Сьогодні в системі права України, зокрема, в галузі цивільного права важливе значення має інститут права власності. Цей інститут був характерний і для Стародавнього Єгипту. Ще в давнину єгипетські закони, декрети, накази фараонів містили приписи про право власності, її форми, володіння та розпорядження нерухомістю [1, с. 51; 2, с. 33; 3, с. 64; 4, с. 26]. Зокрема, був особливий порядок передачі землі, який передбачав оплату, вступ у володіння, а також проведення сакрального обряду [5, c. 64]. Це був досить прогресивний інститут права Стародавнього Єгипту, який регулювався як нормативно-правовими актами, так і звичаями. Сама ж давньоєгипетська цивілізація існувала практично три тисячоліття, зберігаючи цілісність своєї держави, права та культури та мала вплив на інші держави. Тому дослідження питання правового регулювання відносин власності в Стародавньому Єгипті має є актуальним.
Дослідженням питання держави і права країн Стародавнього займалося чимало науковців: Бостан Л.М., Бостан М.К., Грубінко А.В., Дурнов Є.С., Кузьминець О.В., Мудрак І.Д., Орлова О.О., Сокур Ю.В., Сотниченко В.М., Талдикін О.В., Хома Н.М. та інші. Кількохтисячолітню Староєгипетську історію держави і права досліджували такі вчені, як: О.М. Бандурка, М.М. Бедрій,
В.Д. Гапотій, А.В. Грубінко, О.М. Джужа, Д.Г. Каюк, Є.О. Куйбіда, Г.В. Лаврик, Є.С. Логвиненко, І.А. Логвиненко, Л.М. Маймескулов, В.С. Макарчук,
О.О. Орлова, Я.В. Попенко, В.А. Сало, Ю.В. Сокур. Однак очевидно, що система права Стародавнього Єгипту була досить розвиненою, її запозичували інші держави Стародавнього світу. Власність в Стародавньому Єгипті існувала в певних формах, характеризувалася формалізмом та мала певні особливості. Отож, актуальним є дослідження питання здійснення права власності в Стародавньому Єгипті.
Основними об'єктами права власності в Стародавньому Єгипті були: земля, раби [6, с. 56], сільськогосподарські тварини та інвентар [7, с. 47]. Правовий статус земельних володінь був різним. В Єгипті існували: державні, храмові, приватні, общинні види земельних володінь [4, с. 26].
Отже, земельна власність (нерухоме майно) перебувала в руках:
– держави (верховне право розпорядження нею належало фараону);
– сільської общини (яка володіла нею на природному праві);
– храмів (вони мали необмежене право власності на земельні володіння);
– приватних осіб (насамперед, жерців та царських чиновників, вони могли здійснювати будь-які операції із землею) [8, с. 29; 9, с.71].
Формально вся земля в ньому належала фараонові. Але він передавав землі у безстрокове користування храмам, знаті, сільським громадам. За вірну службу земельні наділи надавалися урядовцям, воїнам, окремим жерцям. Земля, зазвичай, передавалася, разом з рабами, залежними селянами [6, c. 56; 9, с. 71; 4, с. 26]. Земля надавалася на умовах виконання певних обов'язків (будівництво храмів, пірамід, палаців, каналів, сплати ренти тощо). Царські і храмові господарства були найбільшими. Земля храмів і царських вельмож могла продаватися, даруватися, переходити у спадок. Общинні землі такого статусу не мали [2, с. 33; 7, с. 47]. У селі розвиток приватної власності відбувався повільно, оскільки община виступала стримуючим фактором. Але є дані про те, що вже в період Стародавнього царства общинні землі переходять з рук у руки. Общинна власність поступово із суто колективної набула ознак приватної (сімейної та індивідуальної) власності [2, с. 33]. Через особливу цінність землі в Єгипті був створений особливий порядок переходу її з рук у руки, що передбачав здійснення трьох дій: перше – досягнення угоди між продавцем і покупцем про предмет договору і проведення платежу; друге – принесення клятви продавцем перед богами, що також підтверджувало умови договору; третє – вступ покупця у володіння [2, с. 33; 5, с. 64; 4, с. 26].
