Цивільно-процесуальним законодавством України не визначено поняття «мирова угода», а лише містяться окремі статті, що регулюють порядок укладання та виконання сторонами мирової угоди.
У юридичній науці також відсутня єдина точка зору з приводу визначення вказаного поняття. Так, М. Й. Штефан зазначає, що: «Мирова угода - це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору, на підставі взаємних уступок – відмови позивача від частини своїх вимог або їх зміни, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшення розміру позивних вимог» [1, c. 304].
Є. О. Ятченко вказує, що: «Під мировою угодою розуміють складну юридичну конструкцію, яка містить договір в значенні цивільно- правової угоди і ряду процесуальних складових»[2].
Л. М. Орлова надає таке визначення: «Мирова угода - це двостороння або взаємна домовленість сторін, яка містить у собі узгоджене вираження волі обох сторін [3].
На нашу думку найбільш вдалим є визначення Є. О. Ятченко, оскільки мирова угода має подвійний характер: вона базується на матеріальному праві, визначаючи права та обов'язки сторін у цивільних відносинах, та відповідає вимогам процесуального права, оскільки укладається в рамках встановленого процедурного порядку. Затверджуючись судом, він надає їй правовий статус та визнанню її юридичної сили. Це забезпечує виконання умов угоди та захищає інтереси сторін у майбутньому.
З аналізу статті 207 Цивільно-процесуального кодексу України можна виокремити низку ознак мирової угоди, насамперед:
1. Укладення мирової угоди є добровільним актом сторін. Вона може бути укладена будь-коли під час судового процесу або навіть до його початку, і має на меті вирішення конфлікту або спору. Створюючи мирову угоду, сторони мають можливість самостійно вирішити питання, що стоять перед ними, та уникнути довготривалого та витратного судового процесу.
2. Мирова угода може бути укладена тільки між сторонами судового процесу, які беруть участь у конкретному судовому спорі. Це означає, що право на укладання мирової угоди мають позивач, відповідач, а також треті особи, які мають самостійні вимоги щодо предмета спору. Проте, органи або особи, які діють в інтересах інших осіб, зазвичай не мають повноважень укладати мирові угоди. Їхні повноваження можуть обмежуватися на вчинення певних дій, але вони не мають права укладати мирові угоди в інтересах інших осіб без належного представництва чи дозволу.
3. Укладання мирової угоди дає сторонам право звернутися до суду із спільною заявою про її затвердження. Суд, розглянувши заяву сторін і відповідно перевіривши відповідність умов угоди законодавству, приймає рішення. Якщо мирова угода відповідає вимогам закону, суд може винести постанову про її затвердження.
4. Умови мирової угоди мають відповідати закону та не повинні порушувати права, свободи чи інтереси інших осіб. Якщо умови угоди не відповідають законодавству або можуть призвести до порушення прав чи інтересів інших осіб, суд може відмовити у затвердженні мирової угоди та продовжити розгляд справи.
5. Мета мирової угоди полягає у вирішенні судового спору або позову шляхом узгоджених домовленостей між сторонами. Угода спрямована на зупинення судового процесу або уникнення подальших судових витрат і часу, дозволяючи сторонам самостійно вирішити конфлікт. Її зміст обмежується правами, обов’язками та предметом позову, що становлять основу судового спору.
На основі виокремлених ознак можемо запропонувати наступне визначення мирової угоди у цивільному процесі: мирова угода - це домовленість між сторонами судового процесу, що спрямована на уникнення подальшого судового розгляду чи врегулювання конфлікту. Цей документ визначає предмет суперечки та умови його вирішення. Основні засади мирової угоди полягають у тому, щоб вона не суперечила законодавству, не порушувала права третіх осіб і стосувалася виключно вже існуючого спору між сторонами.
Література:
1. Штефан М. Й. Цивільний процес: підручник. Ін Юре, 1997. 608 с.
2. Ятченко О. Є. Укладення мирової угоди під час здійснення судочинства та у виконавчому провадженні: Судова Апеляція, 2015. С.41–48. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT= ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Suap_2015_4_7
3. Орлова Л. М. Права сторін у цивільному процесі, 1973. 192 с.
__________________
Науковий керівник: Святошнюк Арина Леонідівна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
