Інкорпорація теренів Східної Галичини до складу Української радянської Соціалістичної Республіки зумовила тектонічні зміни усіх сфер повсякденного життя місцевого населення.
Істотний вплив на тогочасне сільське повсякдення мали парафіяльні священики. Як зазначає дослідник В. Старка: «без священика в той час не відбувалося жодної помітної події в селі» [3, с. 367].
Зазначимо, що станом на вересень 1939 р. на території Східної Галичини діяло 2120 греко-католицьких парафій, які обслуговували 2030 священиків, прихожанами яких були близько 3,1 млн. вірних [1, с. 28].
Зважаючи на такий стан справ, радянська влада пішла шляхом поступового витіснення греко-католицької церкви із сільського повсякдення. Під час наради із радянським активом області, секретар Станіславського обкому КП(б)У М. Груленко наголосив, що: «на фронті релігійному, нам потрібно вести виважену роботу з роз’яснення суті релігійної політики радянської влади, щоб ми могли попереджувати виступи, які мали місце… Потрібно використовувати більш гнучкі методи агітаційної роботи» [ДАІФО, арк. 32].
З кінця осені 1939 р. галицькі села здригалися від щоденних мітингів, під час яких кожен із доповідачів не забував пригадувати присутнім селянам, що потрібно боротися з «релігійними пережитками. Почалася «Радянізація» - насильницьке насаджування як по західній Україні в цілому так і в Східній Галичині зокрема, норм економічного, суспільно політичного та культурного життя, що були характерними для тоталітарного Радянського Союзу. Після проголошення радянської влади «… сталінська бюрократія почала впроваджувати усталені вже форми управління державою, духовним життям. Стосовно релігійних об’єднань це означало непомірні податки з громад та духовенства, їх усебічні утиски, а то й репресії».
Більшовики намагалися у селянський побут впровадити різноманітні радянські свята – звіздини, сімейні вечірки, свята першого засіву, громадські похорони тощо. Діяли перевірені на сході України вольові, адміністративно-командні методи, а не соціальна справедливість чи здоровий глузд. Антирелігійна пропаганда особливо посилювалася напередодні визначних релігійних свят, особливо перед Різдвом та Великоднем.
Попри застереження партійних зверхників, окремі місцеві активісти надто буквально сприйняли гасла «викорінення релігійних пережитків». Так, парох с. Урлів Зборівського району Тернопільської області о. І. Любович 4 грудня 1939 р. змушений був покинути парафіяльний дім та переїхати до родичів, через постійні грабунки збільшовизованих селян, а у хаті пароха с. Підгайчики Зборівського району Тернопільської області місцеві комуністи організували клуб, де за словами священика: «днями і ночами при музиці витинала гопака місцева голота». Священику ж залишили одну кімнату та кухню. Проте, через «пекельний галас у клубу» той змушений був ночувати в стодолі» [3, с. 371]. ). У багатьох церковних приміщеннях влаштовано сількоми, клуби тощо. Невдовзі священикам було заборонено відвідувати хворих у лікарнях з метою сповіді, причастя або поховального обряду (нова влада трактувала це як кримінальний злочин, що карався шістьма місяцями ув’язнення.
Крім психологічного тиску, радянська влада вдавалася до економічних важелів впливу. Зазначимо, що до вересня 1939 р. сільське греко-католицьке духовенство володіло чималими земельними наділами, та були доволі заможними. Часто сільські парохи були серед засновників сільських кооперативів тощо.
28 жовтня 1939 р. ініційовані більшовиками Народні Збори Західної України проголосили декларацію про вилучення церковних земель. Зазначене розпорядження неоднозначно було сприйняте галицьким суспільством. Виховані в традиціях поваги до приватної власності, селяни, у переважній більшості не наважувалися отримувати колишні церковні земельні наділи. Водночас, здебільшого люмпенізовані верстви, охоче брали «церковне поле». Мали місце і трагікомічні ситуації, коли парафіяльні священики нових власників парафіяльної землі відлучали від церкви, відмовляли у сповіді як це мало місце у с. дуліби Новострілицького району львівської області [4, арк. 49 зв.].
Крім конфіскації парафіяльної землі, радянські фіскальні органи нараховували сільським парохам податки, які обраховувалися тисячами карбованців. Не маючи змоги їх сплачувати, частина священиків роздавала майно селянам, і покидала парафії. Позбавлення духовних осіб громадянських прав, непомірне (п’ятиразове у порівнянні із представниками трудових категорій) оподаткування, залучення священиків до виконання обов’язкових громадських робіт, заборона священикам спілкуватися з віруючими у лікарнях та тюрмах, віднесення священнослужителів до категорії «нетрудових елементів» – далеко не всі засоби, якими послуговувалася радянська влада для приниження служителів церкви.
Початок німецько-радянської війни у червні 1941 р. на зупинив примусову атеїзацію краю, проте не припинилися духовні митарства сільського греко-католицького духовенства.
Література:
1. Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950). Львів: Вид-во Українського католицького університету, 2005. 267 c.
2. Державний архів Івано-Франківської області. Ф. П-1. Оп. 1. Спр. 5. 60 арк.
3. Старка В. Священик у провінції: повсякденне життя сільських священиків Східної Галичини в умовах суспільних трансформації радянського тоталітаризму 1939–1941 рр. // Lekarz i duchowny na prowincji. Czestochowa 2022. S. 367–373.
4. Центральний державний історичний архів у м. Львів. Ф. 201. Оп. 1. Спр. 36. 77 арк.
_____________________________
Науковий керівник: Старка Володимир Васильович, доктор історичних наук, професор, Тернопільський національний педагогічний університет
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
