Верховенство права є основоположним принципом всієї європейської правової систем, виступає одним з головних стандартів взаємовідносин не тільки держави та особистості, суспільства в цілому, а і основним регулюючим фактором суспільних відносин на теренах об’єднаної Європи.
Як і будь-яке динамічно прогресуюче наддержавне утворення, Європейський Союз тяжіє до максимальної інтеграції у всіх галузях суспільно-економічного розвитку, зокрема уніфікації правових норм. Додержання прав і свобод особи, узгоджена діяльність держав та інституцій ЄС вимагають поглиблення процесу взаємного проникнення різних автономних систем права, що призводить до виникнення колізій, які мають вирішення через дискусії як міждержавного рівня, так і на рівні окремих суб’єктів, що застосовують право безпосередньо у державах-членах.
Початкові базові документи: Договір про Європейський Союз [1] та Договір про функціонування Європейського Союзу [2] – хоча і мають значний обсяг, але все ж таки містять загальні норми, які не можуть врегулювати усього спектру відносин, усунути постійно виникаючі протиріччя.
Відповідно до ст. 19 Договору про Європейський Союз функцію вирішення конфліктів та заповнення правових прогалин покладено на Суд Справедливості Європейського Союзу (далі – Суд ЄС), який у свою чергу сформував принцип верховенства права ЄС, його примату над національним правом.
Так у статті 267 Договору про функціонування Європейського Союз, зазначено, що Суд Європейського Союзу має юрисдикцію виносити попередні рішення стосовно: (а) тлумачення Договорів; (b) чинності та тлумачення актів установ, органів, служб та агенцій Союзу.
Якщо таке питання порушено в будь-якому суді держави-члена, цей суд, якщо вважає, що рішення з цього питання є необхідним для надання йому можливості винести рішення, може звернутися із запитом до Суду винести рішення щодо цього питання. Якщо будь-яке таке питання порушено у справі, розгляд якої триває в суді держави-члена, чиї рішення не можна оскаржити за допомогою правових засобів національного законодавства, цей суд виносить питання на розгляд Суду. Якщо таке питання порушено у справі, розгляд якої триває в суді держави-члена стосовно особи, яка перебуває під вартою, Суд Європейського Союзу діє із мінімальною затримкою [2].
Зазначена норма визначає процедуру преюдиційних рішень, коли Суд Справедливості Європейського Союзу формує відповіді на правові питання судів держав-членів, у тому числі щодо тлумачення або чинності норм права Європейського Союзу.
Декларація № 17 додана до заключного акта міжурядової конференції, що ухвалила Лісабонський договір від 13.12.2007, яка має відповідну назву – «Декларація щодо вищої юридичної сили», визначає, що «згідно з усталеним прецедентним правом Суду Європейського Союзу Договори та законодавчі акти, ухвалені Союзом на основі Договорів, мають вищу юридичну силу порівняно із законодавчими актами держав-членів згідно з умовами, встановленими прецедентним правом» [3].
Складовою частиною Декларації № 17 у вигляді Додатка є Висновок Юридичної служби Ради від 22 червня 2007 року, у якому прямо зазначено, що «з прецедентного права Суду Європейського Союзу випливає, що вища юридична сила права ЄС є наріжним принципом права Співтовариства. Відповідно до Суду цей принцип випливає з особливої природи Європейського Співтовариства. На час прийняття першого рішення у рамках прецедентного права (Costa/ENEL від 15 липня 1964 року, Справа 6/64) положення щодо вищої юридичної сили не згадувалося в Договорі. Такий стан речей існує і на сьогодні. Той факт, що принцип, який передбачає наділення права ЄС вищою юридичною силою, не буде включений до майбутнього Договору, жодним чином не впливає на існування цього принципу й існуюче прецедентне право Суду» [3].
У примітці стосовно справи 6/64 Costa/ENEL від 15 липня 1964 року [4], Юридична служба Ради робить висновок: «Таким чином, (...) право, що походить з Договору, незалежного джерела права, не може через свою особливу й унікальну природу бути нижчим за будь-які внутрішні правові норми у будь-якому форматі без позбавлення його статусу права Співтовариства та без того, щоб поставити під сумнів правові засади самого Співтовариства» [3].
