Україна ще з проголошенням незалежності у 1991 р. спіткнулася з сепаратистськими настроями на Заході країни («русинський рух») та в Криму. Спалах сецесіонізму на Донеччині та Луганщині припав на 2014 р. та супроводжувався виключно політичним підтекстом. В Криму, з окупацією півострова у 2014 р., сепаратизм переріс у стадію іредентизму. Подібні тенденції потребують вивчення досвіду політики боротьби із західноєвропейським сепаратизмом, зокрема на прикладі Іспанії, яка, як і Україна, є унітарною країною. Поява сепаратистських рухів там припала на кінець ХІХ ст. Серед причин сепаратизму в найбільш поширених регіонах (Каталонія і Країна Басків (частково Галісія)) – економічні, політичні та лінгвістичні [1, c. 124-125]. За різновидом, наприклад, в Країні Басків – наявні терористичний та ненасильницький (мирний) сепаратизми [4, c. 275].
Після переходу від диктатури Ф. Франко, для якого сепаратисти були немов «кісткою в горлі», до держави «національних автономій», в зазначених регіонах спіткнулися з низкою проблем націєтворчого процесу, оскільки вищеназвані причини сепаратизму супроводжувалися виразним домінуванням регіональної ідентичності над національною, що й призвело до конфронтацій.
Як стверджував історик Т. Джадт, у 90-х рр. минулого століття каталонці рішуче діяли у напрямку розвитку власної ідентичності, що було зумовлено її економічною розвиненістю та зобов’язаннями поповнювати внесками національну скарбницю (за даними науковця, у 1993 р. на Каталонію припадала 1/5 ВНП країни) [5]. В цілому, між двома регіонами є певні відмінності. Наприклад, каталонці проявили себе рішуче у 2017 р. у боротьбі за відокремлення, в той час як Країна Басків не ставить за мету одностороннього утворення самостійної держави.
Науковці Національного інституту стратегічних досліджень стверджують, що з 2000-х рр. і в Каталонії і в Країні Басків діяльність лідерів регіонів реалізується правовим шляхом, без застосування насильництва. Але повноцінного роззброєння ЕТА так і не відбулося [2, c. 11]. На думку дослідниці С. Ростецької, Іспанія у 2017 та 2019 рр. показала ефективність у прояві механізмів забезпечення цілісності станом на вказаний час [3], чого конче бракує Україні.
Таким чином, на порядку денному в нашій державі є Перемога у «гібридній» війні та максимальне сприяння втіленню політики історико-культурної та релігійної ідентичності. Процес десепаратизації має стати одним із найважливіших державних напрямків задля подолання сепаратистського синдрому серед представників місцевого населення тимчасово окупованих територій. Проблема потребує міждисциплінарного вирішення та врахування іноземного досвіду, зокрема, Іспанії.
Література:
1. Ключник Р. Сепаратизм як світова тенденція мегасучасності // Політичний менеджмент. №6, 2011. С. 120-128.
2. Міжнародний досвід боротьби із сепаратизмом: висновки для України : аналіт. доп. / О. О. Резнікова, А. О. Місюра, С. В. Дрьомов, К. Є. Войтовський. К.: НІСД, 2016. 52 с. (Сер. «Національна безпека», вип. 12).
3. Ростецька С.І. Особливості формування регіональної ідентичності: іспанський випадок // «Політичне життя». URL: https://jpl.donnu.edu.ua/article/view/10536 (дата звернення 27.05.2024 р.)
4. Сталенна Л.С. Особливості розвитку сепаратистських рухів у регіонах Західної Європи // Університетські наукові записки, 2016, № 57, с. 273-280.
5. Тоні Джадт. Після війни. Історія Європи від 1945 року. Київ: «Наш формат», 2020. 928 с.
|