На сьогодні в Україні організована злочинність, корупція та збройна агресія з боку Російської Федерації є загрозою національній безпеці. Саме тому питання захисту учасників кримінального судочинства від злочинних посягань набувають особливої ваги. Ефективність проведення розслідувань у резонансних кримінальних провадженнях, в тому числі під юрисдикцією міжнародних судових інституцій, значно залежить від створення національної системи гарантій забезпечення безпеки осіб, які сприяють правосуддю, від будь-якого протиправного впливу.
Першу редакцію Закону України «Про забезпечення захисту осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» (далі – Закон) було прийнято 29 років тому [1]. Водночас у країні відбулися істотні зміни в системі суспільних відносин, виникли нові реалії посткримінального впливу. Україна піддалася збройній агресії з боку РФ, у зв’язку з чим нашою державою підготовлено та подано позов до країни-агресора у Міжнародний кримінальний суд у Гаазі (надалі - МКС). Очевидно, що кримінальні розслідування, зокрема й військових злочинів, після звільнення ґрунтуватимуться переважно на свідченнях місцевого населення окупованих територій. Тому, на законодавчому рівні необхідно вжити невідкладних заходів щодо гарантованого та ефективного захисту осіб, які сприятимуть в розслідуванні тяжких та особливо тяжких злочинів.
В Україні наразі активно проводиться збір доказів за більш ніж 70 тисячами кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів, які є серйозним викликом для усієї правоохоронної системи країни. На теперішній час триває збір доказів такими правоохоронними органами як НПУ, СБУ, ДБР та прокуратура відповідно до компетенції. Національні суди готуються до розгляду цих справ, а окремі докази формуються для передачі до МКС та майбутнього спеціального трибуналу з питань збройної агресії РФ. Проте на сьогодні національні ресурси є ще недостатніми для ефективної роботи з таким обсягом проваджень [4, 3].
Для організації досудового розслідування кримінальних проваджень про злочини цієї категорії МКС відряджено до нашої країни понад 40 слідчих. З метою створення матеріальної бази та забезпечення належної координації роботи, найближчим часом очікується створення офісу МКС в Україні. МКС докладає чимало зусиль для залучення фахівців з інших юрисдикцій на довготривалий період з метою збору доказової бази в Україні, і створення офісу буде наступним кроком для скоординованої та ефективної роботи над українським кейсом [2, с.15].
Ефективність роботи офісу МКС в Україні має забезпечуватися не лише зазначеними факторами, але й підвищенням кваліфікаційних вимог до суб’єктів системи захисту учасників кримінального судочинства. На сьогодні в Україні відсутня чітка програма підготовки фахівців для всіх рівнів системи захисту, що ускладнює роботу і підвищує ризик помилок, відсутність належного фінансування та недостатня міжвідомча координація призводять до неефективного застосування існуючих заходів забезпечення безпеки.
Чинний Закон не відповідає Рамковій Конвенції ООН проти організованої злочинності, Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності та іншим міжнародним стандартам та рекомендаціям. Крім того, українська система захисту учасників кримінального судочинства не відповідає Рекомендації Rec(2005) 9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо захисту свідків та осіб, які співпрацюють з правосуддям та Рекомендації Rec(2006)8 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо допомоги потерпілим від злочинів [4, с. 2-7].
Законодавство країн Європейського Союзу щодо захисту свідків постійно оновлюється. Кожні 15-20 років приймаються нові редакції законів. Такий підхід дає змогу законодавцям та правоохоронцям оперативно реагувати на динамічні процеси у сфері захисту свідків та потерпілих. Сучасні зміни в чинному законодавстві України про захист учасників кримінального судочинства, на жаль є поверхневими та такими, що не ґрунтуються на глибокому аналізі ефективності наявних кримінально-правових інструментів та організаційних прийомів. Вони зумовлені, як правило, необхідністю коригування Закону відповідно до певних змін у національному законодавстві. Таким чином, заходи безпеки здійснюються на примітивному рівні – охорона житла чи безпосередньо учасника кримінального судочинства під час досудового слідства та судового розгляду, у найкращому разі - переселення його до родичів або знайомих. Ці заходи, зазвичай, нетривалі і не можуть повною мірою гарантувати безпеку свідку або потерпілому.
Водночас представниками КМЄС та правоохоронних органів України у 2020-2021 роках було розроблено та запропоновано проєкт закону, який запроваджує нову національну концепцію захисту учасників кримінального судочинства з урахуванням сучасних світових тенденцій в цій галузі та створити центральний орган виконавчої влади з питань захисту учасників кримінального судочинства – Національне агентство з питань забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства.
