Законодавство України передбачає особливий порядок притягнення як обвинувачених окремих категорій громадян. З метою забезпечення незалежності від будь-яких державних органів і осіб закон передбачає додаткові гарантії недоторканості Президента і кандидата у Президенти, народних депутатів, кандидатів у народні депутати України, суддів Конституційного Суду України, суддів загальної юрисдикції, уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати України, адвоката (далі - окрема категорія громадян). Можливо, саме з цього приводу у ст.111 КПК України закріплено, що досудове слідство проводиться у справах зазначених у ч.1 ст.27 КПК України у випадку, коли це визнає за необхідне прокурор чи суд. Крім того, у ч.3 ст.27 КПК України встановлено, що справа про будь-який із зазначених у ч.1 цієї статті злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і при відсутності скарги потерпілого. Так, специфічною особливістю та законністю застосування положень притягнення до кримінальної відповідальності окремої категорії громадян та особливостей порушення щодо них кримінальної справи, зумовлено, зокрема, злочинами, передбаченими у частині першій статті 27 КПК України. У ч.1 ст. 5 Конвенції про захист прав та основних свобод містить норму, згідно з яою нікого не може бути позбавлено свободи інакше , ніж відповідно до процедури встановленої законом [1]. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку (ч.1 ст.62 Основного Закону України). З наведенного слідує, що норми міжнародного акта, і Конституції України прямо вказують на наявність обов’язкового законодавчого регулювання процесу доведеності винуватості та відання покаранню особи, яка вчинила протиправні дії. Так, для вирішення питання у приватному обвинуваченні про порушення кримінальної справи, відмову в цьому або направлення заяви, повідомлення чи іншої інформації за належністю, необхідно провести ряд невідкладних дій. Отже, при порушенні кримінальної справи приватного обвинувачення виникає практична проблема із категорію осіб, у діянні яких міститься склад злочину, але відносно яких передбачена особлива процедура пред’явлення обвинувачення. З цього приводу Маляренко В.Т. підкреслює, що КПК України у багатьох принципових концептуальних положеннях не відповідає нормам Конституції України та європейським стандартам, зокрема, стосовно положення про можливість порушення кримінальної справи приватного обвинувачення суддею [5, 130]. Проте, як не парадоксально, але слід звернути увагу, що на жаль Конституційний суд України ухвалою від 23.09.08. № 2-44/2008 відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України від 21.07.08 про офіційне тлумачення положень ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України», ст. 13 Закону України «Про статус суддів», ст. 10 Закону України «Про адвокатуру», ст.31 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», ст. 12 Закону України «Про місцеве самоврядування», ч.1ст.27 КПК України. У даному поданні наголошується на неузгодженості між окремими положеннями законів, зокрема, щодо порядку порушення кримінальної справи, передбаченого у ч.1 ст.27 КПК України та згаданих у поданні законах. Поряд із цим, зазначається, що процесуальні норми стосовно особливого порядку притягнення спеціальних суб’єктів до кримінальної відповідальності та порушення кримінальної справи, які містяться в розрізнених законах, потребують створення нового систематизованого і всебічного перероблення відповідного чинного законодавства, внесення суттєвих змін та його внутрішнього узгодження. Практична необхідність стала наслідком конституційного подання МВС України до Конституційний Суд України. Таку необхідність МВС України визвала виникнена у працівників правоохоронних органів трудність щодо вжиття можливих заходів адміністративного та кримінально-процесуального характеру до народних депутатів України за вчиненні правопорушення. На підтвердження цієї позиції Міністерством внутрішніх справ України до Конституційного Суду України було долучено «Методичні рекомендації щодо затримання і доставлення осіб, які скоїли злочини», підготовлені МВС України 11 вересня 2002 року у зв’язку «з поширенням останнім часом випадків», зокрема «ініційованих народними депутатами України». Проте, Конституційний Суд України ухвалою від 21.01.03 №2-6/2003 відмовив у відкритті конституційного провадження за поданням МВС. Слід звернути увагу, на те, що Маляренко В.Т аналізуючи підстави для закриття кримінальної справи, класифікує їх на шість груп і відносить підстави для звільнення від кримінальної відповідальності у разі відсутності згоди відповідного державного органу влади на притягнення як обвинуваченого (ст.80 Конституції України) [5,208]. Крім того, законне й обґрунтоване закриття кримінальної справи забезпечує незастосування кримінального покарання до тих осіб, які винні у вчиненні злочинів, що не являють великої суспільної небезпеки, і можуть бути виправлені без покарання. Проте необгунтоване закриття справи приватного обвинувачення обмежує права та законні інтереси осіб, які постраждали від злочину, чим порушується принцип справедливості. Оскільки в ст.80 Конституції України передбачено норму про те, що народний депутат України може бути притягнутий до кримінальної відповідальності лише за наявності згоди Верховної Ради України, зазначена норма має бути реалізована в КПК України, тому що можлива й відмова в наданні такої згоди, і тоді справу необхідно закривати. Маляренко В.