Українське звичаєве право, як правило, становить об’єкт історико-правових досліджень [1]. Однак воно може досліджуватися також в межах інших напрямів юридичної науки – теорії права, філософії права, соціології права, порівняльного правознавства, цивільного права, конституційного права тощо. Крім того, українське звичаєве право становить інтерес для історичної, культурологічної, етнологічної, політологічної, соціологічної та інших наук. Для різнотипних досліджень цього явища характерним є історико-юридичний метод. Він традиційно домінує в науковому пізнанні історії права, а також застосовується у меншій мірі в інших науках, які вивчають звичаєве право.
Історико-юридичний (історико-правовий) метод різниться з історичним методом не тільки предметною спеціалізацією, але й способами дії на предмет дослідження. Історико-юридичний метод дає змогу виокремити із сукупності історичних фактів саме елементи правової дійсності, відстежити взаємозв’язок між ними і спроектувати отриману модель на тогочасне суспільне життя. За допомогою історико-юридичного методу відбуваються збір, обробка й узагальнення інформації. Використання історико-юридичного методу в наукових дослідженнях передбачає здійснення певних процедур: встановлення достовірності джерела; критика повноти і точності даних, що містяться в джерелі; виявлення стадій, які пройшло державно-правове явище в процесі історичного розвитку, та генетичного зв’язку між ними; роз’яснення виявлених фактів історико-правової реальності; оформлення результатів дослідження [2, с. 375].
Для дослідження українського звичаєвого права історико-юридичний метод є необхідним з огляду на те, що кожен звичай (у тому числі правовий) формується у ході історії. Звернення до історичного досвіду має значну цінність у дослідженнях звичаєвого права. Це можна пояснити думкою В. Рижка, відповідно до якої «переваги такого підходу [історичного, ретроспективного – М. Б.] в тому, що він пов’язаний з конкретним матеріалом і має безпосередню достовірність. Водночас цей матеріал емпіричний і тому не є логічно необхідним, йому можна відшукати контрприклад. Звичайно, міркування у даному разі не аподиктичні, а модальні» [3, с. 19].
Цілком слушним видається спостереження Г. Даниленка, згідно з яким вивчення змісту звичаєво-правових норм у більшості випадків неможливо відокремити від з’ясування особливостей процесу їхнього формування [4, с. 9]. Ця думка насамперед розкриває пізнавальний потенціал генетичного прийому, який перебуває в структурі історико-юридичного методу та відповідає за пошук історичних витоків, наступності та спадкоємності державно-правових явищ. Крім нього, історико-юридичний метод використовує й інші прийоми (в тому числі логічні), на які варто звернути окрему увагу.
Прийом моделювання дає змогу відтворити історико-правову дійсність у деталях попри наявність обмеженого емпіричного ресурсу. При цьому, дослідник формує певну модель правової реальності минулого на підставі здобутих даних і сформульованих висновків. Так, проаналізувавши матеріали про діяльність копних судів, можна припустити, що система копного права не обмежувалася їхнім устроєм і особливостями провадження. Вона становила масштабний комплекс звичаєво-правових норм, які регулювали різноманітні сфери суспільних відносин.
Спорідненим із моделюванням є прийом реконструкції, на першорядному значенні якого наголошує Є. Ромінський у контексті дослідження середньовічного права. Цілком слушними є зауваження вченого щодо того, що досліднику давнього права часто доводиться виокремлювати юридичні норми з масиву історичних джерел [5, с. 228]. Наведене спостереження є особливо важливим стосовно досліджень історії звичаєвого права, яке часто було неписаним, і його реконструкція передбачає роботу не тільки з юридичними й історичними текстами, але й іншими матеріалами (наприклад, фольклором).