У липні 2021 року народними депутатами на чолі з головою комітету ВРУ з правоохоронної діяльності Д. Монастирським було зареєстровано законопроєкт (рег. №5751 від 12.07.21), який активно обговорювався до початку військової агресії рф в Україні у професійному середовищі відповідних правоохоронних органів та профільних комітетах ВР України. В проєкті нового закону автори намагалися врахувати найсучасніші світові тенденції у сфері захисту свідків та скоригувати недоліки чинного законодавства з метою створення дієвих механізмів для убезпечення від кримінального впливу осіб, що сприяють правосуддю.
Вважаємо, що чинний національний закон, який регулює захист учасників кримінального судочинства, не має чіткого визначення певних термінів і понять, як це реалізовано в європейських законах. На відміну від багатьох із них, в українському законодавстві не визначено часові терміни, коли має здійснюватися програма захисту, незрозумілим залишається, що взагалі є програмою захисту учасників кримінального судочинства в Україні.
За результатами вивчення міжнародного досвіду необхідно зробити висновок, що вид, обсяг та інтенсивність заходів забезпечення безпеки мають обов’язково відповідати природі та ступеню загрози свідкові - визначення вичерпного переліку заходів захисту має ґрунтуватися винятково на результатах комплексної оцінки загроз та ризиків щодо учасника кримінального судочинства. Проведення такої оцінки відповідно до 2 ст. 22 чинного Закону є вкрай проблемним. Для цього суб'єктам, які приймають рішення про надання захисту, надається занадто короткий термін - 3 доби.
Брак часу для організації процесу якісної перевірки інформації про загрози, а також відсутність відомчих та міжвідомчих регламентуючих документів, які б визначали процедуру такої перевірки, призводить до того, що слідчі та прокурори обирають вид захисту, який серйозно виснажує ресурси підрозділу захисту та є, як правило, найменш ефективним з точки зору безпеки «особиста охорона, захист житла і майна» (ст. 8 Закону).
Забезпечення безпеки осіб, які є суб’єктами захисту в Україні, здійснюється в межах кримінального судочинства (досудового розслідування та судового розгляду) і є практично неможливим після його закінчення. Це призводить до відмови свідка надати основні для кримінального провадження свідчення, а в загальному розумінні – до зневіри реальних або потенційних свідків тяжких та особливо тяжких злочинів до системи правосуддя загалом.
Водночас необхідність захисту осіб, які сприяють правосуддю, після судового розгляду суду першої інстанції зумовлена й можливістю їх участі у стадії апеляційного або касаційного провадження. Слід враховувати, що у момент виконання вироку можуть прийматися рішення про умовно-дострокове звільнення від покарання та інші рішення, що можуть безпосередньо стосуватися безпеки таких осіб [2, 12].
Відповідно до законодавства країн ЕС терміни дії програм захисту чітко визначені: під час досудового слідства, судового розгляду та після винесення вироку суду. Щодо такої характеристики посткримінального впливу, як здійснення його в часі, 44% опитаних слідчих і суддів вказали на спроби впливу на осіб, які сприяють правосуддю, на стадії внесення даних про злочин до ЄРДР, 69% - під час досудового розслідування, 28% - в стадії судового розгляду, 6% - після його закінчення [5].
В таких, або близьких до цього пропорціях, на нашу думку, і мають бути розподілені ресурси системи правосуддя під час здійснення такого захисту. Активне використання процесуальних заходів захисту на етапі досудового розслідування, зокрема із активним застосуванням інституту анонімності (повної або часткової), може істотно підвищити якість такого захисту і серйозно понизити навантаження на підрозділи, які реалізують спеціальні заходи забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, пов’язані з забезпеченням фізичної безпеки свідка або потерпілого.
Теоретики і практики в Україні мають усвідомити, що посткримінальний вплив може відбуватися не тільки під час здійснення кримінального провадження, але й усього життя свідка або потерпілого. Це викликано тим, що часові рамки посткримінального впливу ширші за межі кримінального провадження. Це підтверджує необхідність забезпечення безпеки громадян, що зазнають такого впливу, не тільки у всіх, без винятку, стадіях кримінального процесу, але й після його закінчення [6, с.87].
