Згідно соціологічних досліджень на початок 2023 року судовій системі довіряють лише 3 % громадян України з числа опитаних респондентів, а 49 % з них взагалі не довіряють органам правопорядку [1], що свідчить про критичну ситуацію й гостру необхідність у віднайденні причин такої недовіри та шляхів вирішення даної ситуації на теоретичному і практичному рівнях.
Попри інновації права в догоду нинішнім глобалізаційним процесам (онлайн-трансляції судових засідань, брифінги представників правоохоронних органів, публікації судових рішень в мережі Інтернет тощо), залишається у праві, зокрема процесуальному, елемент невідповідності сучасним реаліям. На наше переконання, ця невідповідність є узаконеною можливістю суб’єктами прийняття процесуальних рішень ухвалювати їх на основі свого внутрішнього переконання [4].
Перш за все, досліджуючи питання внутрішнього переконання варто акцентувати увагу на співвідношенні понять “доведення” (прийнятого у точних теоретичних науках) та “доказування” (що вживається по відношенню до арґументаційних процедур у юридичній практиці). В останньому випадку йдеться не лише про об’єктивні підстави для остаточного рішення, але й передусім про можливості суб’єктивного схилення сторін до такого рішення [2, c. 6]. Відмінність між логічним доведенням та юридичним доказуванням полягає також у тому, що останнє не завжди має на меті встановлення істини. Для прикладу, судовий процес спрямований на вирішення спорів між опонентами, але, при цьому, рішення суду передбачає не стільки відтворення подій спору чи злочину, скільки прийняття рішення на користь однієї зі сторін. І хоча таке рішення повинно бути обґрунтованим, його аргументація зазвичай будується за принципом змагальності сторін, згідно з яким справа може бути виграною не тільки за рахунок надання достатніх та допустимих доказів, але й через порівняну слабкість позиції опонента [2, с. 8-9].
Не менш дискусійним є питання стосовно критеріїв достатності доказів, адже наразі суд може прийняти певне обґрунтоване рішення лише за умови достатності доказів, тоді як останні вважаються достатніми, якщо вони дозволяють суду прийняти те чи інше рішення у справі [3]. При цьому, сам суд і уповноважений кваліфікувати докази як достатні чи недостатні на власний розсуд (за відсутністю чітко визначених критеріальних вимірів такої їхньої оцінки).
Звідси є очевидним, що запропонована наразі форма визначення умов достатності доказів припускає практично необмежений діапазон суб’єктивної свободи при прийнятті процесуальних рішень й забезпечується це шляхом застосування суб’єктами правозастосування свого внутрішнього переконання при ухваленні ними таких рішень [4].
Тому, нам видається, що однією з вагомих причин такого низького рівня довіри громадян до правоохоронних і судових органів є легалізована наразі можливість прийняття ними процесуальних рішень на підставі їхнього внутрішнього переконання, що на практиці часто перетворюється у свавілля [4].
Втім, позбавляючи суб’єктів правозастосування ухвалювати свої рішення на основі внутрішнього переконання вочевидь необхідно запропонувати альтернативний інструмент, адже думка, що законодавець творить право, а судді його лише проголошують, є теж неспроможною, адже практичне застосування норм права ретранслює його зміст.
У той час, мало хто з дослідників заперечує, що сучасне доказове право (що ґрунтується не стільки на результатах суб’єктивного волевиявлення шляхом голосування, а на логічному обґрунтуванні прийнятих правових рішень, виходячи з перевірених свідчень та фактичних матеріалів) має свої витоки ще в Античній інтелектуальній традиції. Звідси, одним із варіантів в процесі пошуку відповіді на заявлену проблематику є звернення саме до філософсько-правової спадщини давніх греків, але не з метою виявлення відмінностей і генетичних зв’язків між минулим та сучасним правом (як зазвичай прийнято), а для відшукування «першооснов» виникнення проблем та суперечностей, з якими стикається сучасна юриспруденція та забутих чи недооцінених способів їх ефективного вирішення, розроблених в ті часи [1].