Для історико-юридичного пізнання велике значення має прийом актуалізації, чого, як правило, не спостерігається в класичних історичних дослідженнях. Він полягає у використанні сучасних знань для пізнання минулого. Відтак, цей прийом дозволяє застосувати сучасні поняття і терміни щодо історико-правових процесів і явищ. Шляхом актуалізації «очищуються» результати дослідження від нетипових деталей, зумовлених конкретно-історичними особливостями розвитку правових систем. Вони сприяють утворенню цілісних понять [6, с. 18-19]. Водночас необхідно розуміти, що застосування прийому актуалізації в дослідженнях українського звичаєвого права також повинно мати розумні межі, адже надмірна та неконтрольована актуалізація несе ризики «розмивання візерунку» минулого, втрати автентичності окремих понять і, як наслідок, неточних результатів дослідження.
Співвідношення джерела і логіки тільки на перший погляд видається простим і зрозумілим в історико-юридичному методі – дослідник працює з джерелами та логічно застосовує здобуту інформацію у побудові наукового тексту. Але бувають випадки, коли джерел недостатньо чи вони мають недоліки (неповні, суперечливі тощо) і з допомогою логічного мислення дослідник вибудовує певну гіпотезу та обґрунтовує її. Джерела представляють надійні та гарантовані знання, однак надмірне захоплення цим інструментом всупереч логічним засадам також несе ризики.
Адже інколи дослідник вперто шукає джерела, що підтвердило би певний факт, який є очевидним, безальтернативним і зрозумілим після логічного аналізу інших джерел, котрі прямо не описують такого факту, але вказують на нього опосередковано. І було б добре, якби він це джерело все ж таки знайшов, а не загальмував усе дослідження, остерігаючись застосувати елементарні логічні прийоми. Інакше кажучи, якщо перед дослідником звичаєвого права стоїть завдання «один додати два», то йому необов’язково провести роки в пошуках архівного документу, в якому буде написано «три». Достатньо зробити просту математичну дію.
З іншого боку, не кожне джерело цілковито відповідає історичний дійсності минуло (наприклад, писар надмірно вихваляв короля, князя чи суддю). Літописець також цілком ймовірно міг викривляти інформацію стосовно осіб або племен, які викликали в нього особисте несприйняття. Тому некритичне опрацювання інформації з джерел, без застосування логічного інструментарію створює не менші ризики, ніж використання історико-юридичної методології без достатньої емпіричної бази.
Таким чином, історико-юридичний метод має провідне значення для наукового пізнання українського звичаєвого права. Він є спеціальним методом і характерний насамперед юриспруденції, проте інколи застосовується в інших науках. Типовим є його використання в дослідженнях правових звичаїв навіть тоді, коли такі праці не є цілком історико-правовими. У структурі історико-юридичного методу функціонують дослідницькі прийоми, що максимально цілісно й обґрунтовано розкривають відповідний предмет. Пріоритетним завданням історико-юридичного методу в дослідженнях українського звичаєвого права є збалансування джерельної бази з логічними операціями. Успішність його виконання безпосередньо визначає точність, коректність і неупередженість висновків наукової праці.
Список використаних джерел:
1. Бедрій М. М. Звичаєве право як об’єкт історико-правових досліджень. Часопис Київського університету права. 2013. № 2. С. 30-33.
2. Сырых В. М. История и методология юридической науки. Москва: Норма, Инфра-М, 2013. 464 с.
3. Рижко В. А. Концепція як форма наукового знання. Київ: Наукова думка, 1995. 212 с.
4. Даниленко Г. М. Обычай в современном международном праве. Москва: Наука, 1988. 192 с.
5. Ромінський Є. В. Особливості застосування методу правової реконструкції при дослідженні права Київської Русі. Методологічні проблеми історико-правових досліджень: Матер. XXІІІ Міжнар. історико-правової конф. 24–26 вересня 2010 р., м. Алушта / ред. кол.: І. Б. Усенко (гол.) та ін. Київ; Сімферополь: ДОЛЯ, 2011. С. 228-232.
6. Мочульська М. Є., Семків В. О. Правова доктрина в континентальній правовій системі. Львів: Світ, 2015. 432 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