Будь-який захист має здійснюватися винятково на підставі згоди учасника кримінального судочинства або його представника, а особа, яка вже знаходиться під захистом, повинна мати можливість у будь-який час відмовитися від нього. Водночас ст. 17 чинного Закону містить достатньо суб’єктивну оцінку ризику - «за наявності загрози настання тяжких наслідків», яка по суті дозволяє суб’єкту, що приймає рішення про забезпечення безпеки, майже у примусовій формі застосовувати стосовно особи «фізичну охорону», «охорону житла та майна» або використовувати «технічні засоби контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів», що є порушенням конституційних прав громадян.
В українському законодавстві про захист осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, відсутня градація такої категорії, як «свідок». У західних концепціях науковці чітко поділяють їх на звичайних (випадкових) свідків, та осіб, які сприяють правосуддю (злочинці, які надають свідчення проти інших членів злочинного угруповання, як правило для отримання більш м’якого покарання). Додатково свідки також можуть поділятися, на «уразливих свідків» та «свідків, яким загрожує небезпека», відповідно до кожної з цих категорій мають застосовуватись різні підходи та обиратися відповідні заходи забезпечення безпеки. Цей розподіл є вкрай важливим, на думку Джеральда Шура, засновника американської програми захисту свідків. Він стверджує, що представники кожної категорії свідків мають зовсім різну мотивацію щодо участі у кримінальному провадженні та, відповідно, щодо них має застосовуватися різний концептуальний підхід під час планування та організації заходів захисту [8, 128].
Під час оцінки необхідності та доцільності застосування тих чи інших заходів безпеки стосовно свідка або потерпілого, було б бажано, щоб суб’єкти, які приймають рішення про забезпечення захисту, мали відповідну підготовку для ефективного визначення ступеня уразливості особи, або з’ясування факту, що свідок або потерпілий дійсно перебуває або може перебувати у небезпеці. Для цього було б доречно запровадити національну систему тренінгів для підвищення кваліфікації всіх суб’єктів, що беруть участь у забезпеченні захисту учасників кримінального судочинства за кураторством єдиного національного органу, який має стати відповідальним за розробку та реалізацію національної стратегії захисту учасників кримінального судочинства.
В багатьох країнах світу існує перелік злочинів, під час розслідування яких можуть бути реалізовані програми захисту свідків. Це злочини проти національної безпеки, злочини пов’язані з організованою злочинністю та тероризмом, злочини проти людяності, а також злочини, які знаходяться у компетенції МКС [3, с.66]. Такий підхід викликаний тим, що ресурси підрозділів захисту, як правило, обмежені, а забезпечення безпеки в межах реалізації спеціальних заходів захисту здійснюється виключно у разі існування критичного ступеню ризику для свідка та у зв’язку з тим, що такий захист є дуже складним процесом як в правовому, так і в організаційному плані.
В Україні формально захист учасника кримінального судочинства може здійснюватися в межах будь-якого кримінального провадження, а шаблонний підхід під час обирання виду захисту та невизначеність у тлумаченні підстав для застосування заходів захисту, як «дані, що свідчать про наявність реальної загрози життю, здоров’ю, житлу і майну» учасника кримінального судочинства (ч.1 ст. 20 Закону) призводить до того, що суб’єкт, який приймає рішення, надає перевагу у забезпеченні такого захисту, ніж навпаки, зважаючи винятково на вибіркову диспозицію ст. 380 ККУ щодо кримінальної відповідальності через невжиття заходів безпеки осіб, взятих під захист.
Відповідальність за «прийняття недостатньо обґрунтованих рішень», що визначена цією ж статтею КК України, суб’єктами, які приймають рішення про надання захисту, сприймається суб’єктами захисту досить абстрактно через невизначеність, які рішення мають вважатися такими, що містять підстави (наявність «реальної загрози») для застосування заходів забезпечення безпеки та які мають бути критерії обґрунтованості таких рішень.
Суб’єкт, що приймає рішення про надання захисту, навіть не маючи об’єктивної інформації про загрози застосовує такий захід забезпечення безпеки як «особиста охорона, охорона житла і майна» (ст. 8 Закону). Навіть враховуючи, що визначення виду заходу за Законом належить до компетенції органу, який здійснює заходи захисту, невизначеність чіткого порядку застосування таких складних видів захисту як тимчасове або постійне переселення в усіх без винятку правоохоронних органах України призводить до того, що керівники таких органів покладають захист на спеціальні підрозділи, основною функцією яких є забезпечення виключно фізичної безпеки особи, яка перебуває під захистом.