Управління храмовими землями здійснювали жерці разом із царськими чиновниками. З селян, які працювали на цих землях, стягували ренту – податок на користь храму та фараона. Селян, які були не спроможні сплатити натуральні та грошові податки, виганяли з землі, і тільки з XIV ст. до н.е. їх уже не виганяли, а били палицями [6, c. 56; 9, 71].
Землею, закріпленою за царськими общинами, управляли староста общини та царський урядовець. Тут також було поле для діяльності для царських збирачів податків. Нічим не відрізнялася ситуація на землях, виділених знаті, урядовцям, воїнам [6, c. 56; с. 71].
У будь-який час фараон міг позбавити особу чи громаду права володіння землею, якщо вони не виконували визначених державою обов’язків, пов'язаних із будівництвом пірамід, храмів, іригаційних каналів. Сади, будинки фараон міг подарувати будь-кому, і вони переходили у повну приватну власність без будь-яких зобов'язань з боку обдарованих. Рухомі речі (раби, худоба, інвентар тощо) ставали повною власністю особи, храму, громади [6, c. 56; 9, с. 71].
У сільських громадах у заможних людей існувало ще недоторкане культове майно, яке передавалося із покоління в покоління і не могло бути продане, віддане комусь, подароване, бо прибутки з нього йшли на муміфікацію покійників, будівництво гробниць тощо, що потребувало величезних витрат
[6, c. 56; 9, с. 71].
Рухоме майно (раби, робоча худоба, знаряддя праці) було предметом приватної власності з епохи Давнього царства, його могли вільно відчужувати та воно було предметом різних угод [8, с. 29; 9, с.71; 10, с. 6; 4, с. 26].
Отож, у Стародавньому Римі існувала державна, храмова, сільська та приватна власність. Об'єктом права власності могло бути рухоме та нерухоме майно. Суб'єктами права власності були: фараон, жерці, царські чиновники, старости общин, воїни тощо.
Література:
1. С.І. Власенко, Л.М. Маймескулов, В.В. Россіхін, Д.А. Тихоненков. Історія держави і права зарубіжних країн : підручник для студентів вищих навчальних закладів; за ред. Л. М. Маймескулова. Харків : Право, 2011. 520 с.
2. Грубінко А.В. Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. Тернопіль. ТНЕУ, 2010. 392 с.
3. Бандурка О.М. Історія держави і права зарубіжних країн: підручник; під ред. О.М. Бандурки, Д.В. Швець, М.Ю. Бурдін, О.М. Головко. Харків: Майдан, 2020. 618 с.
4. Держава і право Давнього Сходу: структурно-логічні схеми і таблиці: навчальний посібник. Дніпро: Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, 2016. 136 с.
5. Бандурка О. М., Швець Д. В., Бурдін М. Ю., Головко О. М. та ін. Історія держави і права зарубіжних країн: підручник; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. О. М. Бандурки. Харків: Майдан, 2020. 618 с.
6. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2010. 392 с.
7. Лаврик Г.В., Сало В.А. Історія держави і права зарубіжних країн: навчально-методичний посібник для самостійного вивчення для студентів спеціальності 086б1 «Право», 081б1інт «Право». Полтава: ПУЕТ, 2017. 329 с.
8. Кузьминець О.В., Дурнов Є.Є., Сокур Ю.В. Історія держави та права зарубіжних країн (схеми, коментарі, термінологічний словник): навчальний посібник. К.: Національна академія внутрішніх справ, 2012. 242 с.
9. Гапотій В.Д., Куйбіда Є.О., Попенко Я.В. Історія держави і права зарубіжних країн (стародавній світ та доба середньовіччя): підручник. Мелітополь: Видавництво МДПУ ім. Б. Хмельницького, 2015. 603с.
10. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник. Вид. 4-те, доп. К.: Атіка, 2004. 616 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
