Побудова правової держави, розвиток її демократичних засад мають супроводжуватися системним переглядом існуючих і введенням нових правових норм. Перш за все це стосується такої галузі вітчизняного законодавства, як кримінальний процес. Більшість же норм чинного Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України не врегульовує питання, що виникають під час досудового слідства та розгляду справи в суді.
Останні зміни, внесені до КПК, лише частково розв’язали ці проблеми, відклавши їх остаточне вирішення. Врешті це негативно позначається в першу чергу на дотриманні прав, свобод та законних інтересів громадян — суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Так, зокрема це стосується підозрюваного, обвинуваченого та підсудного [1].
На мою думку, виняткової уваги та докорінного реформування потребують норми КПК, що визначають підстави й порядок застосування заходів процесуального примусу, особливо запобіжних заходів. Оскільки саме ці норми встановлюють певні обмеження прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого або підсудного під час досудового слідства й розгляду справи в суді. Крім того, саме з цими нормами пов’язана найбільша кількість порушень кримінально-процесуального законодавства.
З досить значної кількості запобіжних заходів, як на мене, особливий науковий і практичний інтерес становить взяття під варту – найбільш суворий захід процесуального примусу. З 2001 р., згідно з КПК України, взяття під варту як запобіжний захід застосовується, як правило, в справах про злочини, за які закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі й на строк не більше трьох років. При цьому остаточне рішення як про взяття особи під варту, так і про утримання її під вартою протягом півтора року приймає суд. Безперечно, це крок уперед, крок до гуманізації кримінально—процесуального законодавства. Проте на практиці, на жаль, виняток превалює над загальним правилом [3].
Вивчення практики застосування цього запобіжного заходу працівниками правоохоронних органів дозволяє стверджувати, що сьогодні склалася негативна тенденція його безпідставного застосування до осіб, підозрюваних чи обвинувачених у вчиненні злочину. Крім того, при взятті під варту практично не враховуються вік особи, стан її здоров’я, сімейний стан, наявність роботи й постійного місця проживання та інші обставини, передбачені КПК України. Насправді беруться до уваги визнання або невизнання підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним своєї вини у вчиненні злочину, наявність у минулому судимостей або проживання не за місцем провадження досудового слідства. І це відбувається незважаючи на те, що в прийнятті рішення про застосування запобіжного заходу беруть участь водночас три правоохоронних органа України — орган дізнання (або досудового слідства), прокуратура та суд.
Взяття під варту як захід процесуального примусу, що має превентивний характер, по суті став досить ефективним механізмом впливу на підозрюваного, обвинуваченого або підсудного. Адже обрання саме такого заходу ставить підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного в скрутне становище й, між іншим, суттєво впливає на психічний стан особи.
Як результат, в останні роки в Україні, за офіційними даними, утримування під вартою як запобіжний захід застосовується до 45 % осіб, які підозрюються чи звинувачуються у вчиненні злочинів, у тому числі злочинів, які не є тяжкими й особливо тяжкими.
Оскільки під час провадження досудового слідства може виникнути необхідність взяття під варту особи, незважаючи на її надзвичайно похилий вік та поганий стан здоров’я, в законі слід передбачити й таку ситуацію. На мою думку, потрібно ввести норму, яка передбачала б, що до осіб, які досягли вісімдесятирічного віку, інвалідів першої групи або осіб, які мають особливо тяжкі хвороби, взяття під варту може застосовуватися лише у випадку обвинувачення у вчиненні особливо тяжкого злочину [4].
Потрібно також чітко визначити випадки застосування такого запобіжного заходу в якості винятку до підозрюваних або обвинувачених у справах про злочини середньої тяжкості. На мою думку, це може бути кілька випадків — коли особа не має постійного місця проживання або якщо до особи попередньо був застосований запобіжний захід у вигляді застави, проте заставодавець відмовився від взятих на себе зобов’язань або підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушив взяті на себе відповідні зобов’язання. Те саме стосується випадків, коли до особи попередньо був застосований запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, особистої поруки, поруки громадської організації або трудового колективу, нагляду командування військової частини, але підозрюваний, обвинувачений чи підсудний порушив своє зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого, або поручителі (командування військової частини) не змогли забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного за викликом до органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду [2].
Слід зазначити, що чинний КПК України не враховує відмінностей між різними категоріями злочинів у питанні про можливість утримання особи під вартою протягом багатьох місяців. Переконаний, що максимальний термін утримування особи під вартою (чотири, дев’ять або вісімнадцять місяців) має перебувати в прямій залежності від вчиненого злочину — середньої тяжкості, тяжкий чи особливо тяжкий, – і від того, чи є цей злочин навмисним або необережним. Адже не можна допускати, щоб особу, яка вчинила через необережність злочин середньої тяжкості, могли утримувати під вартою півтора роки.
Варто зазначити, що чітке визначення підстав обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не вплине негативно на повноту, всебічність та об’єктивність досудового слідства. Навпаки, це дисциплінує працівників органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду, змусить їх більш відповідально ставитися як до збирання доказів у кримінальних справах, так і до прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального судочинства. Як кажуть, Закон державу держить.
Література
1. Кримінально – процесуальний кодекс України. Науково – практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка – вид. п’яте, перероблене та доповнене – К.:”Юрисконсульт”, КНТ. – 2008. – 896 с.
2. Клочков В.Г. Судовий контроль законності та обґрунтованості застосування запобіжного заходу - взяття під варту: Автореф. - К., 1998.- с. 3,6.
3. Кітура А. Взяття під варту та продовження строків тримання під вартою //Вісник прокуратури. - 2002. - №5. - с. 60.
4. Черечукіна Л. Заарештовувати чи помилувати: кому вирішувати? //Дзеркало тижня, №42(517) від 16 жовтня 2004 року. - с.6.
5. С.М. Міщенко, С.А.Солоткий. Взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства. Вісник Верховного Суду України - 2003 - №5(39), с.44.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
