досліджуються невід’ємні від способу їх описання.
Суб’єктивізм філософії модерна, з його перевтіленням в ХХ ст. у семантичному ідеалізмі, продемонстрував сенс як автономну сутність. У свою чергу феноменологія абсолютизувала поняття явища, трансформував його у суб’єктивну даність, а репрезентаціоналізм став на шляху суб’єкта до реальності, утворивши між суб’єктом і об’єктом посередника уявлення (лінгвістичного, змістовного, ментального). І сьогодні вже відсутня можливість наполягати на достовірності наших знань щодо реального світу не враховуючи самих себе, власне тих хто і здійснює пізнання. Наше сприйняття та його наступна інтерпретація є частиною нас самих.
З приходом постмодерну, в галузі методології науки спостерігається відмова від парадигмального підходу з притаманним йому формуванням універсальної моделі наукових досліджень, який мав в своєму розпорядженні низку методів, процедур та правил (які на той час стають занадто заформалізованими та догматичними, і що саме головне, нездатними вирішувати значну кількість проблем, що накопичувались) із заміною його на постмодерністське бачення, в основу якого покладено синтагму, як сукупність плюралістичних підходів в дослідженні наукової проблематики, які безпосередньо визначаються конкретною проблемою або ситуацією та не залежать від ціннісних орієнтирів, бо є індиферентними до соціальних цінностей, поведінкових мотивів моделей індивідів або цілей розвитку соціальних інститутів. При цьому процедури наукових досліджень можуть супроводжуватись імітацією, оперуванням символами, алюзіями, підміною понять, оскільки первинно постмодерн виключає раціональність процедури пізнання.
Соціальний світ перетворився на інтерсуб’єктивний, ставши продуктом людської діяльності, ми створюємо власну фразеологію тих реальностей з якими стикаємося. Навздогін за П. Уорслі можна стверджувати, що минуле перестало бути абсолютною чи лише інтелектуальною категорією, його завдання в тому, щоб наділити людей такою ідентичністю, яка дозволить їм заявляти про свої права [7, p. 249]. Відтворюючи минуле ми безумовно виходимо з сучасних соціально-політичних умов та пов’язаних з ними інтересів та цінностей, а також намагаємося забезпечити своє майбутнє, що спирається на відповідним чином інтерпретоване минуле [8, p. 139].
Війна все змінює і нас, і навколо нас. Вона спрощує сприйняття, і теза Христа – той хто не зі Мною, той проти Мене, як ніколи набуває своєї актуальності. Навіть ті 20 %, які за твердженням когнитивістів, здатні до складного мислення, починають оперувати чорно-білими категоріями. Тваринні інстинкти беруть своє і «lex talionis» стає знову в нагоді. На цьому тлі пишним цвітом квітне історичний ресентимент – гримучий мікс з історичної міфотворчості, продукування зовнішніх загроз, національних образ щодо відторгнутих територій, створення гіпостазі ворога, тощо.
За цих умов, для українських науковців методологічна проблема «об’єктивної істини» в дослідженні стає майже нездоланною. Якщо доречна тут метафора, то – слідчий, який став свідком злочину, не може вести розслідування справи. Бо наші з вами емоції важко приборкати, про що яскраво свідчать соцмережі. То хотілося б всіх нас застерегти від суб’єктивно-емоційного підходу в своїх наукових студіях, бути завжди на боці світлої сторони та у протистоянні «темним силам» не сходити до їх рівня.
Література:
1. Nancy Heer, Politics and history in the Soviet Union. Cambridge 1971.
2. Putin V. On the Historical Unity of Russians and Ukrainians. (http://en.kremlin.ru/events/president/news/66181, доступ 27.03.2023 г.).
3. Putin formuliert Ukraine-Doktrin - und droht. Deutsche Welle (https://www.dw.com/de/putin-formuliert-ukraine-doktrin-und-droht/a-58280641, доступ 27.03.2023 г.).
4. Paz O. Reflections: Mexico and the United States. The New Yorker, 17.9.1979.
5. Birkhoff G, Neumann J. The Logic of Quantum Mechanics. Annals of Mathematics. 1936. Vol. 37. No. 4. P. 823–843.
6. Neumann J. Mathematical Foundations of Quantum Mechanics. Princeton University Press, 1955.
7. Worsley P. The Three Worlds: Culture and World Development. London: Weidenfeld and Nicolson, 1984.
8. Fogelson R. The Ethnohistory of Events and Nonevents. Ethnohistory. 1989. Vol. 36, No. 2. P. 133–147.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
