Author: Штець Роман Петрович, курсант Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ
[Constitutional law. Constitutional judicial law. International law]
16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР була прийнята Декларація про державний суверенітет, в якій Розділом X було закріплено наступне положення: Україна визнає верховенство загальнолюдських цінностей над класовими, примат норм міжнародного права перед нормами внутрішнього права.
Всі можливі наслідки реалізації цієї норми ще не усвідомили не тільки окремі громадяни України але й державні органи та посадові особи. Україна ввела у своє законодавство міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, а отже і цілий ряд міжнародних документів по захисту прав і свобод людини і громадянина. Як наслідок - фактично в національний правопорядок була введена цілком нова структура по нагляду за виконанням законодавства - міжнародні органи по захисту прав людини.
Саме тому робота присвячена міжнародним органам та організаціям, утвореним для захисту прав людини. Основна мета, яку ставлять перед собою автори, полягає у тому, щоб максимально точно викласти систему міжнародно-правових органів та організацій, які здійснюють захист прав та свобод людини і громадянина, порядок їх роботи та організації їх механізмів, а також процедури звернення приватних осіб із скаргами та заявами про порушення державами їх прав та свобод.
Автор сподівається, що представлена робота, яка містить характеристику найбільш впливових та компетентних міжнародних органів та організацій, що займаються наглядом за захистом прав людини, буде цікава не лише науковцям але й практикуючим юристам, а також представникам державних органів та громадянам України.
У складній та багатоаспектній проблемі входження України до міжнародної системи захисту прав людини вважаємо за доцільне виділити чотири аспекти.
Перший з них — гносеологічний, пов'язаний з генезисом прав людини у контексті загального розвитку цивілізації та політико-правової думки. Це проблеми, пов'язані з історичним розвитком прав людини спершу як категорії морально-етичної, духовно-культурної, а потім як політико-правової.
На багатьох етапах такого розвитку Україна йшла в авангарді інших держав. Так, важливим етапом історичного розвитку ідеї прав людини стало законодавство Київської Русі X — XI ст., згідно з яким правове положення людини було набагато вищим, ніж, наприклад, за давньогерманським правом. У той час як смертної кари не було в Київській Русі, у Східній Саксонії смертна кара існувала на державному рівні у формі повішання, колесування, четвертування, відрубування голови, спалення на вогнищі.
В Україні у 1710 р. було прийнято одну з перших демократичних конституцій світу, а у 1918 р. — Закон "Про національно-персональну автономію", перший законодавчий акт, який проголошував права націй.
Поряд з розвитком ідеї прав людини та громадянина, структуруванням поняття прав людини, переосмисленням ідеї універсальності прав людини з урахуванням регіональних особливостей проходив і процес становлення науки прав людини як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівнях, розвиток правових інститутів, категорій та понять. Цей розвиток проходив у тісному взаємозв'язку з розвитком міжнародного гуманітарного права та міжнародного карного права.
Другий аспект аналізованої проблеми — це становлення між¬народної системи захисту прав людини та участь України в цьому процесі. Виходячи з розуміння міжнародної системи захисту прав людини як системи всесвітніх (універсальних) та регіональних засобів забезпечення прав людини, які створені і використовуються всесвітнім співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй та регіональними організаціями, ми включаємо сюди універсальні та регіональні міжнародно-правові акти з прав людини та універсальні і регіональні органи по спостереженню, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та по захисту цих прав (суди, трибунали).
Україна як одна з держав — засновниць ООН входить до всесвітньої системи захисту прав людини з 1945 р., беручи участь у розробці міжнародно-правових актів з прав людини та в роботі контрольних і правозахисних органів ООН.
Однак про реальний, самостійний етап цієї участі можемо говорити, починаючи з 1991 р., коли Україна як незалежна держава стала суб'єктом міжнародного права. Термін перебування України в європейській системі захисту прав людини значно коротший і починається з листопада 1995 р., коли Україна стала членом Ради Європи. Крім того, в січні 1992 р. Україна була офіційно визнана як одна з повноправних держав — учасниць НБСЄ (нині ОБСЄ).
Та, попри недовгий час перебування в європейській системі захисту прав людини, його результативність очевидна. Саме протягом цього короткого терміну Україна досягла конкретних результатів у сфері забезпечення прав людини, серед яких визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини і реальне здійснення громадянами України свого права на міжнародний захист, скасування смертної кари тощо.
Третій аспект проблеми участі України в міжнародній системі захисту прав людини — це імплементація міжнародно-правових норм з прав людини в законодавство України. Права людини, гарантовані Конституцією 1996 р., чітко сформульовані і відповідають міжнародно-правовим стандартам, а в дечому і перевершують їх.
До позитивів можна віднести і те, що обмеження цих прав та свобод людини також однозначно визначені в Основному Законі. У цілому Конституцією України передбачено не більше десяти підстав для обмеження прав і свобод людини, в той час як у міжнародно-правових актах та й у конституціях багатьох країн світу їх значно більше.
Разом з тим у законодавстві України є багато норм з прав людини, які перебувають у колізії з іншими законодавчими нормами, нормами Конституції України та міжнародне-правовими нормами.
Четвертим аспектом проблеми входження України до міжнародної системи захисту прав людини є контрольна та правозахисна практика України як засіб імплементації міжнародно-правових норм щодо прав людини.
Перед Україною стоять серйозні проблеми реалізації проголошених у Конституції прав людини, особливо соціальних та економічних, а також міжнародно-правових актів з прав людини, ратифікованих Україною. Однак проблема імплементації — це проблема, яка стоїть перед міжнародним співтовариством у цілому. Розробивши досить розгалужену систему міжнародних норм з прав людини, міжнародне право не створило дієвого механізму їх імплементації.
Однак задекларовані у Конституції Україні права людини мають всі шанси бути реалізованими в майбутньому за умови, що зовнішні і внутрішні чинники сприятимуть цьому чи бодай не перешкоджатимуть вільно розвиватись на шляху до демократичного суспільства та верховенства права.
Ми повинні прагнути до загальноєвропейського конституційного порядку захисту прав людини, при якому громадяни знаходили б захист своїх прав та свобод у рамках національної правової системи.
Література:
Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. // ГолосУкраїни. 7.08.1996
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року.
Антонович М. М. Україна в міжнародній системі захисту прав
людини. - К., 2000.
Антонович М. М. Імплементація норм міжнародного права щодо прав
людини у правове регулювання в Україні: Курс лекцій. - Ів.-
Франківськ, 1996.
Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4
листопада 1950 року.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
