Сецесія – це процес, за допомогою якого частина території існуючої держави відокремлюється від цієї держави. У деяких випадках кроки до сецесії (відокремлення) були природним наслідком спроб переглянути територіальні кордони нових незалежних держав, встановлених під час деколонізації, розпаду/об’єднання держав [1]. В інших країнах територіальна незалежність заявлялася як засіб захисту від грубих порушень прав людини окремих осіб або груп у межах існуючих держав [2]. Конституції є важливим інструментом для розподілу повноважень між територіальними одиницями держави. Загалом вони підкреслюють національну єдність та територіальну цілісність, замовчуючи питання сецесії.
Чи повинно бути закріплено у тексті конституції право сецесії (на відокремлення)? Перше, що спадає на думку – це небезпечно для держави, адже створюватиме підґрунтя для виникнення сепаратистських тенденцій. Тобто це закладена міна сповільненої дії: коли вона спрацює - невідомо (хоча може, звісно, так і не вибухнути). Визнаючи моральне право на вихід окремих територіальних суб’єктів [3, с. 22], законодавець в більшості країн не зацікавлений розбурхувати полум’я, а навпаки прагне стабільності території.
У текстах конституцій часто зустрічається невизначений підхід, коли і чітко не дозволено, але й не заборонено відокремлення. Такий підхід дозволяє суб’єктам конституційно-правових відносин (судам, суб’єктам політики тощо) у кожному конкретному випадку формувати позицію щодо сепаратистських проявів, якщо і коли вони з’являються. Наприклад, як вчинив Верховний суд Канади у Висновку про відокремлення щодо звернення губернатора Квебеку про відділення Квебеку від Канади [4]. Чи як реагували уряди Сполученого Королівства Великобританії та Шотландії напередодні референдуму про незалежність Шотландії [5, с. 898]. Це дозволяє уникнути ризиків як заохочення відокремлення, так і розробки процедур відокремлення за відсутності відповідної регламентації. Відсутність конституційно-правового регулювання сецесії виступає підґрунтям для роз’яснення нормативних положень і їх тлумачення відповідними суб’єктами (зазвичай, судами) щодо конституційного не/визнання права на сецесію.
Відокремлення може бути наслідком повільної зміни території або раптового розриву територіальних домовленостей, які лежать в основі географічного розмежування конституційного ладу, незалежно від того, що міститься у тексті конституції.
У конституції може прямо бути заборонено будь-яку зміну національної території, або через заяву, що національна територія є неподільною, або через заяву, що територія не підлягає змінам. В багатьох національних конституціях використовується цей підхід [6, с. 3, 4].
Конституція може явно чи неявно дозволяти зміни своєї території. У низці національних конституцій дозволено змінювати територію шляхом прийняття законодавчого акту або схвалення договору парламентом; внесенням поправки про територію переважною більшістю в парламенті або тільки після референдуму. Якщо ж з тексту конституції чітко не зрозуміло щодо територіальних поправок, то найймовірніше зміни допустимі або як законодавча компетенція, або шляхом внесення поправок до конституції.
Однак жоден із зазначених підходів не прирівнюється до права на відокремлення, оскільки в усіх випадках повноваження щодо територіальних змін залишаються за територіальними конституційними суб’єктами існуючого конституційного ладу.
Конституція може конкретно надати окремим територіям право на відокремлення. Таких прикладів дуже мало. Стаття 4.2 Конституції Ліхтенштейну надає право окремим комунам на відділення [7, с. 5]. Конституція Швейцарії у ст. 53 передбачає можливість територіальних змін кантонів (аж до відокремлення), але обов’язково схвалення населенням і зміна конституції [8, с. 11].
В цілому, ці конституції не визнають загального права на відокремлення, а натомість надають права на відокремлення певним суб’єктам. Загальне право на відокремлення було б несумісним із самим характером конституційного ладу, його непорушності. Але навіть конкретне право на вихід є значним компромісом законотворця щодо претензій на владу. Така поступка ставить під сумнів існування основоположного правила визнання державою права на відокремлення, оскільки посадовцям у територіальних підрозділах надається право не дотримуватися цієї норми. Хоча, таке конкретне право може бути визнано як можливий варіант, коли взагалі не існує норми про обов’язкове визнання державою права на відокремлення. Натомість не випливає з тексту конституції про єдиний загальнодержавний підхід, і окремі географічні регіони практикують різні правила щодо можливості сецесії, які умовно збігаються, підтверджуючи певний конституційний порядок на даний момент. Обґрунтованість такого підходу законодавця полягає в тому, що включення конституційного права на відокремлення є не вибором з боку розробників конституції, а натомість необхідністю, що базується на особливостях конкретної держави.