Відповідно до світової практики, застосування такого заходу забезпечення безпеки як тимчасове переселення є найбільш ефективним на всіх стадіях кримінального провадження. Водночас, враховуючи, як впливає на учасників кримінального судочинства відрив від звичного соціуму та переселення в інше місце, слід також дуже ретельно прораховувати можливі негативні наслідки, що можуть виникати під час такого переселення та розглядати можливість застосування альтернативних заходів безпеки [4, с.45].
Відповідно до ст. 14 Закону, переселення до іншого місця проживання здійснюється винятково «за наявності обставин, коли загроза життю та безпеці особи, взятої під захист, не може бути усунута іншими заходами». В Законі містяться певні неоднозначні юридичні дефініції, що часто стають на заваді прийняття ефективних управлінських рішень суб’єктами, які забезпечують безпеку.
Український законодавець інтуїтивно ставить поруч такі заходи забезпечення безпеки, як «заміна документів» (ст. 10 Закону), «зміна зовнішності» (ст. 11 Закону) та «переселення в інше місце проживання» (ст. 12 Закону) усвідомлюючи, що всі вони становлять єдину комплексну систему заходів, пов’язаних з переселенням особи в інше місце проживання. Саме суб’єктивність критеріїв обрання певних видів забезпечення безпеки призводить до того, що переселення та інші найбільш дієві заходи забезпечення безпеки підрозділами захисту учасників кримінального судочинства в Україні майже не застосовуються.
Натомість у США програма захисту WITSEC передбачає «тимчасове переселення до «безпечного дому» (safehouse); аналіз показань свідка та перспектив кримінального провадження в цілому; аналіз поточного психологічного стану свідка та членів його сім’ї та оцінка їх готовності до можливого переселення; оцінка фізичних, юридичних, економічних та інших ризиків у разі прийняття свідка до програми WITSEC (в тому числі і ризики для громади, до якої має бути здійснено переселення сім’ї свідка) – пошук альтернативних заходів забезпечення безпеки (поліцейський нагляд; патрулювання району проживання свідка; обмежувальні заходи щодо осіб, які можуть становити загрозу для нього тощо); вибір та узгодження з кандидатом на вступ до програми місця потенційного переселення (виключається вірогідність випадкового контакту з фігурантами справи або їхніми спільниками, які можуть становити загрозу для свідка); узгодження та підписання меморандуму про взаємодію (MOU), в якому містяться права та обов’язки сторін між представниками Служби маршалів США та потенційним свідком; виготовлення нових ідентифікаційних документів для всіх членів сім’ї, яких включено до програми захисту; перевезення майна свідка на нове місце проживання; налагодження контактів та взаємодії учасника програми захисту з місцевими представниками Служби маршалів США з обов’язковим інструктажем на випадок виникнення кризових ситуацій; сприяння у працевлаштуванні на новому місці; організація, у разі потреби, фізичної участі свідка у судових засіданнях; постійний моніторинг загроз тощо» [2, c. 37].
Програма захисту учасників кримінального судочинства це складний комплекс заходів адміністративного та технічного характеру, що ґрунтується як на чітких інструктивних положеннях, так і на застосуванні ситуативних підходів до вирішення поточних питань захисту високопрофесійними профільними спеціалістами.
Національна система захисту учасників кримінального судочинства вже давно постала перед нагальною необхідністю створення сучасної системи оцінки загроз та ризиків особі, що потребує захисту. Природно, таку оцінку має робити оперативний підрозділ органу, який здійснює оперативний супровід заходів безпеки відповідно до своєї спеціалізації. В ідеальному варіанті такий підрозділ має володіти максимальним об’ємом поточної оперативної та іншої інформації щодо загроз учаснику кримінального судочинства. «У більшості програм захисту свідків в Європі та США, висококваліфіковані спеціалісти, які здійснюють оцінку фізичних, психологічних, фінансових та інших ризиків щодо свідка та його оточення, обов’язково проводять аналіз «ваги» показань такого свідка у конкретному кримінальному процесі, оцінюють перспективу кримінального провадження в цілому, постійно знаходяться в одній системі координат з підрозділами, які безпосередньо реалізують заходи забезпечення безпеки, та діють в спільних інтересах» [4, с.72].
Водночас в Україні відсутні будь-які відомчі та міжвідомчі документи щодо оцінки таких загроз та ризиків їх настання. Саме тому суб’єкти, які приймають рішення щодо забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, роблять це на власний розсуд, керуючись життєвим досвідом та інтуїцією. Враховуючи сучасний світовий досвід з цих питань, оптимальним рішенням було б запровадження в цій сфері діяльності теорії керування ризиками, яка б могла допомогти приймати оптимальні рішення під час застосування або скасування заходів безпеки та обрати найкращі сценарії забезпечення такого захисту.