Нам видається, для вирішення виниклої проблематики на допомогу можуть прийти спроби узагальнення та систематизації логіко-методологічних основ доказового міркування, здійснені Аристотелем, що ґрунтувалися на двох аксіоматичних принципах: “заборони суперечності” та “виключеного третього”.
Перший з них, у формулюванні Аристотеля, полягає у тому, що неможливо, щоб одне й те саме в той же час було та не було притаманне одному й тому ж в одному й тому самому відношенні [5, 2005 b 19], позаяк відносно рухомого потягу його пасажир не рухається, але відносно платформи він рухається разом з потягом, але щодо однієї й тієї ж системи координат “рухатися” та “не рухатися” водночас неможливо [1, с. 135].
Другим є принцип “виключеного третього”, згідно з яким – не може бути нічого посередині між двома судженнями, які суперечать одне одному й про один [суб’єкт] усякий окремий предикат необхідно або стверджувати, або заперечувати [5, 1011 b 23], за принципом якого – кожен судовий вирок може бути або обвинувальним або виправдувальним, третього не дано [1, с. 135].
Проте, згадаймо, що за часів Аристотеля вважалися вірними (доказовими, демонстративними) висновки, які передбачають не більш ніж один варіант прийнятного на підставі наявних аргументів і якщо таких варіантів було більше одного, то «джерелом сумнівів» у істинності будь-якого з них буде – не виключність можливості підтвердження альтернативних версій висновку. Відтак, достатні для обґрунтування цільового висновку докази повинні бути настільки ж достатніми для спростування всіх інших його альтернатив. Тому, для визнання достатності доказів для ухвалення певного рішення має бути несумісність зворотного рішення з наявними доказами [1, с. 7].
Певна річ, сказане не слід розуміти так, що ми маємо спочатку передбачити всі можливі варіанти досліджуваних подій, а потім, почергово перевіряючи їх на сумісність з наявними доказами, “відфільтрувати” той єдиний серед них, що не спростовується цими доказами. Це було б занадто громіздкою та нераціональною процедурою [1, с. 142]. Але зазначати у вироку, що вина обвинуваченого доводиться певними доказами (хоч насправді цими доказами можливо довести з такою успішністю й протилежне) аж ніяк не реалізовує мету правосуддя.
Тому, узаконене право суб’єктів прийняття процесуальних рішень ухвалювати їх на основі свого внутрішнього переконання не відповідає сьогоднішньому запиту суспільства до відкритості процесу та логічності і зрозумілості ухвалених на основі такого процесу рішень [4]. Але оскільки право зазвичай узагальнено регулює ті чи інші правовідносини, вирішення індивідуальних питань можливо лишень шляхом особистого підходу суб’єкта правозастосування до кожної конкретної ситуації й такий підхід, на наше переконання це можливо здійснювати без внутрішнього переконання, інтуїції чи гадки, використовуючи запропоновані давніми греками логічні правила доведення.
На наше переконання – це зменшить рівень суб’єктивізму при ухваленні процесуальних рішень й тим самим підвищить довіру до судових і правоохоронних органів, оскільки ухвалені на основі чітких логічних принципів рішення будуть зрозумілі навіть для стороннього спостерігача, як того вимагає практика Європейського суду з прав людини.
Література:
[1] Ванджурак Р. Вплив давньогрецької філософії права на сучасну українську юриспруденцію : монографія. Київ : Вістка, 2023. 248 с.
[2] Гвоздік О.І., Кощинець В.В. Логіка доказування у юрисдикційному процесі: Навчальний посібник. Київ: Національна академія прокуратури України, 2016. 140 с.
[3] Кримінальний процесуальний кодекс України : Відомості Верховної Ради України, 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст. 88. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text.
[4] Ванджурак Р. Внутрішнє переконання суб’єктів правозастосування: філософсько-правовий аналіз проблеми та давньогрецький спосіб її розв’язання. Філософські та методологічні проблеми права. 2023.No 2 (26). С. 110–118. doi: 10.33270/02232602.110.
[5] Аристотель. Метафізика. Харків : Фоліо, 2020. 295. URL: https://mir-knigi.net/uk/inshe/4734-metafizika-aristotel.html
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