Відтак, у справі 6/64 Costa/ENEL Суд справедливості Європейського Союзу [4] сформував наступні правові позиції:
1) приєднуючись до ЄС, держави-члени погодились, що буде створено окремий правопорядок, який стане частиною правових систем держав-членів, що у свою чергу обмежить їх суверенні права;
2) верховенство права ЄС є визначальним для досягнення цілей Співтовариства, недотримання якого призведе до неоднакового правового застосування у державах-членах, незабезпечення балансу між їх правами та обов’язками, як членства Союзу, що у свою чергу обмежить ефективність норм права ЄС.
Принцип верховенства права отримав подальший розвиток та деталізацію у рішенні по справі 11/70 Internationale Handelsgesellschaft mbH v Einfuhr- und Vorratsstelle für Getreide und Futtermittel, де суд ЄС роз’яснив, що юридична природа прийнятої державою-членом норми права немає значення для принципу верховенства права ЄС, і що права гарантовані конституціями чи принципами конституційної системи держави, не можуть бути підставами для оскарження верховенства права ЄС [5].
У рішенні від 09.03.1978 у справі 196/77 «Simmenthal SpA» Суд ЄС зазначив, що у разі колізії норм національного права з нормами Європейського Союзу будь-який національний суд повинен віддати перевагу у застосуванні праву ЄС. При цьому він не повинен звертатись із відповідними запитами до інших органів державної влади та чекати поки ця норма буде скасована законодавчими органами країни-члена [6].
Загалом Судом Справедливості Європейського Союзу сформовано судову практику, у якій принцип верховенства права ЄС полягає у тому, що:
1) у разі виникнення колізії між нормою національного права та acquis ЄС пріоритет у застосуванні повинна мати норма права ЄС;
2) національні суди повинні тлумачити норми національного права згідно норм права ЄС для уникнення подальших протиріч.
Таким чином, основне завдання принципу верховенства права ЄС полягає у забезпеченні однакового та ефективного застосування права ЄС у всіх країнах-членах.
Підсумовуючи, зазначимо, що принцип верховенства права Європейського Союзу належить до загальних принципів права ЄС і є однією з фундаментальних засад правової системи ЄС. Зазначений принцип напряму не передбачений нормами договорів щодо Європейського Союзу, а випливає перш за все з практики Суду Справедливості ЄС. Принцип верховенства права ЄС визначає його примат над національним правом держав-членів, у тому числі конституційними нормами. Він стосується не лише застосування, але й прийняття національного законодавства, яке не суперечить нормам Союзу, що є безумовно правильним, оскільки сприяє інтеграції для досягнення головної мети – забезпечення прав людини як найвищої соціальної цінності.
Використані джерела:
1. Договір про Європейський Союз від 7 лютого 1992 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_b06#Text (дата звернення 01.12.2023).
2. Договір про функціонування Європейського Союзу URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_b06#Text (дата звернення 01.12.2023).
3. Декларація щодо вищої юридичної сили № 17 додана до Заключного акту міжурядової конференції, що ухвалила Лісабонський договір від 13.12.2007, URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_b06#Text (дата звернення 01.12.2023).
4. Рішення Суду ЄС від 15.07.1964 у справі № 6/64 Costa v. E.N.E.L. URL: https://www.cvce.eu/en/obj/judgment_of_the_court_of_justice_costa_v_enel_case_6_64_15_july_1964-en-cb4154a0-23c6-4eb5-8b7e-7518e8a2a995.html (дата звернення 01.12.2023).
5. Рішення Суду ЄС від 17.07.1964 у справі 11/70. ECJ. Internationale Handelsgesellschaft mbH v Einfuhr- und Vorratsstelle für Getreide und Futtermittel. Case No. 11–70. Judgment of 17 December 1970. § 3. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A61970CJ0011 (дата звернення 01.12.2023).
6. Рішення Суду ЄС від 09.03.1978 у справі 106/77 Amministrazione delle Finanze dello Stato проти Simmenthal SA URL: http://curia.europa.eu/juris/showPdf.jsf;jsessionid=0455BA4044BA85A641D2B68209AA7F99?text=&docid=89693&pageIndex=0&doclang=EN&mode=lst&dir=&occ=first&part=1&cid=3286105 (дата звернення 01.12.2023)..
______________________
Науковий керівник: Гнітій Андрій Олександрович, асистент кафедри права Європейського Союзу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