Т. вважає за необхідне закріпити в КПК України норму про те, що за наявності події та складу злочину, а також даних про участь особи у вчиненні злочину, тобто за відсутності реабілітуючих підстав для закриття кримінальної справи, ця справа підлягає закриттю у зв’язку з відмовою компетентного державного органу в наданні згоди на притягнення особи до кримінальної відповідальності. Тобто, суди повинні посилатись на підставу для закриття кримінальної справи, яка випливає зі ст.80 Основного Закону, тобто застосовувати цю статтю як акт прямої дії. У законі має бути вирішене питання і про те, яким чином діяти і в яких межах органам слідства і суду у випадку вчинення діяння особою в період, коли вона ще не мала відповідного імунітету, але набула його на момент порушення кримінальної справи, пред’явлення обвинувачення чи розгляду справи в суді. З цього приводу, Конституційний Суд України у рішенні від 27.10.99 № 9-рп/99 зазначив, якщо громадянина обрано народним депутатом України після пред’явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину чи після арешту, подальше провадження у кримінальній справі щодо такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Ради України на притягнення його до кримінальної відповідальності або арешту. Аналогічно повинно бути врегульоване і питання відповідальності особи, яка на час вчинення діяння мала відповідний імунітет, але вже не має його на момент порушення кримінальної справи, пред’явлення обвинувачення чи розгляду справи в суді. З приводу даного питання ми погоджуємось із позицією Маляренка В.Т., який зазначає, що в кожному такому випадку відповідні процесуальні суб’єкти права мають звернутися до Верховної Ради України про надання згоди на притягнення такої особи до кримінальної відповідальності. При відмові у цьому справа за зазначеною підставою має бути закрита. Якщо брати до уваги європейські аспекти існування депутатської недоторканості, то наприклад, у Чехії парламентарія може бути заарештовано, якщо його затримано під час вчинення злочину або відразу після нього. Депутата Держдуми РФ мають право затримати, взяти під варту чи обшукати, при затримання на місці злочину. Аналогічної позиції дотримуються стосовно зазначеного у Італії, Чехії, Польщі. У Фінляндії депутата можна заарештувати і порушити проти нього кримінальну справу за злочин, строк покарання за вчинення якого становить не менше ніж 6 місяців. А в Швеції дозвіл парламенту на арешт та переслідування депутата не потрібен, якщо санкція злочину передбачає позбавлення волі на два і більше роки. Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 27.10.99 року у справі № 1-15/99, ототожнив винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого з пред’явленням їй обвинувачення [2].Проте, тут слід врахувати, що складання постанови про притягнення як обвинуваченого і безпосереднє пред’явлення обвинувачення, яка полягає в оголошенні підозрюваному зазначеної постанови є різними в часовому розрізі і за своєю юридичною природою. В той же час слід зазначити, що на практиці і в теорії процесуального права так і лишилося не вирішеним питання, пов’язане з визначенням моменту притягнення до кримінальної відповідальності. Суть розбіжностей з цього приводу полягає у двох моментах. Один встановлює, що реалізація заходів державно-правового примусу до правопорушника настає з моменту складання слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого, а інший з оголошення обвинуваченому такої постанови та роз’яснення йому суті пред’явленого обвинувачення. Але не слід забувати, що оголошенню постанови про притягнення як обвинуваченого, яку слідчий повинен пред’явити упродовж двох днів можливі перешкоди. Наприклад, коли реалізувати цю процедуру перешкоджає стихійне лихо, хвороба обвинуваченого, оголошення його в розшук [4, 125]. Зокрема, в «окремій думці» висловлено про те, що згода ВРУ на притягнення до кримінальної відповідальності має бути отримана перед направленням прокурором справи до суду, а кандидати у народні депутати України можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи арештовані без згоди ВРУ. Практично статус недоторканості у справах приватного обвинувачення є абсолютним, оскільки будь – яке скоєне правопорушення окремою категорією громадян залишається без покарання. Таким чином, недоторканість у такому вигляді, в якому вона передбачена чинним законодавством, є грубим порушенням принципу поділу влади, коли органи законодавчої влади одночасно виконують не властиві їм функції правосуддя. У випадку відмови ВРУ дати згоду на притягнення депутата до кримінальної відповідальності є юридичною формою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Проте, такі підстави не передбачені КПК України. Відповідно до ст.ст. 67, 323 КПК України право на попередню оцінку доказів, встановлених у кримінальній справі, належить тільки органові дізнання, слідчому чи прокуророві, а кінцева оцінка доказів – це виняткове право суду. Отже, дана колізія потребує з’ясування та розв’язання. У даній ситуації доречно згадати ст.ст.102, 103 Конституції Республіки Польщі, а саме: про несумісність функції парламентаря з виконанням цілої низки інших публічних функцій, де поєднання визнане як таке, котре створює загрозу «правильності» виконання і однієї і, паралельно, інших функцій [3, 17]. Отже, відсутність чіткого розуміння недоторканості в законодавстві України призводить до того, що це право та привілеї почали тлумачити як повну непідвладність силі закону. Підсумовуючи, можна дійти висновку, що є всі підстави для висновку про те, що у зв’язку з прийняттям нової Конституції України потрібно прийняти новий КПК України, який став би фундаментальним (після Конституції) джерелом кримінального процесу України і верховенство якого над іншими джерелами кримінально-процесуального права було беззаперечним. Вище зазначене підтверджено також думкою М.Оніщука, «є хибним метод реформування чинного законодавства за яким вносяться численні зміни в сучасні кодекси, оскільки за таких умов руйнуються внутрішні системні зв’язки кодексу і не створюються нові, наслідком чого є численні проблеми, що виникають при його застосуванні» [6, 18].
Література:
1.Конвенція про захист прав людини та основних свобод // Голос України. – 10 січня 2001 р. - № 3, стор. 6-8.
2.Конституційний Суд України: Рішення. Висноввки. 1997-2001/ Відповід. редакт.канд.юрид.наук П.Б.Євграфов. У 2кн. – К., Юрінком Інтер, 2002. – Кн.1-С.388-396.
3.Конституция Республики Польша.Варшава:Изда-во. Сейма, 1997. – С.17.
4.Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. –К.: Юрінком Інтер, 2006. – 632с.
5.Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 512с.
6. Оніщук М. Судово-правова реформа: чи буде дано відповідь на виклик часу // Право України. – 2003. - №5 – С. 18.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