Розробники конституції стикаються з значущим вибором, чи забороняти відокремлення прямо. Третина національних конституцій або містять положення про територіальну недоторканність, або проголошують територію незмінною. За відсутності таких положень конституційним суб’єктам, ймовірно, буде дозволено згодом створити конституційний шлях до відділення. Рішення про відокремлення Квебеку є найяскравішим прикладом судового втручання з цією метою. У консультативному висновку Верховний суд Канади постановив, що Конституція виключає одностороннє відокремлення Національної асамблеї, законодавчого органу чи уряду Квебеку [4]. Однак конституційні принципи демократії, федералізму, конституціоналізму та верховенства права також вимагали від інших учасників Федерації визнавати демократичну легітимність будь-якої ініціативи щодо відокремлення, якщо «у Квебеку проголосує явна більшість з чіткого питання за відокремлення».
Висновки Верховного Суду Канади були зручними як для федералістів, так і для сепаратистів. Ми не можемо спрогнозувати, чи конституційний процес, започаткований Судом, успішно спрямує сепаратистську кампанію Квебеку. Тим не менш, цей підхід можна виправдати на основі того, що конституційний процес, швидше за все, зменшить суспільні негаразди, які часто пов’язані з розпадом держави. Загалом, основний текст конституції не повинен виключати можливість запровадження конституційного процесу відокремлення колись пізніше. Можливо, взагалі не варто у конституції категорично забороняти відокремлення, оскільки це не дозволить суб’єктам конституційного права в майбутньому розробляти нові конституційні процеси, якщо з’явиться сепаратистський тиск. Прикладом цього є розділ 2 Конституції Іспанії, в якому йдеться про нерозривну єдність іспанської нації, спільну та неподільну батьківщину всіх іспанців. Враховуючи це конституційне положення, не дивно, що Конституційний суд Іспанії став головним інструментом опору незалежності Каталонії [5, c. 901]. В цілому, варто пам’ятати, що конституційні процеси відокремлення не є панацеєю: вони можуть виявитися неефективними просто тому, що мають на меті регулювати ситуації, в яких головне питання полягає в можливості конституції регулювати ці ситуації, а не самому відокремленні.
Отже, основний вибір, з яким стикається більшість країн, полягає в тому, чи заборонити на конституційному рівні відокремлення явно, чи мовчати з цього питання. Але найкращий підхід залежить від конкретного історичного та географічного контексту. Для країн, в історії яких не було територіальних розколів, взагалі немає потреби згадувати відокремлення, тож мовчання буде найдоцільнішим вибором. В інших країнах, посилання на територіальну цілісність, можливо, додаючи обов’язок громадян підтримувати її, може допомогти підкреслити неподільність держави.
Література:
1. Elisa Novic, Priyю Urs. Secession. URL: https://oxcon.ouplaw.com/display/10.1093/law-mpeccol/law-mpeccol-e459#law-mpeccol-e459-div1-1
2. Christian N. Okeke. A Note on the Right of Secession as a Human Right. URL:https://digitalcommons.law.ggu.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1019&context=annlsurvey
3. Moises Vaca a and Marc Artigab. A defense of the moral and legal right to secede. URL: https://www.tandfonline.com/doi/epdf/10.1080/16544951.2021.1913902?needAccess=true
4. Висновок про відокремлення щодо звернення губернатора Квебеку про відділення Квебеку від Канади 1996-1497 від 30 вересня 1996 р. URL: https://decisions.scc-csc.ca/scc-csc/scc-csc/en/item/1643/index.do
5. Oran Doyle. The silent constitution of territory. International Journal of Constitutional Law, Volume 16, Issue 3, July 2018, Pages 887-903. URL: https://doi.org/10.1093/icon/moy070
6. Self-determination and secession in constitutional law. Report adopted by the Venice Commission at its 41th meeting (Venice, 10-11 December 1999). URL: https://www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-INF(2000)002-e
7. Конституція Ліхтенштейну. URL: https://www.constituteproject.org/constitution/Liechtenstein_2011.pdf
8. Конституція Швейцарської Конфедерації. URL: https://www.constituteproject.org/constitution/Switzerland_2014.pdf
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