Концепція системного ризик-менеджменту має бути заснована на ідеології спільної зацікавленості всіх структурних підрозділів системи захисту учасників кримінального судочинства в доцільному об'єднанні організаційних, матеріальних, інтелектуальних та інших ресурсів. Потреба в такому об'єднанні визначається цілями виявлення, передбачення та оцінки всієї динамічної сукупності ризиків, які стосуються свідка або потерпілого, а також оптимальним та своєчасним реагуванням на нові загрози.
Основна ідея ризик-менеджменту полягає в тому, що будь-який ризик може бути певним чином обрахований, а тому керований. Якісний системний аналіз інформації щодо загроз міг би дозволити суб’єктам, які приймають рішення щодо забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства (слідчий, слідчий суддя, прокурор, суддя), зважено та пропорційно до загрози залучити необхідні сили та засоби відповідних спеціальних підрозділів, що дозволило б більш якісно використовувати державні ресурси.
Суб’єктивність інформації про загрозу свідку та відсутність чіткого диференціювання відповідно до рівня загрози, психологічний стан свідка, або навіть потенційна загроза, яку він може становити для оточення, створює неабиякі труднощі для підрозділу захисту під час вибору конкретного заходу забезпечення безпеки. Дуже часто помилки в оцінці потенційних або реальних загроз, призводять до того, що обмежені ресурси спеціальних підрозділів забезпечення захисту свідків того чи іншого органу (НПУ, СБУ, НАБУ або ДБР) залучаються для забезпечення безпеки свідка, щодо якого загрози мінімальні, або навіть відсутні і навпаки – той, хто потребує захисту негайно, його не отримує.
Суб’єкти системи захисту змушені робити таку «оцінку» на основі винятково власного досвіду, не маючи достатньо часу для встановлення фактичних загроз та вірогідності їх настання через можливості оперативних підрозділів. Треба також визнати, що навіть за наявності реальних термінів для здійснення такої перевірки (пропозиція в новій редакції Закону – 14 діб) оперативні підрозділи та підрозділи захисту не мають науково обґрунтованих сучасних методик та кваліфікованих фахівців для оцінки імовірних ризиків (фізичних, психологічних, юридичних, фінансових, IT-ризиків тощо) стосовно свідків та потерпілих.
В Україні керування ризиками в цій сфері правоохоронної діяльності наразі застосовується занадто повільно, захист таких осіб здійснюється, як правило, в «пожежному» режимі. Певна складність таких процесів, відсутність кваліфікованого персоналу аналітиків, консервативність правоохоронної системи поки що не дозволяє в необхідному обсязі залучати такі методики в Україні.
Підняття професійного рівня співробітників підрозділу захисту, покращення їх взаємодії з оперативними, слідчими підрозділами та органами прокуратури дасть можливість суттєво вдосконалити систему захисту свідків в Україні. Керування ризиками має вивести на принципово новий рівень планування заходів безпеки свідків та потерпілих і стати могутнім інструментом для ефективного розподілу критично важливих ресурсів системи правосуддя під час реалізації програм захисту учасників кримінального судочинства в Україні.
Література:
1. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 4 квітня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. 1994. № 11. Ст. 51-56.
2. Забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства: порівняльно-пра-вовий аналіз. URL : http://dspace.onua.edu. ua/bitstream/handle/11300/9754/98473. pdf?sequence=1&isAllowed=y (дата звернення: 22.03.2020).
3. Скриба Н.Н., Концепция управления риском как междисциплинарное учение. URL: http://www.m-economy.ru/art.php?nArtId=1652 (дата звернення: 14.05.2022).
4. UNODC. Good practices for the protection of witnesses in criminal proceedings involving organized crime. New York: United Nations, 2008.
5. Combating Organised Crime: Best Practices Survey of the Council of Europe. Octopus Programme. Strasbourg: Council of Europe Publishing, 2004.
6. Recommendation Rec (2005)9 of the Committee of Ministers to member states on the protection of witnesses and collaborators of justice. Strasbourg: Council of Europe, 2005.
7. International trends in the facilitation of witness co-operation in organized crime cases. European Journal of Criminology (2006), p. 319-355.
8. Earley, P.& Shur, G. WITSEC: Inside the Federal Witness Protection Program. Bantam Book, February 2002, 485p.
________________________
Науковий керівник: Цюприк Ігор Володимирович, доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального процесу та криміналістики ННГІ НА СБ України
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
