Проблемою, яка заслуговує на увагу в сфері місцевого самоврядування є проблема вдосконалення порядку розподілу повноважень у системі самого місцевого самоврядування тобто: села, селища, міста між її основними елементами – територіальною громадою, радою та її виконавчими органами – з тим, щоб забезпечити верховенство територіальної громади стосовно органів місцевого самоврядування, а також верховенство ради стосовно їх виконавчих органів.
Розподіл повноважень в системі місцевого самоврядування може йти декількома шляхами.
Один із них полягає в визначені виключних повноважень територіальної громади і виключних повноважень ради як представництва територіальної громади. Виключність цих повноважень полягає в тому, що вони представляють собою визначення функцій і компетенції, які обов'язково мають реалізуватися самою громадою на місцевому референдумі, чи радою на її пленарному засіданні. При цьому існує пріоритет повноважень територіальної громади відносно повноважень органів місцевого самоврядування і ради. В такому разі територіальна громада як верховна влада території може брати до свого розгляду та вирішувати будь-яке питання, віднесене до відання місцевого самоврядування, а рада вирішує питання за винятком тих, які є виключними повноваженнями самої територіальної громади. За виконавчими органами ради залишається рішення питань, що віднесені до відання місцевого самоврядування.
Важливим питанням місцевого самоврядування є поєднання в його діяльності місцевих і державних інтересів. Що пов’язано з забезпеченням комплексного економічного і соціального розвитку адміністративно-територіальної одиниці. Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, наділені повноваженнями, які дають можливість управляти відповідною територією. В тім територіальні громади та ради де-юре і де-факто такі функції не здійснюють.
Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає, що органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов і особливостей можуть перерозподіляти між собою на підставі договорів окремі повноваження та власні бюджетні кошти (частина сьома статті 16). В тім яка природа цих договорів не ясно. Зрозуміло що це не цивільні договори. Оскілки річ йде про публічні відносини, то і договори повинні бути публічними, які в юридичній літературі їх називають адміністративними, оскільки пов’язані з питаннями управління територіями. В тім сама проблема адміністративних договорів в цілому не розроблена, а що стосується місцевого самоврядування вона безумовно повинна мати свою специфіку. Хоча договір є угодою волевиявлення сторін, тим не менш повинні бути встановлені правила їх складання, виконання та відповідальності сторін, а по питанням, які найбільш часто виникають – розроблені типові публічні договори між органами місцевого самоврядування.
Причина використання публічних договорів може бути неспроможність районних, обласних рад брати на себе додаткові повноваження з огляду на відсутність власних виконавчих органів або, не бажання сільських, селищних, міських рад доручати реалізацію своїх власних повноважень органам державної влади.
Ідея повернення районним, обласним радам права та реальної можливості створювати власні виконавчі органи, чітке розмежування їх повноважень по вертикалі має право на життя, оскільки за роки незалежності система стабілізувалася, органи місцевого самоврядування мають достатній професійний потенціал, який в змозі реалізувати повноваження місцевого самоврядування в повному обсязі, приблизно, який не витримує до європейських стандартів місцевого самоврядування.
В сучасних умовах місцеве самоврядування стає все більш у центрі перетворень державності та державного управління. Існуюча тенденція децентралізації влади та відповідний розвиток законодавства ведуть до необхідності удосконалення організаційно-правових механізмів місцевого самоврядування який би був у змозі, з одного боку, відповідати сучасним світовим вимогам, задовольняти громадські потреби, ефективно надавати послуги населенню. Тому трансформація організаційної структури місцевого самоврядування, становлення ефективної системи управління, розвиток законодавчої бази – це сучасна вимога побудови самодостатньої системи місцевого самоврядування.
Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" в цілому є явищем прогресивним у праві та державному управлінні. Він дає цілісне уявлення про поняття, принципи та систему місцевого самоврядування, забезпечує визнання територіальної громади первинним суб'єктом місцевого самоврядування [2, с. 12]. Але при детальному аналізі дії цього закону стає помітним його недосконалість. Окремі положення Закону вступають у суперечку між собою, що дозволяє його трактування діаметрально протилежними засобами. Ключовими питаннями Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" є питання бюджету, матеріально-фінансові та майнові. Власне, якраз аналіз дотримання цих положень закону і дозволяє зробити висновки про недотримання вимог закону (при складанні бюджету), про ситуативне чи варіативне дотримання (в матеріально-фінансових питаннях) та про дуже часте недотримання (в питанні комунального майна). Причинами такого різночитання закону є, по-перше, сам закон, по-друге, відсутність уніфікованої практики застосування закону, по-третє, недостатній контроль за дотриманням чинного законодавства, по-четверте, відсутність практики у питанні відповідальності за недотримання вимог закону.
Згідно ефективного функціонування місцевого самоврядування є проблема взаємовідносин представницьких органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади. Питання взаємодії органів місцевою самоврядування із місцевими органами державної влади безпосередньо пов'язано з проблемою вибору одної з трьох моделей здійснення місцевого самоврядування – державницької, громадської чи муніципального дуалізму.
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» не є досконалим в частині розподілу власних та делегованих повноважень. Як справедливо наголошує Б. Андресюк, слід не пошкодувати ні часу, ні зусиль, щоб чіткіше розмежувати компетенцію муніципальних органів і місцевих державних адміністрацій, узагальнити позитивний досвід у цьому плані в окремих регіонах і поширити його на всю Україну. Розмежування функцій і збалансування інтересів територіальних громад, органів місцевого самоврядування, з одного боку, і органів виконавчої влади – з іншого має стати стрижнем повномасштабної адміністративної реформи, що проводиться [1, с. 173].
Список літератури:
1. Актуальні проблеми становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні: колективна монографія / [В. О. Антоненко, М. О. Баймуратов, О. В. Батанов та ін.]; за ред.: В. В. Кравченка, М. О. Баймуратова, О. В. Батанова. – К. : Атіка, 2017. – 864 с.
2. Баймуратов М. О., Клепацький М. М., Князєв В. М., Кравченко В. В., Піцик М. В. Актуальні проблеми виконання законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про місцеві державні адміністрації" / Товариство науковців по сприянню муніціпальній реформі. – К. : Атіка, 2013. – 288 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
