Загальноприйняті демократичні принципи проголошують, що кожен громадянин повинен мати правову можливість захищати свої конституційні права і свободи. Одним з ключових способів здійснення цього права у демократичних державах визнається конституційна скарга – правовий засіб, що дозволяє громадянам заявити про порушення їхніх прав та отримати належний захист у суді.
Інститут конституційної скарги широко застосовується в багатьох сучасних демократіях як один з найефективніших варіантів захисту прав і свобод, однак питання щодо функціонального призначення конституційної скарги, а також її місця у механізмі захисту прав та свобод особи досі залишаються не повністю розкритими. Це, а також висока практична значущість зазначеної проблематики, зумовлюють актуальність детального дослідження інституту конституційної скарги.
Як відомо, запровадження інституту конституційної скарги в національну правову систему відбулося в межах проведеної у 2016 році конституційної реформи правосуддя, що, безумовно, стало позитивним результатом сприйняття вітчизняною правовою системою стандартів європейського конституціоналізму. Відповідно до ст. 55 Закону України «Про Конституційний Суд України» конституційна скарга – це подане до Суду письмове клопотання щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих положень), що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб’єкта права на конституційну скаргу [2]. В свою чергу, це може істотно стимулювати утвердження у нашій державі значимості конституційних прав і свобод людини і громадянина та принципу верховенства права. Дискусії ж щодо запровадження в Україні зазначеного інституту, як важливого засобу вдосконалення конституційно-правового регулювання, забезпечення належного доступу особи до конституційного правосуддя розпочалися ще з моменту утворення Конституційного Суду України (далі – КСУ), ставши предметом ґрунтовних досліджень.
Конституційна скарга, вважає О.В. Щербанюк, через реформу судової влади 2016 року стала базовим елементом правового життя, підтвердженням пріоритету прав і свобод людини перед будь-яким законом, який їх обмежує, і має примусити владу до самообмеження та врахування конституційних цінностей [7].
Наразі, недостатньо уваги приділено з’ясуванню напрямів впливу цього інституту на суспільні відносини в Україні, а також визначення його конкретного місця в системі юридичних гарантій прав та свобод особи. До того ж, існує проблематика його функціонування з огляду на необхідність вдосконалення правового регулювання, а також пошуку оптимальної національної моделі, яка б забезпечувала реалізацію ключової функції цього феномену – ефективного захисту основних прав та свобод особи засобами конституційного правосуддя.
На сьогодні діє так звана неповна модель нормативної конституційної скарги, а вона не завжди характеризується як ефективний національний засіб захисту конституційних прав і свобод перед спрямуванням індивідуальних заяв до Європейського суду з прав людини. Зі свого боку, фахівці Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія) у дослідженні про прямий доступ до конституційного правосуддя присвятили одну з його частин питанню індивідуальної скарги як національного «фільтра» для справ, що передаються до ЄСПЛ [6].
Раніше Венеційська Комісія висловила міркування щодо потреби запровадження в Україні моделі повної конституційної скарги, яка передбачає право особи субсидіарно оскаржити будь-який акт державної влади, що безпосередньо порушує її основні права, та має переваги більш надійного і повноцінного механізму захисту основних прав людини. В той же час у юридичному середовищі ведуться дискусії щодо недоліків цієї моделі, адже насамперед має місце домінування конституційного суду у взаємовідносинах зі звичайними судами та можливе його перевантаження.
Раціональним компромісом на думку М.М. Гультая у такій ситуації виступає саме нормативна модель інституту конституційної скарги, яка виправдано обмежує кількість звернень до Конституційного Суду, сприяє розвантаженню органу конституційного контролю та забезпечує належне розмежування юрисдикції конституційних та загальних судів [3, с. 88].
О. М. Литвинов та В. В. Богуш влучно стверджують, що приписи стосовно визначення органу Конституційного Суду України, уповноваженого вживати заходів щодо забезпечення конституційної скарги шляхом установлення тимчасової заборони вчиняти певну дію, потенційно нівелюватимуть ефективність усього інституту забезпечення конституційної скарги в Україні, оскільки з огляду на обмежену кількість конституційних скарг, які отримає Велика палата Конституційного Суду України для їх розгляду по суті, легітимна мета заходів щодо забезпечення конституційної скарги — необхідність запобігти незворотнім наслідкам, що можуть настати у зв’язку з виконанням остаточного судового рішення, стане недосяжною. Крім того, слід врахувати, що такі заходи є апріорі терміновими, тому до моменту передачі конституційної скарги на розгляд Великої палати Конституційного Суду України вони можуть втратити свою актуальність [4, с. 40].
Беручи до уваги світову практику щодо застосування інституту конституційної скарги, то він підтвердив свою дієвість саме як правозахисний інструмент. Так, наприклад у Польщі під конституційною скаргою розуміється особливий правовий засіб, що дозволяє суб’єкту (фізичній або юридичній особі) звертатися до органу конституційного контролю з проханням перевірити прийняте відносно нього остаточне рішення публічних властей, якщо воно порушує його конституційні свободи і права. Як слушно зазначає польський вчений Б. Банашак, у деякій науковій літературі увага акцентується лише на тій обставині, що конституційна скарга є важливим засобом захисту конституційних прав і свобод особи, однаквона надає Конституційному Суду можливість контролю за дотриманням Основного Закону всіма державними органамита допомагає адаптувати законодавство до мінливих соціальних реалій[8].
Конституційна скарга вже стає базовим елементом правового життя, підтверджує пріоритет прав і свобод людини перед законом, що їх обмежує, та повинна примусити владу до врахування конституційних цінностей і самообмеження. Ця нова правова реальність – досягнення інтеграції конституційних принципів та норм у правосудді, від якого суспільство очікує прямого застосування передбачених Конституцією України гарантій у виконанні публічноправових зобов’язань держави перед кожним громадянином.
Отже, здійснення права на конституційну скаргу як один із сучасних інститутів демократії заслужено визнається дієвим способом захисту конституційних прав і свобод громадян, що дозволяє не тільки отримати компетентний судовий захист, а й сприяє покращенню законодавства. Водночас, в аспекті подання конституційної скарги чинне законодавство України потребує подальшого коригування задля сприяння більш надійному забезпеченню прав, свобод та інтересів осіб.
Література:
1. Конституція України: Закон України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 р. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
2. Закон України «Про Конституційний Суд України» № 2136-VIII від 16 жовтня 1996 р. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2136-19#Text
3. Гультай М.М. Конституційна скарга у механізмі доступу до конституційного правосуддя: курс лекцій. – Київ : Центр учбової літератури, 2019. – 269 с.
4. Литвинов О.М., Богуш В.В. Інституційний механізм забезпечення конституційної скарги в Україні: концептуальні проблеми. Проблеми законності: збірник наукових праць. – Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 2018. – № 141. – С. 34–42.
5. Мішина Н.В. Конституційна скарга та індивідуальна заява до Європейського суду з прав людини як юридичні гарантії прав людини в Україні. Право України, 2018. – № 12. – С. 178-196.
6. Савчин М.В Доктринальні проблеми запровадження конституційної скарги в Україні. Право України, 2018. – № 12. – С. 39-54.
7. Щербанюк О.В. Індивідуальна конституційна скарга як засіб забезпечення конституційної демократії. Право України, 2018. – № 12. – С. 77-91.
8. Banaszak B. Modeleskargikonstytucyjnej. Skargakonstytucyjna. – Warszawa : WydawnictwoSejmowe, 2000. – 230 s.
___________________
Науковий керівник: Полховська Інна Костянтинівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного, адміністративного, екологічного та трудового права Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
